Світове домінування США добігає свого кінця. Інші економіки спроможні кинути йому виклик. Але Північна Америка зберігає своє лідерство у наукових дослідженнях, і не лише через кількість грошей, які у них вкладаються, чи відносну значимість науки в національній культурі: витрати на душу населення є більші, ніж в Ізраїлі, Японії, Південній Кореї, Німеччині та кількох скандинавських країнах. Перевага американців полягає в тому, що вони краще, ніж інші, розуміють природу і потреби наукової спільноти.
Кілька років тому – занадто довгих – у мене був неприємний конфлікт з Ричардом Докінзом, великим апостолом атеїзму, верховним понтифіком і блискучим речником дарвіністської квазірелігії. Я написав сценарій телевізійної програми про Дарвіна, і Докінз спробував його анулювати. Ті, хто працюють в мас-медіа, зазвичай зіштовхуються з цензурою. Але цей випадок мене здивував, тому що портрет Дарвіна, який я намагався накидати, був достатньо доброзичливим і кожен розумний глядач врешті-решт зрозумів би, що теорія еволюції є істинною – переконливим поясненням розмаїття видів.
Моїм переступом – гріхом і єрессю супроти дарвіністської ортодоксії, який породив гнів пана Докінза – було сказати, що теорія Дарвіна була інспірована не лише точністю його спостережень за природою, але також трагедією його власного життя: хворобами його дітей, смертю маленької десятирічної Анни, родинної пестунки. Дарвін одружився зі своєю кузиною. І врешті-решт переконався, що його діти, жертви успадкованих особливостей, знаходилися на найнижчих східцях боротьби за виживання. Тож дарвінізм був винайдений ані суперменом, несприйнятливим до того, що його оточує, ані пророком, чиї джерела натхнення розміщалися поза його власною особою, а людиною з плоті та крові, чиї ідеї поставали з його власного досвіду. Докінзу це не сподобалося. Його Дарвін – такий, яким він його уявляв, - був радше схожий на бога чи пророка, аніж на пересічного чоловіка.
Наука – це мистецтво, або, можливо, ілюзія. Ми, людські створіння, що живемо, оплутані природою, не можемо дозволити собі об’єктивної оптики. Ми нездатні уникнути в’яжучої текстури біосфери, до якої ми приклеюємося, як мухи до липучого паперу. Нашим єдиним виходом є уява - спроба добитися недоступного в буквальному значенні цього слова погляду, як у чужого спостерігача, який спостерігає за нашою планетою з безмежної дистанції часу та простору. Окрім того, наука є культурою: іншими словами, вона неминуче відображає культурні принуки, які оточують науковця. Якби це було не так, їхні експерименти залишалися би незрозумілими для їхніх сучасників. Їхні відкриття є продуктами особистих обставин. Якби це було не так, їх би не побачили. Емоції та почуття творять науку.
Це знали маги Відродження і наукової революції Нового часу, заговорюючи алхімічні ефекти, в той самий час як розкривали структуру матерії, заклинаючи хворих, в той час як лікували їх, прозираючи долю, в той час як описували всесвіт. Анрі Пуанкаре на початку ХХ ст. опублікував La Science et l’hypothèse, де стверджував, що наука постає з розуму науковця, так само як із зовнішнього світу. Згодом Вернер Гейзенберг та Нільс Бор розробили теорію невизначеності, показавши, що спостерігач неминуче заплутується в своїх спостереженнях. Томас Кун на початку 60-х років написав «Структуру наукових революцій», пояснюючи, що наука пристосовується до парадигм, які водночас є продуктами культурного середовища.
Саме тому наука, так само як і решта мистецтв, потребує бути вільною: вільною від цензури, вільною від бюрократії і вільною від комітетів так званих експертів, чий інтерес полягає у збереженні ортодоксій, які вони самі розробили і продовжують викладати. Так само, як вірш чи пісня, велика наукова теорія – це творіння розуму, витвір уяви, вираження емоції. Її тереном є інтуїтивна прозорливість. Її процеси непередбачувані. Але в сучасній Європі майже неможливо користуватися дослідницькими фондами, не показавши заздалегідь результатів і не підпавши під суд не надто оригінальних спеціалістів, скупих політиків і чиновників, позбавлених уяви. Дон Брабен, почесний професор Лондонського університетського коледжу, великий нонконформіст британської наукової спільноти, нещодавно опублікував Promoting the Planck Club, де стверджує, що жоден з 500 найбільших науковців ХХ ст. не добився би допомоги від фондів при діючій системі. Серед прикладів, які він називає, є Макс Планк, Альберт Ейнштейн, Дж. Дж. Томсон, Ернест Резерфорд, Нільс Бор, Вернер Гейзенберг, Барбара Мак-Клінток, Френсіс Крік, Джеймс Ватсон і Гаролд Крото. Брабен міг би додати до свого переліку й інших геніїв нашого часу. Наприклад, Кері Малліса, який реалізує інноваційні розробки не в лабораторії, а всередині власної голови, коли займаєтьсь серфінгом чи їздить у своєму двомісному авто. Вперше про полімеразну ланцюгову реакцію він подумав у 1983 р., коли їхав в авто з нареченою, яка згодом піднесла йому гарбуза. Баррі Маршалл, інший Нобелівський лауреат, який допоміг довести, що бактерії відповідальні за шлункові виразки, був настільки розчарований традиційним дослідженням, що поставив експеримент на собі, перехиливши склянку, наповнену бактеріями, наче то був коктейль. Коли він захотів повідомити про свої відкриття на конгресі спеціалістів, його доповідь відхилили – через те, що вона (згідно із повідомленням відбіркового комітету) не відповідає необхідному рівню. Ще один Нобелівський лауреат Тім Гант своє перше відкриття – про роль рибосом в рибонуклеїновій кислоті, – зробив (як він сам розповідає) через «звичайну примху»: вийшов з лабораторії і затримався на надто доброму і тривалому обіді, в той час як експеримент розвивався непередбачувано. Довгі роки він вважався спеціалістом по грибках у дослідницькій команді, яка вивчала генетичні основи раку, тому деякі його колеги вважали, що його ймовірний результат є нерелевантним. Сьогодні такі упередження, ймовірно, залишили би його без засобів для продовження його роботи.
Якщо ми збираємося йти вперед, якщо хочемо підтримувати справді новаторську науку, якщо збираємося вивільнити потенціал наукових умів, нам потрібні такі генії, якими б ексцентричними та інакомислячими вони не були. І через це ми повинні знайти шляхи фінансування, яке дозволило б їм необмежено реалізовувати цю креативність, яка є необхідною для того, аби займатися наукою як мистецтвом, якщо можна так висловитися. В США існують такі способи. Великі університети мають в своєму розпорядженні власні фонди, захищені федеральним законодавством і законами штатів, які розподіляються між дослідниками – без попередніх умов – у відносно скромних сумах, але достатніх для того, аби розпочати інноваційні проекти, кидаючи виклик офіційній ученості. Я сам, всього лише скромний історик, дослідження якого є дешевими і малоуспішними порівняно з дослідженнями моїх учених колег, маю в своєму розпорядженні такі фонди. Таким чином дослідники мають можливість показати корисність своїх ідей ще перед тим, як клопотатись про підтримку бюрократичних органів. Потім в Північній Америці існує багато приватних фундацій, які мають податкові привілеї, про які ми в Європі не можемо навіть помислити, і вони готові сприяти пропозиціям роботи, які є занадто сміливими для акціонерів, занадто дивними для домінуючого наукового порядку чи занадто ризикованими для державної казни. Ми повинні наслідувати цю систему, яка і далі дає фору американській науці у світовій конкуренції. Та чи існує європейський уряд, готовий надати такі свободи, так покладатися на дослідників або розпочати настільки глибоку реформу?
Феліпе Фернандес-Арместо, історик, професор кафедри мистецтва та гуманітарних наук ім. Вільяма Рейнольдса університету Нотр-Дам (Індіана).
Felipe Fernández-Armesto
La ciencia y su lucha por la supervivencia
El Mundo, 5.05.2014
Зреферувала Галина Грабовська