Ромське походження мали Чарлі Чаплін, Ференц Ліст і Федеріко Ґарсія Лорка. Дивлячись на ромів сьогодні, українці бачать у них кримінальну загрозу й джерело проблем. Чому? Бо упереджені.

 

 

Написати цей текст я вирішив, систематизувавши відгуки, що їх отримав після публікації мого перекладу книжки Лідії Осталовської «Акварелі», присвяченій темі геноциду ромів, та кількох резонансних подій, що мали місце в Ужгороді за участю ромів.

 

Отож, за півроку з часу видання «Акварелей» українською десятки людей у різний спосіб повідомляли мені, що а) не розуміють, для чого я переклав книжку про цих «бридких циганів»; б) «треба честь знати, навіть відпрацьовуючи натівські ґранти, бо після циганської теми наступною буде вже хіба сатанізм» (цитую особисте повідомлення); в) шкода, що Гітлер не встиг «зачистити» цих соціальних паразитів; г) ми працюємо, а цигани живуть за рахунок наших соціальних виплат, до того ж крадуть і жебракують. Зауважу лише, що тут розглядаю саме негативні відгуки.

 

 

Крім того, приблизно два місяці тому в Ужгороді (в межах якого є велика ромська дільниця/табір) трапився прикрий інцидент: група ромів у парку безпричинно побила групу підлітків не-ромів, серед яких був і син відомого журналіста. Після цього у соціальних мережах та у коментарях під новиною про побиття на інформаційних сайтах відбувся великий «срач», під час якого ужгородці показали найгірші, чорні сторони свого світогляду. Так, у місті й області, де на кожному перехресті торочать про вікову толерантність і мирне співжиття різних національностей, залунали заклики до «відновлення справедливості», погрози стосовно «ночі довгих ножів» у ромській дільниці, констатації «пора з ними навести порядок», а часто-густо ґлорифікувалися й кримінальні дев’яності, коли – за переказами міського усного фольклору – циганів поставили на місце бітами й арматурою.

 

Не збираюся ставати на захист жодної зі сторін конфлікту, бо обоє рябоє: безумовно, група ромів у парку вчинила злочин; так само безсумнівно, що коментатори цих подій настільки пустилися берега, що втратили людську гідність. Найбільш промовистим фактом у цій історії є те, що міліція так і не покарала винних, хоча потерпіла сторона досить швидко ідентифікувала їх завдяки соціальним мережам. Справа, як то кажуть, «заглохла». Саме цей фактор вказує на основну проблему в стосунках більшості суспільства до/щодо ромської меншини: дисфункціональність механізмів соціальної взаємодії. Кажучи простіше,  не можна самітника лякати ізоляцією, а людей з іншою структурою цінностей критикувати відповідно до своїх поглядів. Притримуюся думки, що саме це – спроба залізти зі своїм уставом в чужий монастир –  робить більшість спроб порозумітися безрезультатними.

 

Коріння безрезультатності полягає в тому, що ми не намагаємося зрозуміти ромів, пізнати їхню культуру й світогляд, а намагаємося продиктувати їм свої правила. Колись спроба заселити їх у бетонні малосімейки закінчилася провалом, так само всі пояснення проблем, пов’язаних з ромами, закінчуються маханням рукою і констатацією «циган – це циган» (одна з книжок Л. Осталовської так і називається, ця універсальна формула інтелектуальної байдужості й ліні розповсюджена по всій Центрально-Східній Європі). Мовляв, якщо цигани жебракують, то це тому, що вони в генах мають для цього підстави; якщо хворіють туберкульозом і рано вмирають, то це не від бідності, відсутності будь-яких шансів заробити чи побиття міліцією – ні, це через генетичні особливості. За часів Гітлера цілі наукові інституції доводили гіпотезу, буцімто цигани мають вроджену схильність до злочинності.

 

Це аж ніяк не означає, що я цілковито стаю на бік ромів і відмовляюся бачити реальність. Ні, я усвідомлюю, що для більшості ромських сімей фінансова допомога при народженні дитини стала рятівним колом. Але я також завдав собі клопіт вивчити ситуацію в інших країнах. Виявилося, що показники народжуваності серед ромів рекордні всюди, де вони живуть поза соціальним середовищем – у таборах, штучно створених «білими» ґетто тощо. Таким чином, рекордний приріст пояснюється зовсім не грошовими виплатами від держави, а примітивним рівнем побуту й культурної свідомості (в тому числі сексуальної). Як думаєте, багато ромів, що живуть у таборах і часто порпаються в смітниках у пошуках їжі, купують презервативи? Отож-бо й воно. Натомість інститут соціальних виплат зробив одну справді добру послугу: гроші можна отримати лише маючи всі документи, таким чином величезна кількість ромів поволі почала отримувати паспорти, прописки, свідоцтва про народження і таке інше, а це перший крок для соціалізації й інтеграції в суспільство.

 

Державна статистика подає сміховинні цифри: ромів в Україні під час перепису нарахували аж 50 тисяч. За моїми оцінками, їх принаймні у 3-4 рази більше. Наприклад, дослідник В. Наулко зауважує: «подвірне медичне обстеження місць компактного проживання ромів на Закарпатті виявило 31 093 особи, тоді як перепис зафіксував лише 13 762; у Волинській області моніторинг показав фактичну чисельність бл. 2 тис. осіб на противагу 103 особам, зазначених у переписі». Додаймо до цього два фактори: 1) соціальна мімікрія, коли роми називають себе українцями (чи іншими національностями) зі страху перед переслідуваннями, упередженим ставленням чи в надії на кращі перспективи; 2) складна структура їхньої ідентичнісної свідомості, що має мінімум три рівні – ром (конкретне поселення/каста/рід/етнодіалектна група), ром взагалі (член великої світової спільноти ромів), український ром (українець/громадянин України).

 

 

У той же час суспільство вперто закриває очі на позитивні приклади з життя ромської спільноти. Наприклад, в Ужгороді вони прибирають місто ( у відповідь на цей аргумент одна з коментаторок одразу сказала, що тому воно таке й брудне; ця пані не завдала собі клопоту помізкувати над тим, що ми (більшість) самі створили середньовічні умови для їхньої праці, примушуючи прибирати місто у ХХІ столітті березовими віниками, які керівники комунальних підприємств ще й змушують їх купувати за власні гроші чи самотужки виготовляти). Новина про те, що кілька місяців тому в ромських таборах відбулася ними ж організована кампанія збору коштів для підтримки АТО також не набрала сотень поширень і схвальних коментарів у Фейсбуці. Бо не помічати таку безпрецедентну акцію комфортніше для наших стереотипів. Далеко ходити не треба: стаття під заголовком «На Закарпатті циган став вправним прикордонним кулеметником» має нуль коментарів; стаття «На Сході поранено військовослужбовця-цигана з Закарпаття» має 3 коментарі, два з яких позитивні; а вже стаття «В Ужгороді «циганчата» підробляють, збираючи монети в холодній воді «привладного» фонтана» має 6 коментарів, серед яких такі перли: «Лайно чорножопе. Працювати та вчитись не хочуть, а ось до легкої наживи завжди готові» і «Та їм пофіг. Здохне одне, а на підході нове, за яке гроші заплатять».

 

Дивовижна взагалі річ, яку мало хто в Україні знає: саме роми є тією національною меншиною, що найчастіше називає своєю рідною мовою українську. Аякже, про такі речі ніхто не згадує, комфортніше всіх ромів вважати менджувальниками кіньми (у XXI столітті!), ворожками, жебраками і злочинцями. Іван Франко у статті «До історії українського вертепа XVIII в.» описував образ цигана: «ласий на їду і легкий заробіток, самохвалько, злодійкуватий, брехливий і ворожбит». Українцям значно легше сприймати ромів так, ніж бачити їхню участь у війні на Сході чи спроби – бодай символічні, але від того не менш важливі – підтримати АТО й Україну загалом. Таким чином, у нашій колективній свідомості механізми марґіналізації (циган – це циган, ізгої, джерело проблем, ніколи з ними не буде ладу) і екзотизації (цигани – веселі золотозубі музики й спритні злодії) замінили найважливішу дію, що могла зняти напругу і поступово зменшувати проблемність – соціалізацію, яка передбачає поступову інтеграцію в суспільство.

 

Адже в Англії чомусь вдалося: там роми отримують субсидії й соціальну допомоги лише за умови, коли їхні діти систематично відвідують школи й ретельно навчаються. Виявилося, що ромські діти майже ні в чому не поступаються англійським учням, а здобувши елементарну освіту, прагнуть отримати й вищі дипломи.

 

 

На завершення хочу лише зауважити, що цей текст не мав на меті і не міг відбілити – хай як двозначно це звучить – ромів. Так, безумовно, бідні роми часто жебракують і нерідко йдуть на дрібні злочини, але слід усвідомлювати, що це марґінес їхньої спільноти, що абсолютна більшість ромів працює, шукає підробітку і зазнає того ж лиха, що й уся решта зубожілої України. Не можна потурати масовій мові ненависті щодо ромів, коли до будь-якого негативу, вчиненого кимось із них, додають і національний етнонім. Проведіть для себе експеримент, купіть будь-яку жовту газету, наприклад, «Газету по-українськи», й усі заголовки кримінальної рубрики переформатуйте відповідно до нашого етноніму: «Українець пограбував склад», «Двоє українців зґвалтували школярку», «П’яний українець убив батька» тощо. Яка думка склалася б у вас про українців після такої лектури? А з ромами ж роблять саме так – завжди наголошують на їхній національності.

 

Мені йшлося про те, що варто поборювати власні стереотипи і вчитися мислити критично. Навіть якщо це не в тренді і йде в розріз із суспільною думкою й настроями. Бо я, приміром, прочитав чимало книжок на ромську тематику, але нічого на світі не можу пояснити формулою «циган – це циган». Вона порожня.

 

Open your mind!

 

 

Корисна література на тему:

Лідія Осталовська. Акварелі. ‒ Чернівці: Видавництво Книги – ХХІ, 2014.

Lidia Ostałowska. Cygan to Cygan. ‒ Wołowiec: Czarne, 2012.

Олексій Данілкін. Культура циган України: минуле й сучасність (за матеріалами єдиної в Україні державної циганської колекції, зібраної автором книги). ‒ Київ: Контекст, 2001.

Роми України: із минулого в майбутнє (збірник наукових статей за підсумками конференції). ‒ Київ: Інститут української археографії й джерелознавства ім. М.С. Грушевського, 2008.

 

 

 

02.06.2015