Сакралізація і адорація усього радянського протягом попередніх років української незалежності досить широкими верствами народу спонукає до аналізу, що ж воно таке – це радянське, з яким нині ми нарешті маємо шанси розпрощатися. І висновок у цьому питанні напрошується сам собою: радянське – це не що інше, як російське. Між радянським і російським треба поставити знак рівності. Російська імперська мімікрія у перипетіях XX століття, аби не зникнути, вигадує «радянське», а тепер «євразійське» чи «слов'янське», сором'язливо приховуючи те, що це всього-на-всього тупо російське. Це імперська звичка вигадувати щось наднаціональне, аби приховати національне.
Радянське – це російське, бо немає нічого радянського, яке б не було російським. Говорити про те, що радянське – це неросійське, як робила значна частина білоеміґрантів, а зараз робить незначна частиною сучасних росіян, це те саме, що «Убить в себе русского» (є такий фільм, подивіться, хто не бачив), заперечити одну з найбільш «славних» сторінок російської імперії, заперечити самих себе, тому найбільші адепти євразійства Дугін і Проханов – найвищою мірою сакралізують усе радянське і особливо Сталіна. Сказати, що СРСР не російський, – все одно, що Третій Райх не німецький, а якийсь «райхацький».
Путін доволі ясно констатує: «…Ми пережили, по суті, розвал держави: Радянський Союз розпався. А що таке Радянський Союз? Це Росія і є, тільки називалась по-іншому». Тут лише найтупішому не ясно, про що мова. Якщо ми в цьому питанні не послухаємо самого Путіна, то кого ж тоді взагалі? Лавров останнім часом істерично волає, що українські закони про декомунізацію страшенно згубні і небезпечні. Він що, комуніст і захищає комунізм? Звичайно, ні, він росіянин і захищає лише своє рідне – російське.
Про те, що між радянським і російським практично немає жодної різниці, свідчить і той цікавий факт, що аґенти, завербовані радянським КДБ за кордоном ще на початку 80-х, справно працюють і зараз на ФСБ «суверенно-демократичної» Росії, і в нас, до речі, теж.
Перипетії навколо леґалізації червоного прапора в Україні у 2011 році проросійською владою Януковича не залишали сумнівів у тому, що цей прапор має лише єдиний зміст і контекст: етнічний і етнокультурний російський. В ньому не міститься ані краплі ідеї світового пролетаріату чи ще якихось ідей, а лише евфемізм, прихованість, сублімація російського триколора, перехідний етап до російського триколора. Стверджувати, що червоний прапор не російський, – все одно, що наполягати на тому, що нацистський червоний прапор зі свастикою не німецький.
Радянське від самого свого народження вломилося в Україну як російське. Промислові робітники України були здебільшого росіянами та частково євреями й становили 1917 року 75% членів комуністичної партії. За словами радянського історика Миколи Попова, «більшовики в Україні були партією росіян і русифікованого пролетаріату».
Сучасний російський історик Олександр Дюков цілком слушно стверджує: «Антирадянська версія історії Росії XX століття неможлива». І справді, все радянське, комуністичне, колективне органічно випливало з традицій російської общини. Інший сучасний російський історик Георгій Федотов небезпідставно вважає, що «нова радянська людина не так була виліплена в марксистській школі, як вилізла на світ Божий з Московського царства». Натомість усе антирадянське, антикомуністичне, куркульсько-приватновласницьке було синонімом українського. Під час Голодомору радянська ідеологія наголошувала, що індивідуальне селянське господарство, яке треба знищити, – це соціальна база українського націоналізму.
Отож якщо ми визнали, що все радянське є російським, то треба визнати й те, що все антирадянське є антиросійським. Український проросійський публіцист Сергій Лозунько наголошує, що «розвінчання Сталіна», «боротьба с комуністичною спадщиною», «переосмислення радянського минулого» і т. п. є не що інше, як евфемізми, під якими приховується реальна мета — Росія, адже це її намагаються дискредитувати і послабити, залишити без союзників. «Переосмислення історії» виступає як один з інструментів для того, щоб закріпити розчленування пострадянського простору, не допустить його реінтеґрації». Тепер цікаво буде подивитися, наскільки останні антикомуністичні закони нашого парламенту сприятимуть недопущенню згаданої реінтеґрації.
У цьому стосунку доволі однозначно вимальовується і роль нашої багатостраждальної КПУ. Теоретично комунізм – це класова теорія, протилежна націоналізму. Комуністи – рятівники знедолених бідних пролетарських верств у всьому світі, незалежно від їхнього національного походження чи кольору шкіри. «У пролетаріату немає батьківщини», – патетично волав Маркс. Петро Симоненко, виходячи з класичних комуністичних уявлень про інтернаціоналізм (протилежність націоналізму), мав би так само дбати про українського пролетаря-патріота з Галичини, як і про донецького шахтаря. Однак сучасний український комунізм виявився абсолютно протилежним своїм класичним засадам. КПУ – партія, яка базується не на класовій, а націоналістичній ідеології, – це тупо партія російського етнічного й етнокультурного націоналізму (доказів посібництва російським окупантам – хоч греблю гати), така собі партія російського земляцтва. Були б українські комуністи чесними – назвали б себе, наприклад, Філія КПРФ в Україні (російські комуністи – одна з найбільш шовіністичних партій), або Партія Російської Етнокультурної Ідеї, чи Партія Російської Весни. Отож наші рідні комуняки – не якась там задрипана «п'ята колона», а нормальна і банальна партія російського етнокультурного націоналізму.
Поряд з «радянським» і «євразійським» існує ще третій евфемізм російського – «слов'янське». Якось автору цих рядків довелося бачити, як танцювальний ансамбль Маріупольського металургійного комбінату на музику Чайковського виконував «слов'янський танець», який не мав жодних ознак національності. Але ж жодні слов'яни ніколи разом не збиралися і не придумували танців, немає жодного слов'янського танцю (окрім цілком фантастичного танцю Антоніна Дворжака), як немає танцю європейського, американського, романського чи германського. Це штучна вигадка, а прокламована антиукраїнськими силами так звана «слов'янська єдність» як Союз Росії, України і Білорусі – це насправді союз не слов'ян, а союз росіян Росії, України і Білорусі та російськомовних, шовіністично налаштованих українців і білорусів. Притягувати сюди за вуха справжніх українців і білорусів – типовий фальшивий ідеологічний хід імперської Росії. Будь-який українець чи білорус, які говорять у побуті рідною мовою і прочитали цієї мовою бодай із п'ять книжок, ніколи не будуть за союз із Росією, а будуть рішучими противниками цього союзу, це ясно, як день. Слов'янська феодальна племінна єдність – такий самий неймовірний історичний атавізм на початку XXI століття, як єдність германська, романська, чи навіть арабська, яку теж вже давно покинули штучно створювати. Чому західні слов'яни не «братні» народи: чехи, поляки чи словаки? Чому південні слов'яни не «братні»: словенці, хорвати чи македонці? Чому лише східні слов'яни повинні бути «братами»? Звичайно ж, лише на догоду імперській Росії. Але Путін (величезне за це йому спасибі) успішно навіки поховав ідею «братніх народів», і як свідчать чудові вірші дуже гарної дівчини, яка народилася в незалежній Україні – Анастасії Дмитрук, ми вже з ними ніколи не будемо «братьями». І це мало би бути головним підсумком нашої декомунізації і – зрештою – дерусифікації.