(Фраґменти репортажу і спогадів з Холмщини)
І.
В цей вечір, коли над Берліном повисло холодне травневе небо, а тисячі людей з мовчанкою й повагою надслухували перших докладніших повідомлень з несподівано розпаленого фронту на бастіонах Бельґії і Голяндії, в цей дивний, хмарний вечір ми зустрілися. Д-р Б. (швайцарський журналіст) підійшов безшелестно і станувши за моїм кріслом, поклав мені на плече руку. Поки я встиг здивовано оглянутися, почув знайомий український запит: Коли ж поїдемо до Туркович?
Д-р Б. вертає з Гельсінок і Варшави, а недавно був у Львові. Привіз мені звідтіль премилу памятку: мій власний манускрипт з липня 1938 р. Знайшов його під брамою одної колишньої нашої редакції разом зі жмутом інших. Хтось їх загубив, або викинув. Таким робом мій рукопис з перед двох майже років, тоді конфіскабельний і вкинений до редакційного архіву — повернув до мене. Що за збіг обставин і що за щастя! З д-р Б., який дуже точно цікавився (будучи ще представником своєї редакції у Варшаві) справою нищення українських церков на Холмщині, вибралися ми були спільно перед двома роками до Туркович, на славний празник. Я доїхав з одноденним припізненням, його ж чемно завернули, давши зрозуміти, що для закордонних журналістів в Турковичах нічого особливого та гідного окремої уваги немає. Тепер оба сидимо в його затишній готелевій кімнаті й ділимося пережитим за довженький час небачення. І згадуємо недавні, а такі далекі справи та історії.
Невидрукований рукопис.
Поки приятель замовляв вино і завдавав собі метушні з "фетмарками" на спільну вечерю з нагоди нашої милої стрічі, я перекинув старий манускрипт. Він пожовк, його зміст перейшов до історії, пишна холмська катедра вернула до нас. Але що ж сталося з Турковичами? Чи вони також вже наші? Якось ніхто не надає розголосу і не боронить тої справи. А чейже Турковичі... Панове, послухайте!
Манускрипт з перед двох років, якого вміст мені самому видається якимсь дивним сном каже: "Їду знову на Холмщину, на турковицьке свято. Їду в душному вагоні і станувши біля відкритого вікна, в яке втиснулася липнева ніч, нанизую на довгу нитку невеселої свідомости різні думки і факти, що не дають спати, що кажуть бунтуватися. Ціль моєї подорожі — Холмщина, земля вічнотривалих реліґійно-національних зударів і конфліктів, край експериментів, територія взаїмносплетень двох культурно-національних течій, термометр політичної сили і зрілости національно-емоційних настроїв. Це перше. А друге цілком просте: Холмщина — це невтральний пояс рефлєксивности польонізму й українства, мірило якости одного, сфера експанзивности другого. Така є Холмщина від історичних світанків і такою довго мусить бути. Яка шкода, що не можу бути вже тієї ночі в Турковичах, бо ж ця ніч, свята ніч в Турковичах — те одно з живих чуд вічноготривалости наших пограничних, віками у жорнах історії мелених племен. Треба бути в Турковичах у ночі, треба треба прислухатися до плачу й розмов старих людей; треба зглибити віру босих і голодних, що сплять на святій землі і сльозами солоними пахуче зілля на могилах поливають, щоб зрозуміти те, чого не хоче і не може зрозуміти ясновельможний пан і ґраф Радзівіл та його парляментарний колєґа Петражицький, сенатор Річипосполитої.
Українці передбачували і остерігали
Може не варто буде згадувати того памятного липневого дня в польському сенаті. Та чи ж можна його не згадати? Тимбільше, що товариш ще не скінчив полагоджувати обовязків гостинного господаря. Читаю: "В польському сенаті того дня, що перейде до історії українсько-польських взаємин було дуже, дуже тихо. В урядових лавах блестіли сріблом ґенеральські шліфи премієра Складковського, чорніли офіційні строї членів уряду. На трибуні сенатор Луцький. Говорив не з паперу і не з обовязку. Давалося відчути, що горіла в ньому кров народу, який репрезентує. Його голос лунав на занімілій салі, а слова таранами вдаряли в глухі вуха сивоголових сенаторів.
"...Панове, це все викликує в нашому народі, католицькому і православному, почуття великого огірчення. Такі речі ніколи не проходять без наслідків. Ми, українці, зробили все можливе, щоб довести до порозуміння між нашими народами саме тепер, у цьому історичному часі. Ми зробили все можливе, щоб сусід вже ніколи не мав претексту інґерувати в наші справи, а як оборонець і визвольник словянських народів. А тепер нема українського дому, православного чи католицького, нема української родини, де жінки і діти не дрожали би з обурення, читаючи звідомлення з вістками про ці шалені факти".
Сенатор ґен. Зажицький відриває руки від голови і кричить до промовця: — Перебільшення!! — А маршал сенату Пристор похилює голову над годинником і довго в нього вдивляється.
На салі сенату тихо, тихо. Віцеміністр Шембек, людина широких дипльоматичних манер, слухає промову українського сенатора мов найцікавішого оповідання з Еспанії, старий директор ґраф Потоцький, начальник віроісповідного департаменту, найкраще в православних справах поінформована людина в Польщі, чомусь мовчки схиляє свою сиву, білу голову. А оце — видно — сам маршал хоче забрати слово. Цікаво, що скаже маршал Пристор, людина з "кресів", великий приятель східніх земель, що перед двома роками в інтервю для виленського "Слова" проказав свої памятні, важні слова:
"З таким населенням, що його маємо покірним — можна би жити щасливо. Але в інтересі держави... в інтересі держави — не треба доводити людей до розпуки".
Маршал Пристор нарешті промовив. Деякі не почули: "що сказав Пристор, і що"? Маршал Пристор сказав: — "Пане сенаторе, (до Луцького), маєте ще дві хвилини часу..."
Порівнюючи польсько-українські відносини до годинника в повному ході, можна би слова провідника спарафразувати на оклик до польського сенату і польського народу: "Панове, маєте ще дві хвилини часу!"
Що нас вяже з Турковичами?
Мій товариш перервав мені лєктуру пожовклого рукопису. Ми повечеряли, опісля пішли на темне, приховане перед ворожими налетами німецьке місто. Засівши в кутику якоїсь історичної пивниці, полетіли ми думками у минулі роки. Потім він відійшов на довше до телєфонічної кабіни, а я знов пригадав Турковичі і це все, що знайшов у неактуальному рукописі. З Турковичами та їхнім манастирем вяже нас дуже багато. Споконвіку йшли туди наші маси. Того року, коли відбувалася описана дискусія в сенаті зійшлися туди в останнє перед розвалом тих, що валили церкви. Було це — як говорить рукопис 15. липня 1938 р. До Туркович приїхав я вже по сході сонця мініятурним ваґоном з Вербкович.
А в Турковичах на бідній цвинтарній горі довкруги убогої церковці, що того дня в останнє молилася жовтавими хрестами до золотого сонця тисячі народу, як щороку, як відвічно. Прийшли малі і босі, хоча їх не пускали; припали тілом до землі довкруги церковці, хоча скрізь ширили чутки, що вона вже не істнує; глянули в страждальне обличчя своєї Заступниці і разом з Нею заплакали сльозами сили і волі буття, тривання, незнищимости. На горі біля церкви зустрічаю старих, добрих знайомих.
Оце старий поет селянин Кумецький.
— Як ся маєте, пане Кумецький!
— Нічого, слава Богу. Вже навіть сам владика нас покинув, не приїхав. А оце старий Митрофан.
— Що нового у Вас? — витайте!
— І ей, паничу, церкву розібрали, гей, моцний Боже г-гу-гу.
І старий заплакав підгрудним, тяжким плачем. А ось там незнайомий дядько плаче, як дитина і цілує святу землю.
Таких є тисячі: старих, покривджених, заскочених, нерозуміючих причини цього лиха, що на них найшло мов кара Божа.
— Чи то ми вже мусимо бути католіками? — питають, а сльози заливають їх слова як пливке срібло.
Що їм сказати тим бідолашнім вірним людям, що їм сказати?".
Того самого дня, коли люди розїхалися домів грубешівський староста Марек, на чолі ватаги заплачених посіпак, розвалив маленьку церковцю. І ніхто з вірних холмських людей не надіявся, що внедовзі розпалиться інша будівля, яка поволі ставала для них щораз тяжчою, гнилою тюрмою.
В листопаді 1939...
10. листопада минулого року до Туркович, від сторони історичного села Чермна, підходила валка кінних і піших. Попереду йшли два старшини з німецькими пістолями в руках. Попри них двох півцивільних людей з шкіряними торбами через плечі. Перейшли по довгій кладці Гучву, розбіглися рядом і пішли просто у напрямі манастирських будівель. В манастирі їх зауважили, бо видно було, як на площі перед церквою-костелом закружляли якісь постаті. Метушня тривала хвилину, дві. Опісля все зникло і на просторих манастирських перелогах засвітило пусткою. Німецька чета підходила під будівлі з готовими до стрілу револьверами. Від Гучви потягнуло перепаленим, осінним вітром.
(Докінчення буде).
[Краківські вісті, 24.05.1940]
II.
Капітан Гернойн, та його заступник не знали що з тою справою робити. За їхніми інформаціями в турковицькому манастирі у польських черниць мали переховуватися підозрілі елєменти, мала бути зброя і багато інших тайних справ. Тимчасом коли відділ, окруживши манастир з усіх сторін, наблизився до головного павільону і розглянувся по усіх закутинах — нічого не знайшов. Цікава була це сцена. Підходимо під манастир. Попри стежку лежить там невеликий цвинтар. Військовий цвинтар. Зі залізними високими хрестами. Більшість з них виломана варварською рукою. На тих, що залишилися завішені дощечки із написом: Für Kaiser und Vaterland. Цвинтар німецьких вояків з минулої великої війни. Листопадовий вітер застелив притоптані могили жовтим листям, листопадовий вітер щось їм говорив, а жовте, анемічне сонце гралося по шоломах нових вояків Великої Німеччини і сплило опісля в землю, між пожовкле листя, між придоптані горби могил. Командант задумався через хвилину.
— Fünfundzwanzig Jahre — сказав, двацять пять років. Вояки повставали довкруги. Сонце гріло. І ми з товаришем замовкли, ми автохтони. 26 років тому під Сокалем і Бродами загреміли перші сальви. Населення Холмщини евакуовано в далекий Туркестан. Нововикінчений великим накладом коштів манастир також вивезено до Москви, чи Петрограду разом з чудотворною іконою. Манастирські будівлі зайняли австрійські війська. Скільки їх тут впало у битві під Комаревом, а скільки московських? А скільки наших по обох "ворожих" сторонах... Опісля прийшла Польща і святиню південної Холмської України забрали оці польські черниці, що так заметушилися, побачивши стежу німецького війська. Була тут бурса, семинар та заохоронка для бездомних українських сиріт, що їх виховували на завзятих польських яничарів. 20 літ нас тут гнобили і понижали. Дехто дійсно відпав, але маса не піддалася.
"Сіостра пржеложона" Ролєгайло покривала своє схвилювання, коли оба старшини з дольмечером увійшли в її кабінет. Про ніщо нелєґальне не знала, переховування зброї заперечила. Навпаки нарікала на вічні доноси місцевого "рускєґо ксєндза". Зайшли ми до нього. Сивий "батюшка" нервово вибіг нам на стрічу, підніс руку партійним рухом. Виявляється, ми старі знайомі. Отець Ковценюк прийшов сюди зза Буга. Зайняв кілька кімнат в одному з мурованих будинків і розпочав служити святу Службу Божу. — Панотець буковинець, цікава, нервова людина, вміє дещо по німецьки. Ми знайомі ще з Волині. Відповідаючи на питання старшин, нарікає на злобні шикани манастирських льокаторів. Кричать за ним на дворі, в ночі стріляють під вікнами з крісів. На парохіян не нарікає. Вони дбають за нього. Свідчать про це високо понаскладані бохонці хліба на підлозі і цілі копиці чудового, свіжого масла. Духовний господар хоче бути гостинний, частує нас маслом. Старшини відмовили, одначе дали дозвіл погостити ним вояків, що засіли під деревиною спочити. Слідство скінчилося нічим. Ксьондз Домбскі, місцевий римо-католицький катехит не приходив. Знала його ціла Грубешівщина, як ревного ревіндикатора і... пластуна. Як він годив між собою ці дві відмінні функції, спитати про все — не випадало, бо ксьондз таки нарешті появився. Офіцери перекинулися між собою словом і переказали щось дольмечерові. Дольмечер поздоровив духовника і сказав:
— "Ксьондз єст арештовани". Поїдете отче з нами...
Катехит зайняв місце на возі без слова, побілів лише трохи. Фурґони рушили з місця, шляхом на Вокуїв. Зачинало капати із хмар поганим, густим дощем. У вікні головної будівлі появилися білі корнети "манашок". Котрась із них повівала хустиною. Двацять років будували тут Польщу. Будували в імя "Христа і любови" на сльозах і ненависти. Випускали у світ яничарів, валили церкви благочестних фундаторів. — Святотацьки збещестили гроби німецьких поляглих і не хочуть добровільно вступитися сьогодні. Дощ покрапував густо. Жовтіли під ним піски Туркович. Насувалися хмари, смеркало.
На дорозі з Сокаля до Холму.
Арештованого, вірного друга пересопського панотця Байка, рішила влада придержати кілька днів з огляду на один небезпечний день листопада. Ніч застала нас майже в лісі. У хатині де ми полягали з товаришем було душно. Над лісом і в лісі лежала безмежна тиша. Десь далеко жевріли останки якоїсь заграви з пожежі, притихали то піднімалися і блимали прожекторем по небі. На узліссі гуторіли дядьки і молоді нічліжани. Ми присілися до них. Пішла мова про політику, занесло тютюном з селянської люльки, заманилося якимись незясованими атавістичними смаковинями козаччини. Дядьки оповідали про червону армію, про німецьку зброю, про стару війну з Японією, на якій бували. Зорі падали, силюети волохатих коней стригли вухами. Десь далеко впав стріл. Нагадалося з Косача:
І стих над озером рогів веселий спів,
летять до сокольничого соколи і кречети
ричить ведмід і рве тонкі тенети,
дзвенять узліссям зграї вірних псів
Заобрійна, загасла пожежа стрільнула у небо новим мигкотінням, а ліс зашумів, як тривожна, розгнівана хвиля:
Це лиховість. Бо із Холму вістун наспів
до короля, що сірих чапель лети
стрілою міряє в гурті ловців, поетів,
У темряві дрогичинських лісів.
Угорська рать стоїть на пограниччах,
і озеро, що тане і тремтить в огні
і бачить Юрій блідість ув обличчах
і застигають в комишах тривожні лані:
крізь багна й бори мчить сяйвом в скрані
Король розгніваний на білому коні...
Що це?? Десь знову бахнули з кріса.
А потім думка навернула знову до Туркович. Лежу ось на теплім селянськім кожусі. Господар купив його — як каже — від втікаючого польського вояка. Добре зробив, буде мати на довгі роки в чім ходити і про що згадувати. Ще й дітям покине, бо як то люди правлять: добрий кожух неодного хлопа переходить. Ось наприклад дядько Кіндрат самі кажуть, що їхній бувалий кожух вже раз у велику війну бачив німців і ще раз, слава Богу, дочекався. А хтоби подумав!
З Турковичами вяже нас дуже багато. По війні вони занепали. Одна однісінька "манашенька" що залишилися з православного манастиря на місці, побивалася як могла, щоб бодай лєґенда не затерлася. Парохію тут скасували. Одначе сестра Трачук (мати Марія) не стратила віри. Їздила, просила, намовляла. Турковичі приділили до Гостинного, якого парох о. Которович обїздив пів Грубешівщини. От так ксьондз — казали селяни — по пятнайцять хлопів на день ховає. Такі часи були. Шаліла пошесть тифу, а духовенства не було, повимірало або не вернулося з вигнанщини. Опісля приділили Турковичі до Мягкого. Його парох прийшов два роки під ряд з хресним ходом до Туркович в день празнику і старі звичаї воскресли. Вдалося зацікавити владик, приїхав раз архиєпископ Олексій, син дяка з Докудова, піддержав. Турковичі зросли. Віднайшла себе в них молодь. Прибули Галичани, бо цеж на дорозі Coкаль — Холм, під голісіньким небом, в лісі. І так за кілька років слава Туркович зросла і рознеслася. 20.000 паломників не було тут ніяким дивом. Найкраще свято відбулося безсумнівно у 1933 році. При допомозі Юри Шкрумеляка, ред. Вишнівського і Голіяна удалося братам Которовичам, Ролзеві, Нідіфорукам і Бартошові видати книжечку "Наші Зови" та окреме число "Неділі". Маґістер Коровицький подбав — як щороку — про окремі популярні реліґійні видання. О. дек. Денісевич прихильно віднісся до праці молодих, б. посол Хруцький сказав промову у стислому гурті, Герасимюк вітав владику промовою до народу.
Було тоді багато метушні, поліції, баґнетів і розгону, але свято вдалося і дядьки лише хитро підморгували, ховаючи під сукманами львівську пресу. А скільки ж було завсіди товариства і веселости. "Матушки" вже традіційно від Великодня журилися відповідними одягами на турковицький празник.
Відбудуймо традицію.
Такі спогади, неточні, повиривані із різних літ понаводив мені на память несподівано повернений старий рукопис. Сьогодні, в чудову пахучу травневу неділю сиджу в берлінському "Тірґартені" з листом в руках. Це сестрінок мені написав великими нашкрябаними буквами першого листа по українськи: "що він в Холмі, ходить до своєї української ґімназії та що в Холмі, в неділю відбулося свято повороту Собору до нас. Який справжній великий день і як дуже завидую тому хлопчині, що він міг належати до тих небагатьох наших "мікрусів", які мали щастя оглядати таке українське велике свято на такій історичній горі. Хай стоїть на славу пишний Холм і хай красується століттями на нову долю українському народові. Але хай воскреснуть також Турковичі. Не забудьмо за них. Ми ж давали там все. Викинули нас з нашого манастиря, ми поставили церкву. На могилах батьків і дідів. Не дали хати, ми поставили свій власний дім. Дарма, що крім чужих ще й варшавська консисторська влада обкрадала Турковичі. Не позвертали приватних позичок на дім, єпископи цікавилася більше грошевими зборами, як самим святом. На настоятелів манастиря назначували часом таких єромонахів, що замість дбати про потреби церкви і вести боротьбу за це святе місце, робили авантюри а навіть — як це раз трапилося — окалічили по зьвірськи головну черницю, побивши її за якийсь спротив на видачу — здається — манастирських доходів. Це все були колоди наших ворогів, через які вони самі попадали.
Не забудьмо ж за Турковичі. Хай знайдуться люди, що подбають за повне повернення тої святині; вона може стати для нас знову центром культу і культури. Турковичі це символ братньої співпраці холмщаків, волиняків та галичан. За два місяці зійдімся разом як давніше у наших Турковичах на руїнах Червеня. І на руїнах зачинаймо будувати нові форти нашого трівання на неукраденій, своїй землі.
[Краківські вісті, 06.06.1940]