Науковий Вавилон в огляді Майкла Ґордіна

 

The decline of Latin and the rise of global English — science's search for a lingua franca

 

Якщо ви практикуючий науковець і не можете прочитати цього речення, значить, ви в біді. Англійська — не єдина мова сучасної науки, але вона, безперечно, є найважливішою. «Якщо вас цікавить, як жилося б у світі з однією мовою спілкування, у світі без змішування мов, — пише Майкл Ґордін, — вам треба глянути на науковців-природничників. Вони пришельці з такого світу». В «Науковому Вавилоні» Ґордін зазирає за межі домінування англійської в сучасному науковому дискурсі, щоб розкрити історію наукової дискусії, для якої плутанина і непорозуміння характерні не менше, ніж співпраця і проґрес.

 

Науковці завжди знаходили шляхи для того, щоб зробити себе зрозумілими один для одного. Врешті-решт, без наведення мостів через мовні безодні Архімед був би просто ще одним оголеним греком, який волав у своїй купелі. Науковці, звісно, й раніше мали сумісну мову, принаймні в Європі. Латина була основною мовою учених Середньовіччя та епохи Відродження, але її панування не було таким всеосяжним, як це часто подають. Історики науки та медицини з'ясували, що багато наукових знань того періоду сягають своїм корінням місцевих мов. 

 

Найдивовижнішим щодо латини є те, що вона якийсь час була чи не єдиною світовою мовою науки, однак ті, хто провадив науковий пошук, вирішили від неї відмовитися. Звісно, як мова науки латина досі жива: щойно 2012 р. міжнародний кодекс ботанічної номенклатури дозволив, щоб описи нових рослинних видів подавалися іншими мовами. Але протягом ХVІІІ ст. європейська наука почала поступово відмовлятися від ідеї єдиної спільної мови, і це привело до появи «тріумвірату» мов наукового пошуку — англійської, французької та німецької.  

 

Саме в цьому пункті історії Ґордін обирає щось на зразок найкоротшого шляху і проминає золоті роки тріумвірату, переносячи нас у 1850 р., де його розповідь насправді починається. Щоб охопити повільний занепад латини і появу трьох панівних національних мов, потрібна ціла книжка, але у змістовному вступному розділі  (про злет і падіння латини) історику вдається широко висвітити тему. В кожному разі він не намагається написати велику загальну історію наукової мови. Натомість пропонує щось своєрідніше, дивовижне, що зрештою дає більше задоволення, ніж будь-які короткі огляди цікавих місць. З виграшної позиції мови, в якій він сам є компетентним, Ґордін пропонує історію багатомовного наукового дерзання від середини ХІХ ст. до наших днів.        

 

Науковці у ХІХ ст. визнавали, що багатомовну проблему було б вирішено тоді, коли б усі розмовляли однією мовою. Чудово. Але якою? Під ногами плутався національний та лінґвістичний шовінізм: французи не розмовлятимуть німецькою, англійці не розмовлятимуть французькою, німці не розмовлятимуть російською і так далі. Оскільки жодна з національних мов не могла стати спільною, хтось мусив таку вигадати.

 

Штучні мови, як-от волапюк, ідо та есперанто (чи ідіом-неутраль, латино-сіне-флексіоне та інтерлінґва) часто описуються в історії мови як екстраваґантні курйози чи тупикові гілки. Що є майстерним у Ґордіновому трактуванні цих скрупульозно створених мов — а також злостивих дискусій, які точилися довкола них, — це те, що він ставиться до них серйозно, достоту так само, як ставились учені кінця ХІХ — початку ХХ ст. У 1904 р. був заснований науковий журнал мовою есперанто, в якому друкувалися переклади важливих наукових статей, а серед його спонсорів були видатний полімат Анрі Пуанкаре і два Нобелівські лауреати. Ґордін переконливо доводить, що на початку ХХ ст. дискусії щодо перспектив спільної штучної мови становили для вчених реальний інтерес. Його відтворення тих дискусій — захопливе, дотепне й аж ніяк не поблажливе — показує, що ці чарівні мови є чимось більшим, ніж просто інтермедією в історії спілкування.

 

Ґлобальні конфлікти ХХ ст. зробили великий влив на наукову спільноту, а також залишили свій відбиток на мовах, якими розмовляли її члени. Після Першої світової війни статус німецької як мови науки зазнав удару, від якого вона так і не оговталася повністю. З мови, яка належала до тріумвірату мов, що мали центральне значення для науки, вона перетворилася на об'єкт підозр і навіть відрази. До 1919 р. шістнадцять штатів США різко обмежили використання німецької — якщо ви розмовляли цієї мовою на вулицях Фіндлі, штат Огайо, орган місцевого самоврядування міг вас оштрафувати на 25 доларів. Невдовзі ті закони скасували, але шкоди вже було завдано, і не лише німецькій: американське забезпечення вивчення іноземних мов збанкрутувало, розчистивши ґрунт для панічних настроїв довкола російськомовної наукової літератури та машинного перекладу, якими характеризуватиметься період холодної війни.

 

Ґордін складає карту «мовних перегонів» періоду холодної війни, в яких науковці по обидва боки залізної завіси намагалися не відставати у роботі, яку здійснила супротивна сторона. ЦРУ вкладало кошти в дослідження машинного перекладу, при тому виник прибутковий приватний ринок перекладів, який перекладав російські наукові журнали англійською, тож англомовні науковці могли читати про радянські відкриття вже через шість місяців після того, як вони вперше з'являлися друком. Англійські переклади радянських матеріалів відкрили російську науку не лише американцям і британцям, а й чимраз більшій міжнародній спільноті, для якої англійська швидко перетворювалася на основну мову науки.

 

Та кого хвилює, яка мова головна в науці — могли б запитати ви чи я, — коли це мова, якою ми говоримо? У 2001 р. в редакційній статті в журналі Nature Cell Biology стверджувалось (англійською): «Використання універсальної мови для комунікації в науці є невідворотним, і опиратись цьому підходові заради культурних відмінностей виглядало би контрпродуктивним». Можливо, мовні бар'єри в друкованому вигляді не є аж такими важливими. Хіміки можуть слушно сказати, що їм легко вловлювати зміст статті, опублікованої іншою мовою: якщо ви знаєте, що робите, то можете добряче просунутися, читаючи рівняння. Англійська, яку використовують в наукових публікаціях, зазвичай є більш стандартизованою та спрощеною, ніж мова, яку ви можете почути на вулиці.

 

Але академічні публікації становлять лише один елемент наукового дискурсу, і я й досі бажаю почути більше про очне спілкування. Як неносії мови дають собі раду з англійською як робочою мовою в лабораторіях, на конференціях, у виконавчих органах та в міжнародній співпраці? Ґордін визнає, що тут є багато питань впливу і привілеїв, але він міг зануритися в глибшу мовну стратегію, ніж та, що лежить в основі щоденної роботи із сучасного наукового дослідження. Інші питання зависли в повітрі, зокрема про місце китайської, хінді, суахілі чи навіть іспанської мови в історії науки: де ці мови тепер і де вони можуть фіґурувати в майбутньому?

 

Своєю розповіддю Ґордін не зачиняє двері перед цією темою — він широко їх відкриває і підпирає цілим стосом словників, щоб ми могли зазирнути всередину. Йому спала на думку чудова ідея і він реалізував її з вишуканим і лаконічним гумором. Його книжка майже ніколи не є нудною, незважаючи на трохи важкий розділ про повільний скін наукової німецької мови після Другої світової війни. Ця реконструкція майже двох століть наукового Вавилону нагадує нам, що історія науки і відкриттів завжди є чимось більшим, ніж просто розповідями про славетних чоловіків та жінок: співають вони хором чи дисонують — лише слухаючи їхні голоси ми можемо почати розуміти реальність минулого.           

 


John Gallagher  
Scientific Babel by Michael Gordin review — the hunt for a common language
The Guardian, 2.04.2015
Зреферувала Галина Грабовська

 

13.05.2015