I.
Батько хотів єму лишити село, і при своїх спосібностях певно був би сего добився, коли б був не так дуже любив своє потомство. Але що любив Гаву без памяти, то й не зумів удержати належної міри в своїй захланности. Кусав, як то кажуть, більше, ніж міг проковтнути. Ну, і подавився, і лишив Гаву без крейцаря.
Вмираючи, сю одну тілько дав єму науку:
— Гаво, коли тобі в життю трафиться дещо доброго, хоч би й що найменше, все кажи: хвала Богу, на початок і се добре!
Гаві було дванадцять літ, коли батько єго відумер. Виростав він у селі, по цілих днях гуляючи з своїми ровесниками — сільскими хлоп’ятами, волочився по хатах або для іграшки руками ловив раки в потоці. Ще дитиною проявляв він надзвичайну цікавість, проворність і хитрість і знав про хлопське житє-бутє далеко більше і докладнійше, ніж десятеро хлопських дітей в єго віці.
По смерти батька взяла Гаву під свою опіку якась далека своячка, тітка чи стрийна, що жила в Дрогобичи. Була то стара жидівка, проста перекупка, що з свого нужденного зарібку удержувала п’ятеро власних дрібних дітей. Крім них були вже у неї три дорослі сини, що жили на своїм хлібу, робили самі на себе і не думали навіть допомагати матери.
Опікунка віддала Гаву „до терміну“ до шевця, але Гаві не сподобалося те ремесло. Бо коли зараз на другій день по єго вступленню оден челядник, посилаючи єго до шинку по горівку, замісць грошей на „кватирку“ дав єму в потилицю, то Гава, оголомшений таким дивоглядним завдатком нагадав собі мимоволі послідній заповіт свого батька і голосно крикнув: „Хвала Богу, на початок і се добре!“ Той „дотеп“ так подобався всім челядникам, працюючим в варстаті, що від того дня що хвилі то оден то другій робив Гаві „добрий початок“ то п’ястуком, то потягачем, то шилом, то копитом. Тиждень прожив Гава серед такої муки, але довше бідний хлопчина не видержав: утік від майстра і з слізми просив свою опікунку, щоб не давала єго більше до ремесла.
— Я і без того зароблю собі на хліб! — гордо запевнював він.
— Як же ти, дурнику, заробиш, не вміючи ніякого ремесла? — питала тітка.
— А що ж то я ґой, чи що, — скрикнув Гава, — щоб я й без ремесла не зумів жити?
Сей заміт був міткій і переконав Гавину опікунку. Вона дала Гаві повну волю робити що хоче, а тілько з гори заявила єму, що довше як тиждень задармо не може єго годувати. Досить, що дасть єму задармо спати в своїй хаті.
— Тиждень за дармо! — радісно скрикнув Гава. — Значить, те, що я за сей тиждень зароблю, буде моє! Хвала Богу, на початок і се добре!
II.
Гава нагадав собі своє сільске життє на улици, в потоці, серед піль, в лісі з сільскими хлоп’ятами, те життє свобідне, повне забав, свіжого повітря і руху. Але тепер єму було не до забав. В тих споминах хотів він найти щось таке, що би тепер можна було визискати. І найшов.
Проходячи що рана по ринку, завсігди вида́в бабу, що сиділа коло великого коша повного живих раків і продавала їх на копи або й на штуки. Нагадав собі, як то справно він колись умів ловити оті самі водяні сотворіння, і зараз метнувся розпитувати жидів, де і по чому можна би продавати раки. Але що питав про таку „трефну“ річ, то жиди не то що нічого єму не сказали, а ще й закричали єго. Та Гава тим не знеохотився. Пішов просто до тої жінки, що продавала раки. То була жінка мельника з Вороблевич; єї чоловік ловив ті раки в тамошнім великім ставі, але в Дрогобичи продаж ішла так добре, що звичайно годі було настарчити на всіх покупців. Стара дуже радо пристала на те, щоб купувати раки від Гави, кілько їх буде мати, і обіцяла єму платити по 10 кр. за копу, хоч сама за ту саму копу брала по 15, а часом і по 20 крейцарів. Та Гава рад був і тому. Не гаючи часу, він ушив собі довгій і вузкій мішок з мотузком через плечі, і на другій день рано, захопивши за пазуху добру байдицю хліба, поплентався за місто шукати місця, де водились раки. Але в ріці, що тече коло Дрогобича, було їх мало — гибли від нафтового фузлю, що стікав з фабрик у ріку і затроював єї воду.
От і пішов він горі водою, поки не наскочив на потічок, що плив від села Дерижич посеред сіножатей, попри дубовий ліс Тептюж. Потічок був невеличкій, але що плив звільна, то й богато в нім було крутих закотеле́вин, глубоких і тихих вирків. Береги єго майже без перерви оброслі були лозиною та вільшиною, що понадвисала над саму воду і полоскала в ній своє коріннє. Гава аж в долоні сплеснув з радости.
— От місце, раз місце! Як навмисне для раків сотворене! — скрикнув.
І справді, досить було раз уважно глянути на дно потока, щоб переконатися, що раків в нім тьма тьменна. Сусідні селяне раків не їли, то й плодились вони собі супокійно. Гава мало що на землю не кинувся, та не цілував тих благословенних берегів, котрі вважав уже як свою власність.
Зараз поскидав з себе все шматє і навіть сорочку, зв’язав усе в купу і сховав за корчик, перевісив мішок через плечі і поліз в воду. Помаленьку, за порядком, лиш злегка постогнуючи, почав встромлювати руку в рачачі печери, і мало що не з кождої витягав величезного рака, що надармо рознимав щипці, кивав довгими вусами і витріщував свої глупі очи, немов дивуючись, що́ се за новий порядок настав у потоці, де від віку-правіку ніхто не робив ніякої кривди рачачій породі.
Не минуло й години, а Гава мав уже цілу копу здоровенних раків в торбі. Ще година, і мішок був уже такій повний і тяжкій, що мотузок почав в’їдатися єму в тіло. Гава почув голод і втому. Вода зіссала єго, продрог, а ще й трава „різючка“, що росла здовж берегів, не в однім місци порізала єму до крови голе тіло.
— Е, досить на нині! сказав сам до себе, і вернувся до своєї одежі, тягнучи за собою по воді мішок з раками.
— Богу дякувати, — гуторив далі, одягаючися і цокочучи зубами, — на початок се зовсім не зле. Рахуючи копу лиш по 10 крейцарів, то я за нинішну здобич дістану більше як 20 кр., а се може мені вистарчити на прожиток на цілий тиждень! Е, добре йде! — крикнув Гава, і почав підскакувати на одній нозі над потоком, не знати, чи з радости, чи щоби огрітися по довгій купели. А відтак виломав суковату палицю, почепив на єї кінци мішок з раками, і взявши палицю на плечі пішов до Дрогобича, доїдаючи дорогою той кусник сухого хліба, що дала єму тітка на весь нинішній день.
До міста було зовсім не близько, що найменше пів милі, а для Гави, що намерзся в воді, примлів троха з голоду і ще й двигав мішок на плечех, була се таки дуже далека дорога. Ледво пізним вечером доплівся до нужденної хатини своєї опікунки. З разу він боявся, щоб єго раки в мішку без води не поздихали; і через усю дорогу прислухувався до їх тихого шелепотання в мішку. Але переконавшися, що шелепотаннє те не втихає, набрав надії. А все таки, коли прийшов до дому і висипав свою добич в цебрик з свіжою водою, переконався на свою велику гризоту, що майже пів копи було неживих. Мало хибло, щоб Гава не розплакався по такій страті. Перевертаючися з боку на бік на своїй твердій постели, він помимо тяжкої втоми довго сеї ночи не міг заснути, а все думав, як би то єму на будуще так зробити, щоб ані оден рак у него не здох по дорозі. Але самому годі було що путне придумати, то й заснув Гава з тою постановою, щоб таки завтра розпитати про сю справу у тої старої мельнички, котрій він мав достарчувати раків.
III.
В великій пригоді стали Гаві ті раки, та не на довго. Селяне, котрих сіножати прилягали до того потока, стрічаючи єго мало не що дня в воді, з разу не звертали на него ніякої уваги, але додивившися, що се жидок і що ловить раки, і знаючи, що жиди раків не їдять, доміркувалися, що певне-с він ловить їх на продаж, і заказали єму ловити в їх потоці. Гава з разу думав, що се жарт, — та бо люде почали сварити. Він ще попробував кілька разів ходити крадькома, але коли раз селяне спіймали єго, набили, раки відобрали, ще й з одежі хотіли обдерти, то Гава переконався, що заробіткови єго прийшов конець.
Та не досить того, — на ринку появилися тепер небезпечні супірці, що швидко попсували увесь торг. Селяне, бачучи, що за тих бридких і погорджуваних раків можуть бути не кепські гроші, кинулись самі ловити їх і посилали день-денно цілі орави своїх дітей на потік. Що день вивозили на торг цілі мішки раків, так що швидко раки стали зовсім ні-по-чому. Але так само швидко й потік зовсім опустів і в нім лишився тілько дріб’язок, зовсім для торгу не придалий.
Гірко плакав Гава, не так від побоїв, як задля того першого в своїм життю розчаровання. Проклинав селян, проймався ненавистю до них, але заразом почував, що против сили нічого не порадить. Другого такого потока близько не було, тай до чого-б він єму придався? Оставалось тілько одно — шукати якого небудь другого зарібку.
— Чого се ти так волочишся без усякого діла, Гаво? — запитав єго раз старий Фавель.
— А що ж маю робити? — відказав Гава.
— Не маєш що робити? здивувався Фавель. — То зле, коли не маєш що робити. Жид усе повинен мати що робити.
Гава розповів єму про своє горе з раками.
— Дурень ти, Гаво, — сказав на те Фавель. — Не жидівська то річ трефні раки ловити.
— Але гроші за них не трефні, — відповів Гава. — Я прожив за них більше як два місяці, і ще встиг наскладати цілі два ринські.
— Цілі два ринські! — скрикнув Фавель. — Е, то ти богач! Слухай, Гаво, — сказав він помовчавши хвилю, — ходи зі мною по селах на заробітки!
— Які ж у вас заробітки?
— Не знаєш, які у мене заробітки? „Щітини, кожушини, волосини“ — от що я купую. І ти будеш зі мною до спілки. Прийдемо в село, ти візьмеш одну половину, я другу; ти будеш купувати для себе, я для себе.
— Ни, а як накупимо, що тоді?
— Я тебе навчу, що тоді робити, кому і як продавати.
— Е, а може се кепській ґешефт?
— Не бійся, дурню! Старий Фавель на зле тобі не нарадить і обдурювати тебе не буде. Виджу, що ти хоч малий, але хлопак справний, то й гадаю собі, що ліпше-ж тобі заробити що небудь, ніж ту по місті без діла шлятися. Ходи!
— А скажіть наперед, кілько ви можете отак на тиждень заробити?
— Як часом, Гаво. Можна заробити ринського, а можна й десять, не рахуючи страви.
Гавині очи заблищали диким огнем, коли почув, що можна за тиждень заробити й десять ринських. Таж то страшенні гроші! Нерішучість єго від разу пропала.
— Добре, — сказав, — піду з вами. Коли вирушимо?
— Завтра.
— Добре, піду завтра. Тілько знаєте що, реб Фавель? В неділю ми мусимо бути знов ту.
— Я звичайно вертаю в п’ятницю, а иноді буваю в місті й по два рази до тиждня.
— І через понеділок ми мусимо оставатися в місті.
— А то чому?
— Тому, що я придумав ту ще оден ґешефт.
— Он я-а а-к! — протяжно сказав Фавель і обкинув Гаву пильним поглядом, чудуючись єго непосидючій запопадливости.
IV.
Весь тиждень ходив Гава з Фавлем по селах, викрикаючи по під вікнами хат: „щітини, кожушини, волосини!“ Грубим костуром боронився від сільских собак, торгувався з людьми як старий, привичний до того торговець, і зависливим оком поглядав на селянських дітей, що свобідно гуляли по вільнім просторі. Пора була робуча, торги йшли мляво, і оба вони з дуже невеличкою здобичею вернули до Дрогобича в п’ятницю вечером. Свинську шерсть заніс Гава до щіткаря і продав добре, а решту товару купив у него сам Фавель. Весь тиждневий заробіток, по відрахованю харчів, не дав навіть і ринського. Гава скривився.
— Не бійся, дурню! — сказав Фавель. — Чого-ж ти хочеш? Тепер літо, в полі робота, а наш торг тілько зимою красний. Зимою хлоп свині ріже, тоді й шерсти у него досить, а иноді й шкурку з куниці, борсука або заяця так за ні-за-що купити вдасться — от тобі й ґешефт!
Але Гава вже не слухав. Се все було для него „колись то буде“, а він дбав про те, що тепер є. На другій день, хоч то був сабаш, він пішов до патичкарні (фабрики сірників) і купив гуртом за цілого ринського сірників, а осібно сірникових коробочок. Не питаючи що свято і що опікунка підняла сварку, він зараз узявся укладувати сірники в коробки, і укладав їх по своєму, міркуючи й рахуючи, так що над вечір мав їх уже 150 замісць куплених 100, рахуючи кожду по крейцару.
Настав понеділок, торговий день в Дрогобичи. Гава набрав сірників, кинувся на ринок та по торговицях, де стояли хлопські вози і почав з усеї сили викрикувати:
— Сьиріки свіже, сьиріки!
Для ярмарку се була новинка, то швидко й обступили єго баби і хлопи. Хоч недалічко, на підсіню було богато прилавків з сірниками, шилами, батогами, ременями і всякою подріб’ю потрібною в ґосподарстві, то все таки Гавин товар розхапували люде як малину. Одному не хотілося відходити від воза, щоби хто чого не стягнув; другій купував тому, що на підсіню велика глота, а ту й вибрати і розглянути можна вигідно; третій купував по просту тому, що й другі купують. До вечера Гава розпродав усі свої сірники і заробив від ринського цілих 50 крейцарів.
— Ну, хвала Богу, — сказав він, — на початок се навіть дуже добре!
Від того часу торговля єго розділилася на двоє. Весь тиждень він ходив з Фавлем по селах скуповуючи щітину та шкірки, а в понеділок бігав по торговицях з сірниками. С часом ота єго понеділкова торговля сама собою розширювалася.
— А не маєш ти батогів, жидику? — запитав раз у Гави селянин, котрому той тикав свої сірники.
— Батогів? — видивився Гава. — А на що вам батогів? — Єму здавалось, що чоловік кпить собі з него.
— Як то на що? На продаж. Купив би-м, а не хоче ми ся йти на підсіннє.
— А відки я маю мати батоги?
— Як то відки? Жид усе повинен мати.
Ті слова Гава твердо собі затямив.
— Знаєте що, нанашку, — сказав він подумавши хвилину, — зачекайте трошечка, зараз вам будут батоги.
І духом він побіг на підсінє і купив з пів тузина батогів, до вибору, шнуркових і ремінних. Продав їх того дня без зиску, бо не міг брати дорожше, ніж брали на підсіню, а там знов не хотіли єму продати дешевше, ніж другим. Але в голові догадливого хлопчини вже наклювалася думка: докопатися до жерела, з котрого продавці на підсіню діставали ті батоги, а з ними й свої зиски, і там добратися до такого самого ґешефту, якій так гарно удавався єму з сірниками.
V.
Минула зима, минув і цілий рік серед такої роботи. Гава не жалував ані рук, ані ніг, ані горла, але ж бо й заробляв так, що й не один старшій жид міг єму позавидіти. А тим часом заробіток сей уже не вдоволяв єго. Найбільше лютила Гаву конкуренція, що немов тінь ішла за єго слідом. Тепер уже що понедівка множество маленьких жиденят розбігалося по місті з сірниками, батогами, мазею для возів і з усяким дріб’язком; заробок ставав меншій, а натомісць ошуканство, майже в живі очи, змагалося і відстрашувало покупців. Прийшлось Гаві шукати нових заробітків.
Від давного часу звертав на себе єго увагу старий чоловічок у старосвітськім міщанскім уборі, якій носять ще декуди по малих, глухих місточках. Що понедівка являвся він на базарі з чіпцями, білими і зеленими, дуже гарної домашної роботи. Поначіпляє ото тих чіпців на палицю з дзвінком прикріпленим до єї горішного кінця посеред ріжнобарвних скиндячок, і йде собі тротоаром довкола ринку, держачи палицю високо понад сутолокою людських голов, час від часу потрясає нею, але не каже нікому й слова. Купували у него, але мало. Старий очевидно був непривітливий, до розмови не охочій і торгуватися не любив. Перше єго слово, то була все й послідня ціна єго товару.
— А що, мамуню, — спитав раз Гава у якоїсь жінки, що йно-що купила чепець у того чоловіка зовсім без торгу, — добрі чіпці той чоловік продає?
— Хто, Староміській? О, нема над єго чіпці. Оден на десять літ вистане. Я се для невістки купила. Не першій раз у него беру, і ціна у него все однакова.
— А чому-ж у него так мало купують?
— Або я знаю! Бо не жид. До жидів усі йдуть і беруть послідне дрантє, та ще й наторгуватись мусять до семого поту, заки за таку саму ціну дістануть.
Гава швидко надумався і приступив до міщанина.
— Щастибіг вам, пане Староміській! — сказав він кланяючись.
Старий здивованими очима з під навислих бров глянув на мизерного, обідраного жидка, що витався з ним, немов із старим знайомим.
— Тьфу на твого батька клапчастого, — сказав він відпльовуючись, — а ти відкіля мене знаєш?
— Ни, пане Староміській, хто би вас не знав! Вас, Богу дякувати, всі знають. А по чому чіпчики продаєте?
— По двадцять нових, або що?
— Та я би хотів у вас купити.
— Агу, а тобі на що? Чи для матери твоєї лисої?
— Для матери або й не для матери, а вам що до того? Кілько їх ту маєте?
— Ще вісім, або що?
— Ни, якіж бо ви! Вісім по двадцять нових, то шіснадцять шісток. А що спустите, як усі візьму?
— Тю на твою голову паршиву! А тобі на що всіх?
— Що спустите як усі візьму? — товк своє Гава, всміхаючись.
— Та відчепися ти від мене! — скрикнув Староміській. — Я не твій дурень, щоби ти собі з мене кпи робив!
— Ни, ни, хочете дванадцять шісток? Ні? от вам тринадцять за всі нараз, готовими грішми! Чого вам треба? Маєте волочитися з ними ще три понеділки, то чи не ліпше вам від разу готові гроші взяти?
Старий задумався, ще не довіряючи Гаві. Такої гуртової продажі єму ще не лучалось робити.
Промисл той держався в єго родині з давен-давна, по старосвітському обичаю. Дід єго і батько, люде досить маючі, занималися тим промислом лише десь-колись, в вільних хвилях, плели чіпці „на уряд“, т. є. коли хто замовив, і ніколи не носили їх на продаж по базарах. У него вийшло вже инше діло. Розділивши предківську землю між двох найстарших синів, що жили кождий осібно, господарями, хоть і незаможними, старий Староміській з жінкою лишились на своїм старім гнізді, та ще й не самі: у них були ще три доньки, здорові, гарні і статні, тілько що всі три були каліки на ноги. Ноги їх з-уроду були якісь зачахлі і безсильні, так що всі они ледво-не-ледво могли рушатися з місця на місце. Ті бідні істоти, скривджені природою, немов навмисно призначені були для сидючої роботи, для нипаня над нитками та голками, що й справді заповнювали усе їх житє. Шевкині вийшли з них славні; своєю роботою они не тілько заробляли на свій прожиток, але ще й старих своїх запомагали. Коли не ставало шитва, они плели чіпці, а мати або порпалась в невеличкім огородци перед хатою, або доглядала корови та другого хатного ґосподарства. А коли чіпців назбиралося кілька пар готових, батько мандрував з ними до поблизьких міст в торгові дни, ходив з одного ярмарку на другій, і добував з того торгу, відрахувавши власні видатки, рідко коли більше як 20—30 крейцарів з торгового дня. Мало коли єму удавалося розпро́дати весь товар, що виніс на торг. А ту ні з сего ні з того якійсь дрантивий жидок купує все на раз!
— Давай чотирнадцять! — сказав Староміській.
— Ни, дай Боже добрий початок! — сказав Гава і відрахував гроші. — Але давайте все, з ліскою!
— А ліски тобі на що?
— На щастє!
— Тьфу на твою голову! Бери й ліску, тілько за дзвінок десять крейцарів зверни!
— Знаєте що, нанашку, — сказав Гава, — заждіть ви ту в шинку, я вам ліску зараз принесу. Я тілько так, в позику єї візьму.
— Ну, добре, — пробовкнув Староміській і поплівся до шинку, щоб випити склянку пива по таком добрім торзі. Але сидячи за столом при пиві, знов почув якесь невдоволеннє.
— Одурив мене проклятий жид! — воркотав він. — І чіпці за песі гроші купив, ще й палиця враз із дзвінком пропаде.
Але воркотав він се без переконання, так тілько, щоби воркотати, бо по правді рад був тій продажі, а палиці ніщо було жалувати — палиця була проста, ліскова, і дзвінок аби якій, маленькій.
А тимчасом Гава, діставши в свої руки чіпці з палицею, духом опинився на серед ринку, межи возами, далі кинувся по торговицях, по підсінях, і всюди такого вереску наробив вихваляючи свій товар, що нарід почав збігатися довкола него, немов він якого медведя водив з собою. Не минуло й пів години, а вже Гава розпродав чіпці не по 20, а по 25 крейцарів.
— Доброго вам здоровля, пане Староміській! — с таким окриком влетів він до шинку, увесь почервонілий і задиханий. — Ось вам ваша ліска.
— А чіпці де? — спитав Староміській.
— Як то де? Заніс до дому. Знаєте що, може вип’єте ще склянку пива?
— Та випити б то чоловік випив, але грошей дасть Біг. Треба ще ниток на нові чіпці купити.
— Ни, випийте за мої гроші. А я вам за той час буду щось казати.
— Тьфу на твого батька запливомізького! Чи помана якась учепилася мене з тим жидюгою? — воркотав Староміській, але сим разом усміхався зовсім добродушно, поки Гава замовляв пиво. — Ну, що ж там маєш мені казати? Кажи!
— Хотів я вас запитати, чи богато ви таких чіпців на тиждень можете зробити?
— Як до потреби. Звичайно робимо десять. Але як би тілько нитки, то ми могли би зробити й сорок й п’ятьдесят. Можна би всі три дочки до роботи засадити, ще й стару до помочи. Тілько біда, що мало продаємо, то на якого чорта їх і робити так много?
— Знаєте що, зробіть ви для мене на другій понеділок п’ятьдесять. Я від вас усі куплю. По 15 крейцарів за кождий.
— Еге-ге, дешево би ти хотів.
— Ни, але ж я беру всі нараз, то також щось значить. Не потребуєте по ярмарках волочитися. Нічого вас то не обходить, чи буде добрий торг, чи ні — ви маєте своє. А я ще чи продам чи не продам, то тілько Бог знає.
— Ну, вже би то ти та не продав! Твій предок Юда Скаріотській і Христа продав, а ти би чіпця не продав! Ні, серденько, дай по вісімнадцять за чепець, то й згода.
— Але ж змилуйтеся, пане Староміській! — лебедів Гава, — самі бачите, я бідний жидок, сам нераз не маю що їсти, а вам заробок даю. Ни, нехай буде по шіснадцять! Коли хочете, то й завдаток вам дам, щоби-сте мали за що ниток накупити. А знаєте що, робіть по половині — половину чіпців білих, а половину зелених, бо в деяких селах носять білі, а зелених не купують.
— Коли ж бо зелена нитка міцнійша! — простодушно відказав Староміській.
— От старий дурень! — подумав собі Гава.
— Як би я знав, що ті міцнійші, а другі слабші, то міцних би й зовсім не робив ані не продавав. Адже ж се для мене страта. Хиба ж ота баба не говорила що один чепець десять літ носить? А се значить, що через сих десять літ другого не купить. Тьфу на таку дурну голову!
І додав голосно:
— Ви вже о то не дбайте, котрі міцнійші, а котрі слабші, а робіть так як я вас прошу. Я знаю, що ваша робота добра, побачу, як піде розпродаж. А як піде добре, то ми з вами зробимо таку згоду, що ви будете собі помаленьку плести і гроші загрібати, а я буду розпродувати. Ви позбудетеся клопоту, а може що й для мене капне.
— Чи ще би такому шпекулянтови не капнуло! — мовив Староміській, і поплескав Гаву по плечу. — Тебе певно мати в самі кучки породила, та ще й в слотаві, і під самим о́капом поклала, то вже там на тебе добре накапало, не бійся!
Ударили по руках і Гава тут же дав Староміському в задатку ті самі 2 ринські, що инощо виручив з продажі єго чіпців. — А на другій понеділок, одержавши цілої пів сотки чіпців, він не продавав їх уже на базарі, але вирушив з ними по селах, то продаючи, то міняючи їх, то даючи в додатку за иншій товар, і рідко з котрої хати виходив без доброго зиску.
VI.
— Ну, діти! — кричав Староміській, входячи до своєї вбогої хати, — тіштеся, дав нам Бог щастє!
— Богу дякувати! відповіла Староміська, стара, поморщена жінка. — Богу дякувати! А яке щастє?
Староміській, не кажучи й слова, видобув із своєї шкіряної торби кілька великих клубків півшовкових ниток, а далі кілька ліктів ріжнобарвних скиндячок і блискучих скляних коралів — для „дітей“.
— На, маєте! — крикнув гордо, розкладаючи всі ті скарби на столі.
Мати і „діти“ тілько очи витріщили.
— А то що? О то відки? — в оден голос запитали всі три дівчата.
— Ага, відки? Від жида.
— Ну, знаємо, що не від вовка. Але за які гроші?
— За жидівські.
— Та бо говори на розум! — перервала стара. — Де чіпці?
— Продані всі до одного! І не досить на тім. На другій понеділок має бути готових ще п’ятьдесять штук, і мусить бути готових, аби ту не-знати-що! Я вже завдаток узяв, цілі 2 ринські.
— П’ятьдесять штук! — скрикнули всі чотири жінці. — А то для кого тілько чіпців потрібно?
— Певно десь ціле село дівчат нараз замуж іде, — жартувала старша дочка.
Староміській розповів свою пригоду з жидком в Дрогобичи.
— Ей, старий, — журливо сказала Староміська, — вважай лишень, щоб тебе той жидок в дурні не пошив!
— Як мене має пошити? — крикнув Староміській — Я єго можу пошити, бо-м узяв від него два ринські завдатку. А він що мені може зробити?
— Може взяти чіпці і не заплатити.
— Гого, на таку полову мене не зловить! Положи гроші, то й бери товар, така в мене установа.
— Алеж ти не знаєш хто він і що він, то як жеж можеш заходити з ним у діло?
— А мені що до того, хто він і що він? Нехай тілько роботу дає і гроші платить! А там нехай собі буде і чорт лисий, щоб тілько ми своє діло чесно зробили.
— Бійся Бога, чоловіче, що се ти виговорюєш! — скрикнула стара хрестячись побожно, і вже більше не розпитувала про того жида.
Вся сім’я Староміських зараз позасідала до варстатиків. Весь тиждень робота ішла як на машині. Всі сиділи не розгинаючи спини, не досипляючи ночей, ледво встигаючи пропочити кілька хвилин підчас обіду, полуденку і вечері.
Тілько й було розривки для бідних дівчат при тій одностайній і вкучній роботі, що співанки. Співали вони невгаваючи, в піснях виливали свою наболілу душу. Ту чутно було жаль об тім, що їм не можна ужити молодого віку, не можна гуляти в тім блискучім і клекотячім водовороті, що шумно проносився поперед вікна їх бідної хатини і від котрого вони, здавалось, на віки були виключені, немов галузка, занесена бурею далеко в море, а відтак викинена хвилею на сухій, каменистий беріг.
А старий батько під голос їх пісень, немов дитина, снував рожеві пляни.
— Не бійтеся, діти! — говорив він. — Якось то Бог дасть, буде колись і на нашій улици празник. Пождіть лишень! Сего тижня заробимо вісім ринських, другого тижня вісім, що тижня вісім — Сусе Христе! Кілько-ж то за рік буде! П’ятьдесять тижнів по вісім ринських, тож то ціли чотири сотки. А нам же при тім що маємо, на ввесь рік на життє і всі потреби й одної сотки аж занадто буде. То три сотки будемо могли готовими до скрині зложити — розумієте, що то значить?
— Е, чи дасть то ще Біг нашому теляти вовка спіймати! — в задумі сказала Староміська. — Ліпше би то, старий, рахувати те, що в руках маєш, а не те, що ще в жидівській кишени сидить.
— Мовчи, стара! Не з тобою говорять! — крикнув він з жартобливою погрозою. — Я ту хотів нашій Маринци щось сказати про одного такого пройдисвіта, що то називаєся Андрусь Тихій.
— О, также щось — скрикнула найстарша донька і зачервонілася, немов уся полумєм спалахнула. — Що він вам за пройдисвіт такій удався?
— О, видиш, як за ним обстає! — жартував Староміській. — А чим же не пройдисвіт, коли покинув рідну оселю і десь аж за десяту межу забіг, до Добромиля долі шукати? А як забіг, то вже й ніколи не навідаєся.
— Та до кого єму ту навідуватися? — живо відказала Маринця, низько-низько склонивши почервоніле личко над столиком і працюючи з подвійним, якимсь нервовим поспіхом.
— Ні до кого навідуватися! — не то жалібно, не то жартобливо скрикнув батько. — Не вже таки ні до кого? Ніхто єго не дожидає? Ніхто про него не згадує? Маринцю, га?
Замісць відповіди на той жарт горячі сльози грубими краплями закапали на зелену, шовкову тканину.
— Бійся Бога, Маринцю! — з переляком скрикнув батько, — ти плачеш? Цить, дитино моя! Я-ж не хотів тебе нічим докорити. Противно, я хотів тобі сказати добру новину.
Дівчина підвела на него свої глубокі, ще блискучі від сліз очи.
— Яку там новину?
— А таку новину, що твій Андрусь добру службу найшов. Оногди я здибав єго в Добромили. Каже: служу у попів, у Василіян. І добре платять, ще й з боку дещо заробити можна. За пів року, каже, ждіть мене в своїй хаті. Розумієш, що се значить?
Маринця розуміла дуже добре, але не відповіла ані слова, тілько лице єї знов залилось густим румянцем, а в очах заїграли весели искорки.
Той Андрусь, про котрого йшла бесіда, то був бідний сирота, наймит. Служачи у господаря, близького сусіда Староміських, частенько заглядав він до тої старої, похиленої, а все таки опрятної і якось особливо для него привітливої хати. Швидко батько й мати покмітили, що ясни очи і тихі, щирі розмови їх найстаршої дочки Маринці зробили для Андруся їх хату ще привітливійшою і теплійшою. Маринця про свої зачахлі ноги була гарна дівчина. Єї каліцтво і сидяче житє придали єї характерови якусь надзвичайну рівність, мягкість і вдумчивість; житє не встигло ще витворити в ній тої злоби, що буває найсумнійшою прикметою всіх людей покривджених природою. Андрусь часто бував у Староміських, помагав иноді старій дещо зробити при господарстві, а коли вислужився у свого господаря, то між ним і Маринцею ціле діло їх будущого життя нищечком було обдумане і обговорене. У Андруся був невеличкій клаптик власної батьківської землі, „вітцівщина“, на котрій від біди можна було хоч як не-як господарювати та хліб їсти. Але Андрусь на те не спускався. Єму не хотілось бути кепським господарем на дрібнім шматочку землі.
— Що я буду на такім клаптику робити? — говорив він до Маринці. — Ні я господарь, ні я жебрак. Ліпше я ось що зроблю. Мені ще два роки чекати, поки буду вільний від військового побору і зможу женитися. Так от я ще ті два роки послужу добрим людям, а землю за той час в аренду віддам, як і доси. А як не візьмуть мене до війська, тоді землю оту продам, доложу дещо з того, що заслужу, куплю добрий віз, пару коней і возьмуся до зарібку, до фірманки. Тепер, чути, мають по при наші міста колію зелізну вести, то заробок при ній дуже добрий буває. При будові пісок, камінє, дерево і всяку всячину довозити, а й потому до машини то збіжжє, то дерево, то-що раз на раз довозити треба. Я се діло знаю, в Перемишли три роки при тій роботі був і добре до всего придивився.
Виходячи з Старого Міста, Андрусь розмовився й з родичами Маринці, заявив їм, що хоче з нею женитися і вияснив свої замисли на будуще. Старі радо єго приняли, бо знали Андруся яко доброго робітника і добру, сумирну дитину.
Маринця дожидала єго з тугою, котрої силу і постійність зрозуміти може тілько хорий або арештант. Новий заробіток, котрого так несподівано достарчив їм Гава, зміцнив єї надії тою думкою, що й вона своєю працею здужає причинитися до осущення своїх улюблених замислів і до обезпеченя добробиту цілій родині. Бідна дівчина встаючи і лягаючи молила Бога за свого незнакомого, а так великодушного добродія, яким являвся їй Гава. Молилась за него і ціла родина Староміських. Молодий, здоровий і спосібний до тяжкої праці мужчина був конечно потрібний в тій хаті, де жили самі каліки та немічні. Він усім додав би нового житя, нової надії. Молодші сестри від самого початку зближення Андруся з Маринцею радувалися будущим щастєм своєї сестри, вважаючи єго немов завдатком свого власного щастя. Чіпці виростали під їх пальцями і сходили з варстатиків швидко оден за одним. Головам, котрим судилося колись носити їх, мабуть і в сні ніколи не являться ті тихі, пишнобарвні надії, мрії, бажання і молитви, що снувалися в отсих молодих, сумовитих дівочих головах при їх плетеню, перепліталися при кождім вузлику, розвівалися за кождим, по майстерськи зв’язаним „очком“. Навіть стара Староміська під впливом загального розохоченя немов помолодшала і випростувала по троха свою згорблену поставу.
VII.
Минув тиждень, — усе йшло як найліпше. Чіпці були готові. Староміській доручив їх Гаві, дістав гроші, дістав замовленє на нових п’ятьдесять чіпців і завдаток на матеріял, і в дуже радістнім настрою вернувся назад до дому. Робота закипіла на ново.
На слідуючу неділю до него навідались несподівані гості. Сам їх добродій Гава загостив до їх хати. Побачивши нужденного, обдертого і запорошеного жидка, Староміська хотіла дати єму кусень хліба, думаючи, що се жебрак, але в тій самій хвили чоловік єї пізнав Гаву, скочив з постелі, на котрій спочивав троха по обіді, і обняв Гаву як сина.
— То ти, Гаво? А ти що ту робиш?
— А що маю робити? Прихожу вас навідати. Маю ту ґешефти, то й думаю собі: давай, зайду за одним заходом до Староміського.
— Маєш ту ґешефти? Ту, в Старім Місті? А які ж ти ту з Дрогобича можеш мати ґешефти?
Гава усміхнувся.
— От так собі! — відповів схиливши голову, — наші жидівські ґєшефти. Ни, а чіпці готові?
— А як же! готові і спаковані. Власне мав я по полудни з ними до Дрогобича рушати.
— Ни, то не потребуєте рушати, я собі сам заберу.
— А як же йде розпродаж?
— От яко тако, — недбало відповів Гава. — Клопоту богато, а пожитку мало.
— Хто би там тобі вірив! А в тім що ж, ти молодий, то й поклопотатися тобі не завадить.
Гава не довго розмовляв із Староміським, але весь час уважно придивлявся єго хаті і всій домашній та родинній обстанові, взяв чіпці, заплатив гроші, замовив нових п’ятьдесять на слідуючій понеділок і просив Староміського, щоби заніс му їх до Самбора, де він буде на них чекати. Староміська дивилася на се все і з диву не могла отямитися.
А коли Гава сказав, що мусить іти, то вона заявила єму вдячність цілої родини тим способом, що дала єму на дорогу шість варених яєць, котрі Гава приняв з нетайною радістю.
Не от так собі ходив Гава в неблизьку дорогу з Дрогобича до Старого Міста. Проходячи з села до села, він торгував чіпцями, скиндячками, коралями, купував шерсть, шкірки куниць, заяців і видр, придивлявся і розпитував, де й якими промислами селяне занимаються, і все те укладав в своїй памяти, мов у скрини, з котрої в разі потреби можна і треба буде видобувати добрі гроші.
Особливо сим разом хотів він придивитися до домашного житя Староміського, розвідати про єго обставини родинні і маєткові, і відповідно до них уладитися так, щоб ніяким світом не випустити з рук сеї золотої нитки. Старий Фавель підчас довгих вандрівок по селах при кождій нагоді давав єму мудрі ради, як поступати з „ґоями“. Тай сам Гава — не взяв єго кат — догадливий удався. Вже тепер, хоч якій молодий, він чув в собі доволі сили, щоб заткнути за пояс свого наставника, і нераз з жалем дивився на старого Фавля, що хоч якій розумний та бувалий, а все таки в шістьдесятім році житя був так само бідний, як Гава в шіснадцятім.
Від Староміських жидів Гава без труду розвідав усю исторію і всю обстанову старого „чіпчаря“. Дізнався, що він гадає віддавати замуж доньку, розпитав усе, що єму було треба, і про того будущого зятя, і вертаючи пішки до Дрогобича, старався всі ті відомости переробити в своїй голові і виробити собі ясний плян для дальшого поступованя. Поперед усего важне було те, що чіпці йшли в продажи дуже добре. Гава вже не продавав їх поблизько Дрогобича; він познакомився з крамарями в Стрию, Сколім, Борині, Турці, Рудках, Комарні, і продавав їм за готові гроші цілі партії по п’ять та по десять штук, беручи не по 20, а по 40 крейцарів за штуку, котру крамарі продавали по 50 і по більше. Про „старі“ дешеві чіпці Староміського лишилася лиш споминка, а про те „нові“, жидівські чіпці йшли як у воду, так що Гава деколи не міг настарчити на замовленя. Весь ґешефт з чіпцями давав єму що тижня 10 зр. чистого зиску при дуже малих клопотах і видатках. Очевидна річ, що діло се було таке, що за ніщо в світі не слід було випускати єго з рук.
З другого боку Гава міркував, що коли допустити родину Староміських, щоб стала на своїх ногах, то дуже легко може вийти таке, що родина та висковзнеся з єго рук, або якій небудь другій жид переб’є єму заробіток. Особливо лякався він будущого зятя, про котрого чув, що є хлопець тямущій, трудящій і запопадливий.
— Добре би було, як би він пропав собі куди небудь до чорта в зуби — міркував Гава, — або ось як би єго взяли до війська! — Але в тій хвили він згадав, що той будущий зять перейшов уже всі три кляси асентерункові, і пропадати єму більше нікуди і ні за чим. Треба було перепроситися з тим, що було, і Гава доконав сего в своїй голові дуже швиденько.
— І чим же властиво він може стати мені на перешкоді? — скрикнув він майже весело. — Бідолах, жебрак, і до таких самих жебраків пристане — то й що з того вийде? Буде заробляти фірманкою, — знаємо ми, кілько він там заробить! І що то за заробок: нині є, а завтра поминай як звали! А коли зарібку не стане, то можна буде й єго вкупі з другими в свої руки взяти. А се, значить, ще й ліпше для мене. Роботу і для него яку небудь винайдемо. Добро, нехай і так буде! Нехай жениться, нехай іде на пристайство до тої каліки! Всі вони будуть робити на мене! — І при тім похилив він голову, немов затягав чим раз нові вузлики тої сіти, котрою хотів обмотати всю тоту нещасливу родину.
— Тілько поперед усего, Гаво, — говорив він сам до себе жартобливо-навчаючим тоном, — не дуже квапся! Маєш час. Тілько не раптом! Не думай усе разом загарбати, а помаленьку! Тепер заробок добрий і для мене і для них — нехай заробляють, нехай тішаться, се нічого не завадить. Хто знає, чи довго се потреває. А в тім чи потреває, чи не потреває, — скоро побачиш, що їм гребінь починає відростати, зараз треба так зробити, щоби троха похуділи. То їм дасть пізнати, що на світі раз ведеся, другій раз ні. Потому знов їх троха підіймемо — вдячні будуть. А потому знов до землі. А там побачимо, що дасться дальше зробити. Ни, ни, якось то буде. Хиба би не цвила, щоби не родила — он як!
— А поки що, — міркував далі Гава, — треба мати бачне око, вишукувати нові ґешефти! А що ту ґешефтів, і яких мудрих ґешефтів! Бігме Боже, не розумію, як се так таки ніхто й не думає позабирати все те в свої руки! Наш брат жид позасідав по коршмах та по шинках, хлопів розпоює та у бабів яйця й масло за дурничку купує, і гадає, що вже Бог зна’ яку штуку вдіяв. А щож се за ґешефт — яйця й масло! Тьфу! Ту ґешефти зовсім не такі, сами напрошуються, треба тілько вміти до них узятися. От на горах Бойки волів випасають, тай яких волів! Ай-ай-ай! Жиди купують ті воли на ярмарках і гонять до Відня. От дурні! Що з того за зиск можна мати? Зиск не Бог зна’ якій, бо Бойка на ярмарку не ошукаєш, ціну він цабанить як за рідного батька, і торгуєся як оглашений. А нехай так по дорозі пара волів здохне — яка величезна страта! Ні, ґешефт є на волах, але не з того кінця. От як би того самого Бойка так підійти, щоб єму здавалося, що воли єго, а вони на ділі були б мої! Він би їх годував, пантрував і на ярмарок приводив, а я би їх продавав, Бойкови на горівку, а решту грошей собі в кишеню — фу! А там пара волів по чотириста, по п’ятьсот ринських! От ґешефт, не жаль сказати, що ґешефт!
Гава аж очи прижмурив і губи зложив, немов лижку від меду облизував, — таким принадним і блискучим видався єму той новий ґешефт, що виринав в єго уяві поки-що ще в неозначених обрисах, але про то в рожевому світлі.
VIII.
Минуло пів року. Староміські жили, мов у Бога за дверми. Заробок не переривався, але противно, навіть подвоївся після того, як Маринця, отсе місяць тому назад, вийшла замуж за Андруся. Андрусь купив віз і пару добрих коней, і возив дубові бруси для зелізної дороги, що будувалася як раз тоді між Хировом і Добромилем, і при тім заробляв дуже гарні гроші. Правда, за послідні два місяці Гава замовляв уже менше чіпців, але замісць того для якихось мазурських сел показалися потрібні тонкі сітки, плетені так само як чіпці і уживані там замісць слюбних вельонів; сітки ті давали ще ліпшій заробок, ніж чіпці.
Був гарний осінній день, коли Гава знов навістив хату Староміського. Навіть та стара хата під рукою молодого і господарного Андруся немов помолодшала і стала похожа на порядну, господарську оселю. Але Гава не глядів на ті обстанови. В очах єго миготіли якісь огники, як у очах того кота, що готовиться скочити на намічену вже добичу.
— Добрий день вам, пане Староміській! — сказав Гава входячи в хату.
— А, як ся маєш, Гаво?
— Зле ся маю, — відповів жидок сідаючи на лаві. — Кепські торги.
— Е, що там, дасть Бог, то й ліпші будуть.
— Може колись і будуть ліпші, але тепер кепсько з нами. Знаєте, вже три неділі чекаю. Від трех неділь ані одного чіпця не продав.
— Не може бути! — скрикнув Староміській на пів жартобливо, не дуже то вірячи Гавиним словам.
— Ба, не може бути, коли так є! Всі мають досить чіпців на тепер, ни, і що їм зробимо.
— Треба шукати де далі, де нас ще не знають.
— Шукав я, шукав, нічого не помагає А я думаю, що на якійсь час треба перестати робити.
— Перестати робити! — скрикнув і собі ж тепер переляканий Староміській. — Тепер перестати робити, коли саме найліпша пора до роботи? Ціле літо, коли можна було в поли заробити, і собі треба було хоч десь щось рушити, то ми сиділи за кроснами, а тепер, коли сама пора така, щоби сидіти дома, то ми маємо перестати робити? Ні, Гаво, жартуєш!
— Ни, але що ж я вам пораджу? — майже крізь сльози скрикнув Гава, коли у мене ніхто чіпців не купує. Маю їх на складі три копі, і що з ними робити? А кілько я в них грошей вбухав, самі порахуйте!
— Але бійся Бога, Гаво, що ж ми будемо робити?
— Ни, Бог ласкав, і ви не згинете, — всміхаючись потішав Гава. — Маєте нівроки такого доброго зятя, що тілько грошей заробляє при колії, то якось вижиєте. А може за місяць, за другій і на чіпці знов покуп буде. Скоро тілько почнуть купувати, то будьте певні, що я зараз до вас зголошуся.
— Ну, але ті, що вже готові, що з ними буде?
— А богато їх маєте?
— Сорок штук.
— Га, що вже маю робити, мушу їх забрати. Нехай страчу, а слова додержу.
Гава взяв чіпці і заплатив гроші. Староміській стояв коло стола, позираючи на позасновувані кросна і на засумовані лиця дочок, і чухався в потилицю.
— Ні, Гаво, — сказав він на послідок рішучо — то не може бути, щоби ми тепер перестали робити.
— Ни, то робіт, — відповів Гава, здвигаючи плечима.
— Слухай, Гаво! Я думаю, чи так не буде добре. У нас є ту ще пару крейцарів наскладаних, накупимо матеріялу і будемо робити, а скоро купець кинеся, то ти будеш мати товар готовий.
Гаві тілько того й треба було.
— Що ж, коли хочете, то нехай і так буде. Та тілько я вам наперед повідаю, що не знаю, кілько часу треба буде чекати на купця.
— Що робити! Кілько треба буде чекати, то й почекаємо, а тимчасом будемо робити. Адже ж на заробіток тепер нікуди не підемо, а дома дармо сидіти — гріх. А так роблячи, бодай надію будемо мати, що не дармо робимо.
Гава пішов від Староміських в дуже веселім настрою. Справа сама собою якось стала на таку дорогу, що легко було догадатися єї неохибного кінця.
IX.
Пройшло два місяці. Здавалось, що Гава зовсім забув о своїх давних знаємих, не навідувався, ані одним словом не давав їм о собі знати.
Аж ось раз в понеділок, у препогану слоту і студінь, спіткав він Староміського на дрогобицькім ринку. Старий, увесь оббризьканий болотом, обшарпаний і піднепалий, згорбився і постарівся о яких десять літ. В закоценілій від студени руці держав він свою палицю з дзвінком, а на ній зв’язку чіпців. Ніхто не звертав на него уваги, ніхто не підходив і не питав навіть, яка ціна єго товару.
— Як ся маєте, пане Староміській, — обізвався Гава, наближаючись до старого.
— А, як ся маєш, Гаво! — проговорив Староміській якимсь надломаним голосом.
— Ни, що там у вас чувати?
— Біда, Гаво! Доведеся нам усім на пни вмирати.
— Як то вмирати? За що вмирати? По що на пни вмирати?
— З нужди, з голоду! Зима йде, а у нас заробітку нема, хоч забийся!
— А то чому? Адже при колії тепер заробітки найліпші, платять добре.
— Що з того, коли зятеви оден кінь відійшов! А одним конем і з дому вибиратися ніщо.
— Оден кінь відійшов! О, то зле! Треба купити другого.
— Ба, купити, але за що купити? Що було грошей, то ми видали на нитки, наплели тих проклятих чіпців — лежать того цілі купи, а ніхто купувати не хоче.
— А ви трібували самі продавати? — спитав Гава, ледво скриваючи своє злорадство.
— Що ж мав чоловік робити? — відповів Староміській, немов би звинячись. — Носив я їх і до Самбора, і до Перемишля, і до Дрогобича — ніде ніхто і не дивиться. І що тепер робитоньки, що початоньки, вже й сам не знаю.
— І я не знаю, — відповів Гава, — і мої чіпці лежать.
— Видно, що нас Бог зовсім опустив! — простогнав Староміській, ударившись об поли рукою.
— Ни, не кажіть так, пане Староміській, — навчаючим голосом сказав Гава, — не годиться таке говорити. Знаєте що, ходімо разом до шинку, вип’ємо по скляночці пива; огріємося троха, бо ту холодно з біса, і поговоримо, може найдеся для вас яка рада.
Староміській радо пішов слідом за Гавою. Перед ним замиготів промінь надії.
— Знаєте що, пане Староміській, — промовив Гава, коли вони троха обігрілися і випили по склянці пива, а богато ви маєте тих чіпців готових?
— Цілих п’ять кіп. Чіпці як золото, а що мені з них?
— Ніхто не купує?
— Сам бачиш, що ніхто.
— Я вам се давно казав. Ни, але що то тепер говорити, тепер треба яку пораду давати. А богато вам треба на коня?
— Та коби хоч якого харлака. Тепер на пашу тісно в наших сторонах, за тридцять ринських можна коня купити.
— Тридцять ринських, то сума, пане Староміській. Ни, але знаєте що, я вам дам тридцять ринських — за ваші чіпці.
— Як то за мої чіпці?
— Ни, так, за всі п’ять кіп.
— Бійся Бога, Гаво! — скрикнув Староміській. — Адже я за самий матеріял двадцять п’ять срібла з докладом заплатив, а наша робота...
— Знаю се, знаю, але щож я вам пораджу? Я і так тілько з доброго серця хочу вам помогти. У мене ще тамті чіпці лежать, а сі я купую так, на видиму страту. П’ять кіп! Що я з такою купою пічну? А не хочете моєї помочи, то я вам з нею не набиваюся.
Староміській аж затремтів. Промінь надії, що блиснув було єму перед хвилею, почав гаснути і тонути в памороці.
— Ні, Гаво! — лебедів він, обнимаючи своєю старечою рукою худий і жилавий локоть Гави. — Я знаю, ти добрий хлопець, але бійтеся Господа Бога! Тридцять ринських за п’ять кіп чіпців — аджеж се виходить по десять крейцарів за чіпець, як раз половина того, що варта товар.
— Знаю се, знаю, — уперто відповів Гава,— та щож я можу на се порадити, коли того товару тепер навіть за пів ціни не продам.
— Ну, але перечекаєш троха, то ще й з зиском продаси.
— Перечекаєш! — скрикнув Гава, мов ужалений. — Що то значить: перечекаєш? А по що мені чекати? Чекайте ви, коли вам так добре! Ви гадаєте, що я гроші роблю, що я господар на ґрунті, що я богач, то й можу чекати? Як нині не маю грошей, то мушу здихати з голоду, і ніхто мені не поможе. Для мене чекати — смерть, ще гірше, ніж для вас.
— Ну, ну, Гаво, не гнівайся, — вспокоював єго Староміській, — я се так тілько сказав, не з злого серця. Ну, нехай уже буде по твоєму, що маю робити! Адже ж не можу власними очима глядіти на гризоту дітей. Ох, Гаво, як би ти знав, яке там у нас пекло від того часу, як кінь відійшов!... Серце краєся. Діти плачуть, а зять ходить як одурілий, мало що головою о стіну не б’єся, ні розмови, ні роботи ніякої в хаті. Ще як би ми кого поховали з поміж себе, то би так тяжко не було.
І дві груби слези повисли на сивих рісницях Староміського. Гава відвернувся, щоб не бачити тих сліз.
— Ни, — сказав він, перемовчавши пару хвиль, поки старий троха вспокоївся, — то як же буде з чіпцями? Пристаєте на мою ціну?
— Що вже маю робити, — зойкнув старий, — нехай і так буде. Тілько знаєш, Гаво, не забувай за нас на далі! Дай нам заробіток, щоб ми не сиділи дармо, бо боюся, що при гризоті всі подуріємо.
— Е, Бог з вами, пане Староміській, що вам там до голови приходить! Най нас усіх пан Біг боронить від того! А тепер слухайте, що я вам скажу. Я ту покличу писаря, зробимо контракт при свідках у нотарія, і я вам зараз дам гроші.
— А то по що ще писати і нотареви платити? Хиба на слово мені не віриш?
— Ни, що там, віриш, не віриш, усе то ліпше бути певним свого. А кошт увесь я сам понесу, то моя річ.
— Га, коли вже так хочеш, то нехай і так буде.
Гава живо найшов „покутного писаря“, що сидів туй таки в шинку і туй таки за склянкою пива написав їм жаданий контракт. Гава казав дати ще дві склянки пива для себе і для Староміського, і поки писар шкрябав по папері, він завів з ним розмову ще про одно „дільце“.
— А що до дальшого заробітку, то справді не знаю вже, як маю братися до тої річи, — говорив Гава. — Хиба знаєте що зробимо? Плетіть ви з мого матеріялу.
— Що ж, для нас то все одно.
— Я вам за роботу дам від штуки по вісім крейцарів.
— Вісім крейцарів, Гаво? То за мало.
— А мені бачиться, що не за мало. Слухайте дальше: що тиждня зробите мені тридцять штук — се вже мусить бути, чи буде торг на чіпці, чи ні. В такім разі заробите що тиждня чисті 2 ринські, ще й 40 крейцарів. Мало то, мало, але самі признайте, що все таки ліпше, ніж нічого. І не потребуєте всі робити. Одна дочка може де що шити, друга прясти, чи як там. А скоро тілько покуп ліпшій буде, ни, то вже, розумієся, і роботи буде більше, і зарібку більше. Ни, що ж, пристаєте?
Староміській повісив свою сиву голову. Чув він, яке ярмо накладує єму Гава на шию, але не бачив змоги обминути єго, і не довго думавши, згодився на те, що виложив єму Гава.
— Ни, то й на те зробимо контракт нотаріяльний.
— Контракт? А то яким способом?
— Ни, так по просту, напишемо, що тепер весь рік від нинішного дня я маю вам що тиждня давати матеріял що найменше на тридцять чіпців, а як треба буде то й на більше, і за кождий готовий чепець маю вам платити по вісім крейцарів. А по році схочете мати далі зо мною діло, то добре, а ні, то ні. Думаю, що на те можете спокійно підписатися.
І Староміській справді підписався. Гава лиш стиха усміхався, радуючись з такого мудрого ґешефту. Він жеж брехав перед старим; чіпці єго тепер йшли ліпше ніж коли небудь уперед, особливо в гірських округах, і плата, яку єму удалось накинути на Староміського, забезпечувала єму два рази більшій зиск, ніж доси. Живо збігав він за старим Фавлем і попросив єго, щоб яко опікун за него малолітного підписав у нотарія контракт з Староміським.
Старий Фавель аж по колінах себе ляснув і зацмокав, коли Гава розповів єму про свій ґешефт з чіпцями, про котрий він доси і нічогісенько не чував від свого ученика — так осторожно і крадькомо вів своє діло Гава. Коли оба контракти були підписані і засвідчені нотарем, то Фавель, виходячи з канцелярії, з якимось подивом і з пошаною позирав на довгобразу, сухорляву і вертку постать свого вихованця.
— Ни, нівроки єму! — воркотів він, — из него певно щось велике буде! За моїх часів таких хлопців не бувало. І подумаєш, що єму ще вісімнадцять літ не минуло! Що то він покаже, як єму двадцять мине!
А Гава, сховавши за пазуху свого халата дорогоцінні документи, що віддавали в єго руки на весь рік цілу міщанську родину, згадав заповіт свого батька і набожно прошептав:
— Хвала Богу, і се добре на початок!