Замість сьогоднішніх національних держав в майбутньому може утворитись союз вільних федерацій. Іншими словами, нас чекає нове Середньовіччя. Це, щоправда, не означає, що повернуться лицарі і замки.
Аеропорт був дуже малий. Навколо простяглась безкрайня пустеля. Поза тим все виглядало як належить: обмудировані прикордонники, візи, штемпелі в закордонному паспорті, національні кольори. Єдиною в країні асфальтовою дорогою джип завіз мене до столиці держави, якої немає.
А втім, як на країну, якої немає, Пунтленд виглядав цілком реально. Вулиці патрулювали військові зі зброєю. Національні прапори висіли на численних установах. Країна мала адміністрацію, університет і власну фірму стільникової телефонії - рекламовану, зрештою, цілком доречним слоганом "єдиний вибір", бо була монополістом.
На жодній карті світу ви не побачите Пунтленд. Це одна з кількох невизнаних держав, які утворилися на території Сомалі унаслідок громадянської війни, яка триває з 1992 р. Найбільша з цих країн називається Сомаліленд й розташована на півночі. У ній існує змішана система правління, що поєднує західні, ісламські та родово-племінні інститути. Сомаліленд навіть видає власні паспорти, які не визнані в жодній країні світу. Пунтленд займає невеликий шматок землі на крайній східній частині Сомалі й загалом Африки. Офіційно його влада вважає себе частиною колишнього Сомалі й не прагне до повної незалежності, однак чекає закінчення громадянської війни, щоб приєднатися до решти території. Їй доведеться ще довго чекати: ні влада в Могадішо, ні міжнародна спільнота не знають, як здолати ісламістів з групи Аш-Шабаб, які контролюють південь Сомалі та є головною рушієм громадянської війни.
В Ґарове, столиці Пунтленду, туристи та гості з Заходу з’являються дуже рідко. Ті, хто приїжджає, бувають дуже здивовані: місто виглядає цілком спокійно й навіть певною мірою благополучно, а місцеві супермаркети рясніють товарами, які привозять морем з Дубаю.
Чи Пунтленд – це держава? На це питання важко відповісти, адже насамперед слід встановити те, над чим вже віками б’ються філософи і політологи: що таке держава?
За часів Холодної війни відповідь на це питання ще не здавалась простішою. Під словом «держава» в голові одразу виринав образ національної держави. Національна держава (принаймні в європейській версії) означає спільноту людей, які розмовляють однією мовою, мають спільну культурну спадщину, армію, валюту, адміністрацію; яку визнають інші національні держави і яка належить до різних міжнародних організацій, таких як ООН. Очевидно, були різні винятки з цих правил. У деяких державах, наприклад в Швейцарії, громадяни розмовляють на різних мовах. Однак ідеалом була саме національна держава. Європу, яка складається з національних держав, а не, скажімо, багатонаціональних імперій, у декларації американських військових цілей після Першої світової війни обґрунтував 28-ий президент США Вудро Вільсон.
Тепер світ став надто складний, щоб його можна було втиснути в рамки національних держав. З одного боку, в ньому постали потужні міжнародні організації, такі як Європейський Союз, що у багатьох сферах мають навіть більше влади, ніж національні уряди. З іншого боку, чимало держав, таких як Сомалі, розпалися, а їх місце зайняли інші організації.
Найвідомішою з них є нині Ісламська (ІД) Держава, яка опанувала величезні території Іраку і Сирії, закладаючи там власний ісламський каліфат. Багато аналітиків і коментаторів навмисне вживає щодо ІД назву "Організація «Ісламська Держава»", забираючи в неї право на нобілітаційну назву "держава". Однак, незалежно від того, що про нього ми думаємо, на практиці ІД має багато ознак держави: власний прапор, уряд, армію і контроль над великою територією.
Подібних «напівдержав» сьогодні є багато, особливо в нестабільних і сповнених конфліктів регіонах. Кілька з них існує на території Сомалі. Туареги і ісламісти з Малі збунтувалися проти уряду в Бамако й створили свою «державу» у центрі Сахари. Кілька «напівдержав» виникли на території колишнього СРСР. До двох з них з Польщі можна доїхати автом протягом дня. Перше – Гагаузія (2 тис. км. кв., 160 тис. мешканців) між Молдовою та Україною. Хоча губернатор Гагаузії формально є членом уряду Молдови, між цим автономним регіоном і Кишиневом часто доходить до напруженості. У 1990 р. незалежність оголосило Придністров’я – вузька смужка землі вздовж Дністра (площа 4,2 тис. км. кв.). Обидва сепаратистські рухи підтримує Росія.
Про те, що таке держава, ще з сивої давнини дискутували філософи. Платон написав діалог під назвою «Держава», що містить роздуми про ідеальний державний устрій. Аристотель каталогізував політичні устрої античних полісів, а також написав великий трактат «Політика» на тему державного устрою та політичної діяльності.
Історики і теоретики ХІХ ст. притримувалися думки, що національна держава є завершенням історичної еволюції політичної спільноти, а від, скажімо, середньовічного Французького королівства – різнорідного і багатомовного – до сучасної Французької республіки, у якій всі вважають себе французами, а не бретонцями чи бургундцями, й говорять літературною французькою, пролягає пряма дорога. Сьогодні цьому поглядові дедалі більше кидають виклик вчені, які притримуються думки, що національна держава – лише окремий (і то короткий) етап в розвитку політичної спільноти. Найвідоміший з цих вчених – американський політолог Бенедикт Андерсон, який запровадив розуміння нації як «уявленої спільноти». У ХІХ ст., - стверджує Андерсон, - лише невелика частина мешканців сучасної Франції вважала себе французами. Саме держава за допомогою армії, адміністрації, школи і засобів масової інформації прищепила їм уявлення, що вони належать до великої політичної спільноти – нації. А коли у 1860 р. відбулось об’єднання Італії, лише 2,5% її населення говорило мовою, подібною до сучасної італійської, а еліта взагалі спілкувалась французькою. Через кілька десятиліть італійською розмовляли майже всі.
Що можна прогнозувати на майбутнє? Янір Бар-Ям, фізик, спеціаліст з теорії систем з Інституту складних систем при Кембриджському університеті, стверджує, що держави постійно модифікуються з огляду на потреби та виклики, які стоять перед людьми в окремі історичні періоди. Формування держави випливало з потреби організації спільних робіт (таких як спорудження й утримання іригаційних каналів у Древньому Єгипті чи Межиріччі) та оборони перед вторгненням сусідів. Національна держава стала потрібною в індустріальну епоху, адже тільки вона могла ефективно керувати промисловим господарством. Промисловість, наприклад, потребує вугілля і сталі, а також складної інфраструктури – доріг, мостів, залізниці тощо. Тому мікродержави, що існували в Європі у домодерну епоху, у ХІХ ст. стали анахронізмом.
Політолог Ян Зєльонка з Оксфордського університету вважає, що в ХХ ст. таким анахронізмом можуть стати вже національні держави. На його думку, національні європейські держави надто слабкі, щоб конкурувати з такими міжнародними гігантами як США чи Китай. Євросоюз, у який вони об’днались, в майбутньому взагалі може перетворитись на спільноту міст, історичних регіонів і навіть релігійних громад. Майбутня Європа дуже нагадуватиме ту, що існувала в часи Середньовіччя. Кордони ставатимуть дедалі розмитішими, а люди житимуть у світі зі складною мережею ідентичностей – щодо міст, регіонів чи Європи в цілому. Така система може бути значно краще готова до нових викликів – дати собі раду з гігантським видаткам на наукові дослідження чи боротьбою зі змінами клімату – ніж існуюча ще сьогодні мозаїка національних держав.
Це, звісно, не означатиме, що жителі Варшави перестануть говорити польською, а Берліна – німецькою, хоча нова Європа й стане етнічно різноріднішою, ніж сьогодні. Світ нового Середньовіччя стане сучаснішим, ніж той, в якому ми живемо зараз. При цьому він органічно відсилатиме до спадщини європейської історії.
Adam Leszczyński
Nadchodzi nowe średniowiecze
Gazeta Wyborcza, 30.04.2015
Зреферував Євген Ланюк