Часто лунає фраза «коли ми переможемо». Щоправда, ніхто не хоче уточнити – кого саме ми збираємося перемогти, якщо війни не провадимо. У колективній свідомості перемога означає повернення Криму й Донбасу. Давайте уявимо цю радісну подію зі сльозами на очах.

 

 

Утопія

 

Скажімо, 1 жовтня 2015 року. Через два тижні після збройного перевороту в Кремлі і через тиждень після розпаду Російської Федерації українські війська без боїв входять у Донецьк. На вулицях українських вояків зустрічають діти з хлібом і сіллю. Перед українськими танками біжать змучені літні донбаські жіночки, підсипаючи лопатами гравій у ями на дорогах. Настрій піднесений і святковий.

 

Скрізь лунає українська мова. На столах жителів Донбасу – борщ і пампушки. Представники влади, місцеві політики та інші кар'єристи, як завжди, передали куті меду – ходять містом у червоних шароварах, а на їхніх лисих головах залишилися лише козацькі чуби. Активісти Донбасу засновують громадську організацію «Жити по-новому». Міліціонери і есбеушники без спротиву і нарікань знову приймають присягу на вічне служіння Україні; свою службу для невизнаних республік пояснюють тиском, погрозами, небезпекою для сімей, а моральний аспект своєї минулої зради витлумачують, посилаючись на книжку Чеслава Мілоша «Поневолений розум».

 

Бойовики складають зброю, частина з них бере українське громадянство і вступає до лав Збройних сил України, що готуються до походу на Москву. Бойовики-мусульмани приймають християнство, зокрема – греко-католицизм; щоправда, ще довго називають Главу Церкви Святославом ібн Шевчуком. Загони пенсіонерів малюють перила мостів і паркани фабрик у жовто-блакитний колір. У вільний від служби Україні час колишні бойовики відбудовують супермаркет «Metro». Міські ради Луганська й Донецька збираються на позачергові засідання, на яких виносять рішення перейменувати міста в Бандерівськ і Мазепинськ відповідно; мільйонні натовпи людей вітають ці рішення. Міська рада Єнакієва звертається до міськради Мюнхена з проханням про дозвіл на перенесення останків Степана Бандери, щоб поховати Провідника на своїй центральній площі. На парламентських виборах 1 грудня 2015 року 90% населення Донбасу голосує за партії, що декларують євроінтеґрацію та шлях у НАТО.

 

Антиутопія

 

Наприклад, 1 жовтня 2015 року. Після блискучої наступальної операції українських військ, що мала назву «серпнева офензива», Україна намагається відновити контроль над Донбасом. Це завдання є неймовірно важким, бо ще під час наступу місцеве населення лягало на дорогах, щоб не пропустити українські танки, матері виводили дітей, щоб ті стояли навколо штабу бойовиків, таким чином убезпечуючи його від бомбардувань. Усього за два тижні було сформовано донбаську антиукраїнську партизанку, і тепер українським воякам заборонено ходити поодинці: за кожним рогом може чекати постріл чи граната.

 

Відступаючи, бойовики знищили всю інфраструктуру. Підірвано мости, затоплено шахти, навіть електрокабелі зрізані й продані на металобрухт у Росію. Вулиці заміновано, мінні поля влаштовано у найнесподіваніших місцях – на полях, у дитсадках, лікарнях, складах з алкоголем і туалетах. Залізничне сполучення відсутнє – вокзали лежать в руїнах, а залізничні рейки або демонтовано й продано, або – якщо втікачі не встигали їх розібрати – розбомблено й понівечено. Україна починає відбудову Донбасу, ця сума разом із поновленням виплат пенсій, інших соцвиплат та субсидуванням реґіону призводить спочатку до галопуючої інфляції, відтак – до дефолту.

 

У церквах Донбасу священики проклинають «українських окупантів». У всіх своїх стражданнях, що випали на долю протягом останніх двох років, населення звинувачує Україну. Місцеві ради відмовляються визнати владу в Києві, вимагають федералізації та право вето для реґіону. Низка місцевих рад Донбасу перейменовує вулиці населених пунктів на вулиці Гіркіна, Мотороли і казака Бабая. На парламентських виборах 1 грудня 2015 року перемогу ділять між собою три партії: «Партія політики Путіна», «Партія реґіонів» і «Православний союз Московського патріархату». «Демократичні ініціативи» проводять соцопитування, результати якого показують, що на виборах Президента України 2016 року майже рівні шанси мають Петро Порошенко і Моторола, тож саме вони двоє вийдуть у другий тур. Україна починає готуватися до чергового «вирішального голосування»…

 

Запитання

 

Яка з цих візій ближча Вам, а яка більше схожа на правду? Що означають розмови про «коли ми переможемо»? Чи можна вважати, що ми вже перемогли, оскільки зараз більш-менш нагадуємо єдину і нормальну країну?

 

 

 

P.S. За імпульс написати цей текст дякую творчості Василя Кожелянка

 

 

 

13.05.2015