(Оповіданє онучкаря).

 

І.

 

Онучкарский заробіток, звісно, хліб то не масний:

Ходиш, бродиш, мокнеш, мерзнеш як той пес, за гріш марний —

А згадати якось любо, ій же Богу! Поле, ліс,

Ріжні села, ріжні люде... І де тілько Бог мя ніс!

І якого тілько дива між людьми я наглядівсь!

Правда, і добро трафлялось, та сліз, горя, кривди більш

Серед сутолоки тоі наче зорі ті ясні,

Так дві постаті жидівскі споминаються міні.

Ви видали, як з криниці полевоі косарі

Літом воду пють, всім тілом ниць припавши до землі —

Так оба моі знайомі в праці, з потом на чолі,

Черпали житє й здоровлє з мами нашоі землі.

Кривди людскоі ніколи не прилип до них окрух,

А від них у мир добро йшло, мов вода з нори на луг.

Край наш бідний, люд наш темний у біді затверд, окріп

Ще й смієсь чужому горю, брату з горла видре хліб.

От тому годиться тямить про людей, що з тоі тьми,

З тоі вовківні страшноі вирвались, щоб буть людьми.

 

II.

 

Я в Руді близь Магерова вже нераз вперед бував,

Про родину Шльоми Штенгля тож нераз се й те чував.

Аж раз літом по полудни, дождж в дорозі мя застиг, —

Я до Штенгля й схоронився. У гайочку груш товстих

Хата ІІІтенгльова стояла — хлопска хата, не шинок!

Обійстє, стодола, стайня, пасіка, і знов садок —

Всюди лад, порядок, дозір, хтось мабуть за всім глядить,

Що нетілько гроші любить, але в праці любить жить.

Чу! гуркочуть жорна в сінях! Вхожу — скрипнули чопи —

В сінях дід старий при жорнах меле гречку на крупи.

Сива борода по пояс, похилилась голова, —

Але плечі наче двері, руки крепкі мов ужва.

Поздоровились. "Ту — мовлю — Шльома Штенгель? Я гендляр,

Від дожджу хтів схоронитись, щоб не змок міні товар".

— "Шльома в полі при роботі, але ти про те не дбай!

Я є Хаім, Шльомин батько... Ну, сідай лише, сідай!

Шльома в полі і всі діти — в нас робучий час тепер...

Для кісьби сей дождж не шкодить! лиш мене мій вік припер

В хаті нині... Ну, та що вже! Не дармую, бач, і я:

От домелю, зварю каші, повечеряє сімя.

Такто, сину, в нашім стані все працюй, док лиш здоров,

От на старість на жіноцку я роботу перейшов!" —

Усміхнувся добродушно. — "Я не жалуюсь! — сказав —

І за те ще слава Богу!" — Тай опять до жорен став.

А змоловши виніс сито і счинять почав крупи.

— "Ну-ко, сину, йди по дрова, та в печи но затопи!"

Затопив я. Швидко каша закіпіла. Вніс старий

Масла, молока, сметани, тай до мене: — "Ну, бери

Миску, ложку, підвечіркуй! Ти ж у мене нині гість!

Шльома пізно верне з поля, гість тимчасом попойість" —

Підвечіркуючи Хаім все балакав, — видно рад

Був чужому чоловіку. І хоч дождж почав стихати,

Не пустив мене в дорогу. "Ти останься, заночуй!

Завтра шабас, гріх ходити, — так ти з нами шабасуй!"

І здалось міні так тихо, тепло, гарно в хаті тій,

Що й самому захотілось перебути довше в ній,

Захотілося пізнати хліборобну ту сімю.

От і виждав я, як Хаім перервав щось річ свою,

І озвавсь; "Скажіть, реб Хаім, много краю я сходив,

А жидів я хліборобів щось ніде не находив.

Як се ви дійшли до того — чи то ви, та хто другий,

Що жидівскі всі Panusses, *) що шинкарство і торги

Ви покинули й робити коло грунту принялись?"

Вислухав старий, до столу головою похиливсь,

— "Мудро, сину, ти питаєш! знать не дурно ти блукав

Поміж люде, придивлявсь йім, правди думкою шукав.

Ой, тай час нам всім шукати правди тоі! І коли б

Bсi жиди єі шукали, не сиділо б наче гриб

Племя наше в сьому краю, ссучи з нього кров саму, —

Сотні літ живучи в ньому, сотні літ чуже єму!

Знаю, знаю я, небоже, як то тяжко накрінуть

Із найіждженого шляху на нову, непевну путь —

Ну, та треба! Тай чи так то тяжко нині, як було

В ті часи, коли на інший шлях вертать міні прийшло?..

Я не думаю хвалитись тим, що к правді я звернув —

Ой, важким мене ударом на сей шлях Господь напхпув!

І йшов з разу я тим шляхом мов крізь полумя і дим...

Слухай же, придатись може повість та вам молодим!"—

 

III.

 

— "Ох, старий я! Доживаю семий вже десяток літ.

На очах моїх до грунту весь перемінився світ.

Коліі пішли, машини, телеграфи, сірники,

Панщину знесли, послами були в Відні мужики,

Шляхта збанкротувала, дідичами скрізь жиди;

Граф — комісар, князь — поліцай.... Тьфу, щезайте до біди!

Ой, не те було давнішнє! Страшно, сину, погадать,

Як на ділі виглядала панщиняна благодать.

Ой, проклятий час був, сину! Бачиш, простий я жидок,

А прокоштував основно я вершок єі й сподок.

Ласков пансков я гордився, — Бог мя змів, мов помелом,

І сидів я, як то кажуть, за столом і під столом.

Пан в Руді сидів богатий, графський рід єго старий, —

Але був без милосердя для підданих — Боже крий!

Я за вірника був в него. Він любив мя, що й казать!

Як то жид: пізнавши пана, гнувся я на панский лад.

Бачу, що пан любить бити, любить плач — ну, й я-ж ото

Гну так, щоб в селі небитим в тижні не оставсь ніхто.

Бачу, що пан любить гроші — я данини все нові

Винаходжу: празникові, хмелеві та грибові.

Бачу, любить пан дівчата, хоч мав жінку й дочок пять —

Вже я духом все обладжу... Тьфу, аж гидко се казать!

Ну, та треба! І нічого я не крию, щоб ти знав,

Із яких поганих дебрів Бог до світла мя підняв!

Так пять літ за пса служив я. Ненастанний плач стоіть

По селі! нераз на мене засідались, щоб убить,

Пана бралися спалити.. Та все якось ми уйшли

Засідок тих, а злочинці в криміналі знай гнили.

Почали тоді піддані утікати із села.

Пан сміявсь! За втікачами все слідом погоня йшла.

Хто впав в руки, той брав буки і ярмо знов волочив;

Хто пропав, того грунт швидко пан до свого прилучив.

А у всім тім словом, ділом помагаю пану я,

І затвердла, озвіріла аж до дна душа моя.

Оженивсь я... жінка гарна... було троє в нас діток,

Та на радощі родинні моє серце Бог замок.

Прийду, буркну, крикну, вдарю, тай у двір біжу опять,

Як той пес куса щенята, панску руку йде лизать.

В тім прийшов рік трицять перший, рік холєри, рік тісний,

І в мою сімю і душу разом грянув грім страшний.

Нічю в дім наш наче злодій ангел смерти загостив —

Жінка, діти тоі ночи всі померли, мов скосив.

Крики йіх, стогнаня, муки, ті страшні конаня всі

Потрясли мя, сину, перший paз до глубини душі.

Бачучи йіх сині лиця, почорніліі уста,

Чув я, як в нутрі у мене прорва твориться пуста,

А на дні єі глибоко ворухнулась чорна гадь,

І страшне щось, несосвітне почала шептать, сичать:

"Бач, що ту добра і щастя Бог у тебе, пса, забрав!

"Так і треба! Тиж ще вчора не любив йіх і не знав,

"Ти не смій за ними плакать! Твій собачий плач в ту мить

Неповинні тіі трупи опоганить, осквернить!"

О, почув я страх великий навіть глянути на йіх, —

Мов безумний вибіг з хати, мов безумний в двір побіг.

А в дворі трівога, пострах, все поблідло, все тремтить...

Я й не бачу, йду до пана. Глядь, аж пан і сам спішить.

Taй до мене: "Псе! Такий ти вірник? так мя достеріг?

"Гей, кладіть го, хлопці! Сипте, щоб в штани забрать не міг!"

Ой, не в спів я зміркувати, що се, за що, відки є ? —

Вже мя вергли, придавили, гарап тіло рве моє!

Я лежу як стовп, ті луплять, кров до долу капотить...

Далі пан одумавсь, каже: "Ну, пустіть його, досить!"

Підвели мене. — "Ну, жиде, признавайся! Знав се ти,

"Що дочка моя з ротмістром мала тайком утекти

"Сеі ночи і забрати всі дукати, скарб мій весь?

"Признавайсь, бо буду бити, доки в тобі дух товчесь!"

Затремтів я. "Пане, мовлю, ніпрощо се я не знав

"Але бачу, сеі ночи Бог обох нас покарав.

"Та тебе діткнув ще легко, знать хотів лиш пригрозить,

"А міні взяв жінку й діти! Ну, кажи мя дальше бить!"

Бачу, пан пополотнів весь. "Що, холєра ?" — прошептав,

"Так — кажу, — холєра, пане!" І переляк всіх обняв.

Мов стовпи ті поставали. Ледво стоя на ногах,

Мокрий кровю весь так вийшов я з двора на битий шлях

І куди тоді пішов я, як сімю похоронив —

Нічогісенько не тямлю. І що дальше я чинив —

І нагадувать боюся. Знаю лиш, що дикий страх

Перед кождим чоловіком чув я. В дебрах і лісах

Ночував я, тільки нічю наче вовк між хати біг,

По пустках шукав поживи і хапав, що вхопить міг.

 

IV.

 

Раз отак зайшов я в пустку, де не світиться. Там, знать,

Всі померли. Чую — стиха мов котята десь пищать.

Стисло щось мене за серце! Засвітив я світло в миг:

Батько й мати серед хати вже счорнілі, а круг них

Троє діточок маленьких ледви лазять і пищать,

Мов три ангелі зіпхнуті у вонючий, чорний ад.

Світло вздрівши, разом стихли. Із голодних оченят

Виглянуло тілько горя і страху і просьб німих,

Що я сам себе не стямив, та припавши коло них,

Став ридати, мов дитина. Власне горе, власний біль,

Сліз не витисли мні з серця, аж ті діти... Боже мій!

А як тіі небожата руки к мині простягли

І блідими усточками просить йісти почали,

То я скочив, мов із терня, і поклявся все віддать,

Вік свій, силу, щоб тим дітям чесним, щирим батьком стать.

Зараз виволік я трупи до стодоли, затопив,

Винайшов муки і масла, дітям йісти наварив.

А як діти попойіли, я поклав йіх спать, а сам

Кинувшись на голу землю, волю дав гірким слезам.

Много я в сю ніч продумав, все минувше перебрав

І рішинець тут незмінний на будущу я приняв.

 

*) Panusses — зарібки.

 

(Дальше буде).

 

[Народ, 15.04.1890]

 

V.

 

Поховати давши трупи, я пішов до пана в двір.

Пан вже не боявсь холєри, впер смішливий в мене взір

І сказав: "Ну, Хаім, що там чути в лісі"? Маєсь гіт

Вовча мати? А медведі чи просили тя на мід?"

Я вклонивсь і мовлю: "Пане, річ одну міні зробіть:

За мій труд на рустікальнім мене грунті осадіть".

"Що ти, стікся, — пан аж крикнув, — чи до paзy одурів?

Зле тобі на службі в мене? Панщини ти захотів?"

"Добра служба ваша, пане, але я в ню не піду!

Коштував добра доволі, прокоштую ще й біду.

Тут померли батько й мати, сироти по них дрібні

Полишились, — в моїй страті Бoг ті діти дав міні.

Вам тепер би грунт той певно довго пусткою стояв,

Так позвольтеж, щоб вам з него я повинність відбував".

Слухав, слухав пан ту мову, далі сплюнив тай сказав:

"Ну, досить я бачив світа і досить великий зріс,

А не бачив жида, щоб так самохіть в неволю ліз.

Щож, як хочеш! Лізь, небоже, я спиняти тя не йму,

Але як вернути схочеш, знов на службу не прийму".

Я вклонивсь, зітхнув до Бога, щоб він сил міні додав,

Щоб я більше в панску службу доки віку не вертав.

І пішов. От так то хлопом став я, сину! Бачиш сам,

Що нелегким був для мене перший вступ у хлопский стан.

Та ще тяжше було далі. Як почула мужичня,

Що йіх ворог заклятущий став від нині йіх рівня,

Хлопский грунт держить, ще й хлопскі діти взявся годувать, —

Гвалт піднявсь в селі, мов я йіх всіх хотів обрабувать.

"Вбиймо жида! Проженімо! Відберім дітей, він йіх

Думає на кров порізать, на жидівску віру всіх

Повернути"!... Вся ненависть, що в йіх душах за пять літ

Против мене накіпіла, вилізла тепер на світ.

І прийшлось тепера йісти, що вперед я наварив,

І боротися в тим лихом, що вперед сам натворив...

 

VI.

 

Що робить! Іду до війта, щоб громаду він зібрав,

А громаді мовлю: "знайте, грунт по Прощю я обняв

Для сиріт єго. Повинність відбуватиму я сам,

А як доростуть ті діти, я все чисто йіш віддам,

А що може не подоба жиду в себе йіх держать,

То скажіть, кому йіх маю на вихованє віддать.

Я йіх буду стравувати, зодягать, давать що слід,

Виж для догляду над ними чоловіка назначіть".

Вчувши ті слова, громада мов води набрала в рот, —

Та ненависть по хвилині знов заговорила. "От

Жид присікавсь"! — закричали. — "І чого він хоче в нас?

Мало з нас нассався крови за цілий тяженький час?

Проч з села, проклятий жиде! у нами ту тобі не жить!

Недоводь нас до нещастя! Волимо ми положить

Тих сиріт живих у яму, ніж щоб ти нам був сусід!"

Так кричали люде люті. Втихомирив йіх аж війт

Кажучи, що панска воля, не змінить єі хлопам.

"А що Хаім мот, то правда! Я те саме раджу вам".

Ледво ледво мир уговкавсь і опікунів обрав.

З тяжким серцем діточок я тим опікунам віддав.

Та не довго довелося годувать йіх. В скорий час

Всі померли. От тоді вже оженивсь я другий раз.

 

VІІ.

 

— Не скажу тобі, як тяжко приходилися міні

Хлопска праця, панскі буки, і ті погляди страшні,

Погляди німоі злости і ненависти; що йіх

Я стрічав день в день довкола від усіх сусід мойіх.

Але серце було в мене засталене: все-м пройшов,

Бом ненависть в власнім серці до людей переборов.

Що мені не виробляли, того й в казці не сказать!

Вікна били, збіжє пасли, обкрадали разів пять.

А щоб помогти в потребі, як сусідови сусід,

Щоб хоч добре слово мовить — ні тай ні! І десять літ

Вибув я в такому пеклі, мучивсь, горя ніс за трьох,

Постачав і пану панске, і у себе. Тілько Бог

Додавав міні надіі, як нераз уже от от

Приходило ся пропасти. Честь йому від рода в род!

Жінку взяв собі я бідну, роботящу, принаняв

Слуг. Се поле опустіле пан на мене записав.

Далі своім добрим ділом я й громаду побідив,

Я сказав тобі вже, сину, як то пана я підбив,

Щоб громадский ліс в інвентар яко панский записать.

Зa той ліс громада з паном правувалась літ вже пять.

Але де то було хлопу найти право в ті часи!

Хоч то й нині — хочеш права, то кішенев потряси.

Все громада програвала. Пан вже ліс відмежував

І нові за него драчі та данини накладав,

Чую я — кіпить в громаді, пошепти грізні пішли:

"Вбиймо пана! Все одно нам! Нема правди на земли!"

Думаю, погано буде. От громада як зійшлась,

Я й кажу: "Вспокійтесь люде, є ще правда серед вас.

Я про ліс той добре знаю, хто й коли його вписав, —

Я за свідка против пана стану, ліс ваш не пропав!

Сміло рекурс подавайте! Я пів кошту буду ніс".

Ну, що довго говорити — виграла громада ліс.

Гей озлився пан на мене і завдав міні біди,

Але люде в мні сусіда, брата взнали від тогди.

 

VІІІ.

 

Вечеріло. Ще гляділо сонце в зеркало ріки,

Як в садку загомоніло: то від жнива йшли жінки.

Жінка Хаімова й жінка Шльомина, обі в хустках,

Серп у кождоі на тімю, по снопови у руках.

Далі служниця верету жатоі трави несла —

Се до припусту коровам. Жінка Хаіма війшла

В хату, Шльомина до стайні за кухаркою пішла.

От і Шльома йде з синами, — два сини вже парубки,

Всі три з косами: луг сіна підкосили залюбки,

Ще й розкинули покоси, — завтра сабаш, нехай схне!

Ось і ріг заграв: худобу з толоки пастух жене.

Хлопці кинулись, загнали, повпинали, а жінки

Подойіли й подавали паші всім за драбинки.

І таж весело та складно та робота всім іде,

Що аж радуєся серце!... Що на небі лиш де-де

Блискали зірки, а всі вже в хаті, як закон велить,

Нa молитві враз стояли. Дай Бог всім ся так молить

Щиро й твердо! По молитві повечеряли гуртом,

Слуги й господарі разом, спільно за одним столом.

По вечери помолившись зapaз спати всі пішли:

Хлопці в стайни, а для мене постелили на земли.

Рано. Знов молитва спільна, а відтак обід (в ночи

Він, готовий ще від вчора, прів заліплений в печи).

Випивши по чарці меду (мід сам Хаім виробляв),

Риби доброі по дзвоні Хаім кождому роздав.

Потім з яйцями цибулька, далі з кашею росіл,

Врешті кугель шабасовий украсив собою стіл.

По обіді хлопці в поле подивитися пішли,

А жінки крутились в хаті. Шьома й Хаім потягли

У ванькир, святіі книги по закону почитать.

Я присів до них. Така-то чулась в серці благодать

І тепло в тій теплій хаті, що здавалось, вік би тут

Жив, і світом би широким став міні сей тихий кут.

Бачилось, ту ще остався віблиск давних тих часів,

Як посеред своіх шатер патріарх старий сидів,

А Єгова к нему в гості заходив, коли хотів.

І говорю я: "Реб Хаім, добре так живеся вам,

Що поживши днину з вами, я б хотів так жити й сам"

Усміхнувся стиха Хаім, головою похитав...

"Так то, так — сказав — небоже! Відколи я хлопом став,

Я знайшов спокій і силу в собі, й всякий би знайшов,

Як би кинувши шахрайство, на той самий шлях пішов.

Та не вся ту правда, сину! В тім спокою, в тій тиши

Дух дрібніє, мозолі ту наростають на души.

Щось собаче є у серці от таких людей, як ми:

Звикнуть раз за возом бігти, то біжать і за саньми.

Звичка в нас найстарше діло. Де приткне нас доля лиш,

Там приймемось, мов верба та, що росте, де посадиш.

Плодить грунт той злість, ненависть — ми приймем йі в кість і кров,

Як на іншім грунті легко приняли б добро й любов.

Ми мов пявка, що немає свойi крови — з других ссе.

Тим то треба нам спокою. Нам спокій святий над все.

Але є натури інші — і я знав таких людей,

У котрих, здається, буха якесь полумя з грудей,

І жене йіх з місця, мече то в один то в другий бік.

Невгомонні вни, вандрують і воюють весь свій вік.

За сто діл беруться, кожде йім ведесь, і все щось йім

Не дає пустить коріня, зупинитись на однім.

Люде нашоі натури дивляться на них, немов

Нa безумних, посміються, похитають головов,

І спокійні. Ой, і сам я часто тим гріхом грішив,

Поки мя тяжкий трафунок інших мислей не навчив.

 

(Конець буде).

 

[Народ, 01.05.1890]

 

IX.

 

"Ще як панщину робив я, а громада зла була.

Сталось так одного року: обікрали мя до тла,

Всю комору, всю обору! Ані панщину робить, —

Я з тяглом ставав, — ні жить чим, ні данину заплатить.

Затягнув я довг у пана, триста ринских. Посправляв

Що потрібно, — довг що року ратами платити мав.

Через рік мя знов обкрали, і прийшлось міні опять

Двісті ринских на прожиток в папскім скарбі позичать.

І заляг той довг у мене на сумліню мов скала...

Через рік худоба гибла, там неврода знов була...

Ані руш стягнуть на рату! Правда, пан не налягав.

Аж ту бух! пан через мене спір з громадою програв.

В осени було. Гей, йіде на кони лакей Іван

Тай кричить до мене: "Хаім, до двора, зове тя пан!"

Прихожу. Пан лютий-лютий! "Жиде, довг мій ти приніс?"

"Пане, мовло, щем нічого не продав". — "Бери тя біс!

А міні потрібно грошей! Знаєш з хлопами свідчить,

Знайже тут міні весь довг мій, все до крихти заплатить!"

"Пане, мовлю, вашій ласці все завдячую, що там

Маю: як би я попродав все, то й довг сплативби вам".

"Ну, то продавай!" — "А, пане, що робитиму я сам?"

"Йди на службу!" — "Добре, пане, а де жінку, діти дам?"

"А мене то що обходить? Хоч покидай йіх під пліт!"

"Чи так, пане? Ну, так ось вам моє слово: ждіть не ждіть, —

Я сплачу вам довг, як зможу, — ви що хочте, те й робіть!"

Гей, як блисне пан очима, та тарах мене в лице

Раз і другий! "Псе поганий! Нa і на тобі за це!

Хлопці, зараз запрягайте і до него йідьте в дім,

Збіжє, шматє, всю худобу, все беріть до голих стін,

Все везіть у двір! Побачу, як то будеш ти скакать!"

Кинулась двірня. Вже фіри вулицею копотять!...

Ще година не минула, всю мізерію мою

В двір стягли. Я став, не знаю, чи мертвий, чи ще жию.

Так тоді міні здавалось, що вже світ валиться весь —

Так то чоловік з добром тим, з кождим кусником зживесь!

Жінка, діти тож прибігли, плачуть, просять і ревуть:

Пан на ганку люльку курить, все плює й глядить у кут.

Жінка кинулась му в ноги, цілувати почала...

"Марш!" пан крикнув і в грудь копнув чоботом, аж кров пішла.

В тім тур-тур! візок в подвірє. Бачу, жид, уже в літах,

Йіде, в простому халаті, сам віжки держить в руках,

Однокінкою. Зайіхав перед гайок, лиш зирк-зирк,

Оглядів всю ту содому, лиш всміхнувся, нічичирк.

Тай до пана. Пан аж скрикнув: "Шая Ляйб! Зa житом ти?"

"Так, за житом." — "Добре, добре! Є готове, лиш плати!"

"Добре, пане. Але що се ту за ярмарок у вас?"

"Слухай, Шая, ти гешєфтсман, знаєш, що в гешефті час!

От сей жид — він мій підданий — винен гріш міні, пять сот —

Третій рік уже, й ша-тихо, мов води набрав у рот,

Нині зву єго, заплати домагаюсь по добру —

Він міні ще грубіянить, а платити ні дуду.

От я наказав забрати все добро єго. Хочу

Жида розуму навчити, сам собі свій довг сплачу".

"Пане, — крикнув я, — неправду ви говорите! Я сам

Обіцяв вам дати рату, як лиш збіжа що продам".

"Нy, гляди, в живіі очи "брешеш!" він міні кричить!

Ну, скажи, ти жид, чи мігби ти інакше поступить?"

"Пане, Шая Ляйб озвався, много винен він?" "Пять сот".

"Нy, так ось вам ваші гроші!" — тай вийма один банкнот

На сто ринских, другий, третій — усі гроші відлічив.

"А єму се все віддайте!" Пан лиш очи витріщив.

Далі схопивсь, мов шалений. "Що, такий клапатий жид

Сміє так мене підйіхать!... Жиде, се для мене встид!

Ні, не хочу твоіх грошей! А ти, Хаім, забирайсь

Із добром поганим своім, та на рату ми старайсь!"

Се сказавши, плюнув, фукнув, гримнув від сіней дверми,

Тай сховався у покоі. Мов німі стояли ми.

Шая Ляйб всміхнувсь і мовив: "Встид вельможному!... Отсе

Варто було пятьсот римских, щоб напхать тобі в лице

Встиду трохи! Ну, ти Хаім, забирайсь! Як я скінчу

Ту своє купецке діло, то до тебе загощу".

 

X.

 

"Погостив у мене Шая, часто потім зайіжджав,

Вислухав мої пригоди і про себе розказав.

Я пізнав єго, розвідав між людьми єго діла...

Справді, дивна сила божа в чоловіці тім жила!

Простий жид був, неписьменний. Єгo батько шинк тримав

У Рокитнім. Много горя з малку Шая Ляйб зазнав,

Та таку вже Бог натуру дав єму, що не оглух

І не отупів у горю невсипущий єго дух.

Жить по людски, щоб не тілько другим кривди не робить,

А по змозі помагати, з злом раз в paз війну точить —

Ось що мов неситий голод мучило єго весь вік.

І куди лиш з тим бажанєм не гонивсь той чоловік!

Зразу шинкарем був троха. Кинув, взявсь до ремісла,

Але бійка з майстром швидко до тюрми го занесла.

Вийшов відти й мало-мало до розбою не пішов, —

Та взяли єго до війска. Й ту спокою не найшов.

Де лиш бачив людску кривду — а тяжкий тоді був час! —

Там він всюди наче іскра біг, сваривсь і бивсь нераз.

Страх сказати, що в тім війску наприймавсь він горя й мук!

Тричі в вулицю го гнали, а кайдани з ніг і з рук

Не злазили. Вийшов з війска по сімнадцяти роках,

Сам на світі, голий, босий, і обняв го дикий страх —

Не за себе, бо був сильний і здоров, робити вмів, —

А за те, що літ проживши тридцять пять, він ще не вспів

Жадного поратувати, жадного добра зробить.

Що терпів за кривду тілько — комуж з того лекше жить?

І подумав: "Треба взяти серце в жменю, перше стать

Богачем, тоді і бідних буду мав чим спомагать".

І що мислиш? Архи-жидом він на десять літ зробивсь,

Шахрував панів, маєтку на купецтві доробивсь.

Торгував дровами, сіном, брав достави війскові,

Сплави сплавлював до Гданьска, наші сукна краєві

До Румуніі возив він. Аж прийшли тісні роки —

Все покинув, взявсь до хліба, кукурузи і муки.

Достарчав для трьох повітів, бідним даром роздавав,

Заложив свою пекарню, — словом, він уратував

Не одну родину хлопску і жидівску від біди.

Знаєш, як прийшли вибори в сорок осьмім, то жиди

І хлопи його хотіли послом в Відень обібрать,

Та пани й попи йіх тілько закричали... Що й казать,

Як усі єго любили, хоч був острий на язик!

Він нераз до мене мовив: "Я б отак як ти, не звик

Хлопом жити і коритись! Швидко мні б в арешті буть!

Знаєш, як тоді я бачив, що пан жінку копнув в грудь,

То вся кров в мні закіпіла і над вухом мов оса

Забреніла... Будь молодший, я б убив його як пса!

Ні, не жить міні с тобою! Не для мене тихий рай!"

От таких людей виводить чим раз більше все наш край".

 

XI.

 

Часто я відтак до Штенгля по дорозі забігав,

І гостивсь, і днів по кілька у роботі помагав.

Все мене приймали щиро, хоч я бідний онучкар,

А вони маючі газди. Дар у них був мов не дар,

А неначе довг відданий. Із хлопами враз жили

Як свій з своім, всюди спільно хлопску сторону тягли.

Шльома був в громадскій раді і в шкільній був делегат, —

Сам в літах уже по руски і по польски вчивсь читать.

Хаім говорив частенько: "Вчіться, діти! Треба нам

Приставати до народу, кинути служить панам!

Бо глядіть лиш, до чого нас панска служба довела,

Що ненавидять нас люде, радуються, як з села

Жид виходить! Що не сміє жид до хлопа підійти

Просто, як до чоловіка чоловік! "Еге, знать ти

Хочеш щось урвати в мене!" — дума хлоп, і неборак

По найбільшій части зовсім справедливо дума так".

Так то Хаім своїх внуків і сусід жидів навчав,

І при тім все Шая-Ляйба добрим словом споминав, —

Знать любив він Шая-Ляйба як вітця і поважав...

Аж прояснювався, кріпшав, як про него говорив.

"Ой, на много річей очи він міні, бач, отворив!

Як він гриз мене, що Шльому в світскій школі я не вчив!...

Що тепер хлоп без науки!... А ти знаєш, він скінчив

Вік свій в мене, ту в тій хаті! Ну, такий вже чоловік.

Знать не міг у власній хаті, в роскоши скінчити вік.

Бачиш ти, він був бездітний, а як вмерла жінка, тут

Він задумав весь маєток для бідноти повернуть.

Та не так, як другі роблять, що своєї смерти ждуть,

А відтак запишуть суму! Йде той гріш немов на гріх

Через Бог зна кількі руки, а в них тає наче сніг.

І заким дійде до діла, вже до половини зник:

Дармойіди обловились, а для бідних вийшов пшик.

Не такий був Шая-Ляйб мій! Сам він руки засукав,

І шпиталь для бідних в Жовкві своім коштом збудував.

Далі лазні дві жидівскі: в Кристинополі одну.

Другу в Раві, і в них мікви*) все що там потрібно... Ну,

Все добро так розділивши, припровадивши все в лад,

Думав в Жовкві при божници яко габе**) умирать.

Протяглось то так з пів року. Осінь. День був дожджовий

І слота була. На шляху геть розмок, розкисся глий.

Бачу, лізе щось, чалапка, звільна мов той жук повзе,

Наближаєсь, завертає... "Шая-Ляйб! Чиж ти то се?"

"Я!" говорить. "Ну, насилу я добивсь у хутір твій!

Taй ослабли ж кости! Швидко йім належиться спокій!"

Зараз ми єго до хати, обігріли, зодягли, —

Бо обдертий як жебрак був, — покріпитися дали.

Віддихнув. "Ну, каже, Хаім, — наближаєся мій час.

Хоч прийми мя, хоч жени мя, я вмирать прийшов до вас".

"Бог с тобою, кажу, брате, щоб тебе я з хати гнав!

Ти живи й сто літ у мене! Але як же се, ти ж мав

В Жовкві в школі габе бути?" "Ну, і був до вчора, був!

Ну, а вчора... Подивися ту!" Й халат він розгорнув,

Розгорнув сорочку — Боже! Груди, плечі в синяках!

"Шая-Ляйб!" кричу я, — "що се?" Він смієся. "Ах, ах, ах!

То моя заплата, каже, від кагалу! Слухай лиш,

Як вони мні заплатили, може й сам йіх похвалиш!"

 

XII.

 

"Вмер коршмар оден близь Жовкви, страх побожний чоловік:

В бібліях святих, в молитвах він прожив увесь свій вік.

Жінка шинкувала, теща шахрувала мужиків,

Старший син три села лихвов до зубоженя довів,

Менші два сини провчили конокрадске ремесло, —

Ну, й змагалось йіх богацтво, і поважанє росло.

А наш Майлех все молився, в божих заповідях жив,

І добро творив. Таке він правило собі вложив:

Хто прийшов до него бідний — десять центів він давав,

А імя єго і назву зараз в книжку записав.

Як прийшлось єму вмирати, він оттак сказав сімйі:

"Будете мене ховати, то сю книжечку міні

В гріб на груди положіте, що б я Богу показав:

Двацять вісім тисяч шісток між убогих я роздав".

З уст до уст пішли слова ті, йіх підхопив весь кагал:

"Двадцять вісім тисяч шісток! Боже, таж се капітал!

"Бачите, який побожний праведник між нами жив:

"Все моливсь і тількі гроші Богу в жертву положив!"

Ну, й не диво, що був погріб многолюдний і шумний.

Двацять вісім тисяч шісток! вкруг гуло, мов дзвін гучний.

Позавчора був той погріб. Вчора шабас був. Ну, гіт!

Насходилась повна школа, помолилися як слід.

Почали вже розходитись — гамір, гутірка... І щож ?

"Двацять вісім тисяч шісток !" шепт іде, мов в листю дощ.

Ну, озлив мене той шепіт. Я на лавку вилажу.

"Слухайте, бенай Ісруайль***), я вам массе****) розкажу!

Бачив сон я сеі ночи. Мацюпіньким червячком

Я повзу мов, підповзаю перед сам Єгови трон.

Бачу я: вага велика настановлена стоіть,

Коло неі сам Міхуайль*****) меч поломінний держить.

Аж іде наш Майлех: згорбивсь, піт з чола єгo тече

Двацять вісім тисяч шісток у мішку він волоче!

"Боже, я весь вік молився, не творив нікому зла,

"І рука моя для бідних все отворена була:

"У готових, чистих грошex ось заслуга є ціла!"

"На вагу!" сказав Єгова. Майлех кинув срібла міх,

І вага перехилилась аж архангелу до ніг.

"А тепер — сказав Єгова — я питатиму. Кладіть

"На другу тарілку кождий підсудимого одвіт!

"Сам ти заробив ті гроші?" — "Ні" — рік Майлех і дрожав,

І на другій вже тарілці той одвіт єго лежав.

І, о диво! те маленьке слово "ні" одним кинком

Двацять вісім тисяч шісток зрівноважило цілком.

"А ти знав, пита Єгова, відки йде маєток твій?

"Знав, що кождий гріш в нім кривда і неправда і розбій?"

Затремтів ще дужше Майлех, гнувсь і корчивсь і цідив

Ледви чутно: "Знав, о Боже, алеж се не я робив!"

І ся відповідь була вже на вазі — і щож отсе?

Двадцять вісім тисяч шісток фівкли в гору, мів пірце,

"А ти знав, пита Єгова, що сімья твоя ціла

"За ті гроші своі душі на погибіль віддала?"

Та на ті слова вже Майлех відказать ніщо не міг,

Почорнів увесь і наче звялий лист звалився з ніг.

"Проч з ними відси!" загриміло з трону. "Ошуканець сей

"Поки жив, побожним видом все ошукував людей,

"А по смерти думав Бога сими грішми підкупить!

"Проч з цим! Ще йому на плечі тіі гроші прикріпить!..."

Знаєш, доси в остовпіню слухали всі моіх слів,

Але скоро лиш скінчив я, раптом хор весь заревів:

"Гвалту! Епікур! Безбожник! Проч, най більш ту не дихне. —

І товпою навалились, з школи виперли мене.

А у сінех ну місити, бити, штовхати під бік —

Ледво я з житєм із рук йіх вирвався, насилу втік".

 

XIII.

 

"Так то Шая Ляйб розстався із жидами, і до нас

Умирать прийшов. І справді, швидко наче свічка згас.

Радісно вмирав він. "Много натерпівсь я", говорив,

"Много я в горячій крови і добра і зла творив.

"Все бажав по людски жити, чоловіком з людьми буть...

"Слава Богу, що прийшлося хоч остатний раз дихнуть

"Між людьми, що справді люде, — хоч огрітися в сімйі,

"Що блаженних патріархів вік нагадує міні!"

Так то, сину, і сконав він. Золота душа була!

Без таких людей земля би сталась темна і гнила.

Може то й за патріархів золоті часи були,

Та все таки патріархи люд жидівский завели

У Єгипет у неволю! Аж пророк-убійця встав

З невгомонним, диким серцем, тих невольників підняв,

Вивів йіх в пустиню дику, водив блудом сорок літ,

Та навчив йіх здобувати — збудувати новий світ".

 

*) жидівска обрядова купіль.

**) Низший від рабіна в жидівскій школі, читець книг святих.

***) сини Ізраіля.

****) повість, байка.

******) архангел Михайло.

 

Писано в тюрмі 1—5 вересня 1889.

 

[Народ, 01.06.1890]

01.06.1890