95 років тому у ніч з 21 на 22 квітня у Варшаві міністр закордонних справ Української Народної Республіки (УНР) Андрій Лівицький та віце-міністр закордонних справ Польщі Ян Домбський підписали Угоду про співпрацю обох урядів.
С.Петлюра та Ю.Пілсудський приймають парад. 1920 р.
У першому розділі угоди польський уряд визнав "право України до незалежного державного життя", а Директорію УНР на чолі з Симоном Петлюрою – верховною владою УНР.
Наступний розділ Угоди визначав перебіг кордону між Польщею й УНР, який мав проходити "на північ від Дністра вздовж ріки Збруч, а далі вздовж колишнього кордону між Австро-Угорщиною та Росією до Вишгородка, а від Вишгородка на північ через Кременецькі гори, і далі на схід від Здолбунова, далі вздовж східної адміністративної границі Рівненського повіту, далі на північ вздовж кордону колишньої Мінської губернії до перетину його річки Прип’ять, а далі Прип’яттю до її гирла" ¹.
Таким чином Директорія УНР на чолі з Симоном Петлюрою остаточно денонсувала Акт злуки між УНР і ЗУНР, проголошений у Києві 22 січня 1919 року, і відмовилася на користь Польщі не лише від Галичини, але й від Західної Волині, Холмщини, Берестейщини, Підляшшя й частини Полісся.
Варшавський договір 1920 року був негативно сприйнятий у Галичині. Зокрема, галицький історик і член делегації ЗУНР на Паризькій мирній конференції Степан Томашівський (1875–1930) писав, критикуючи С.Петлюру: "Загалом панує погляд, що польська орієнтація "головного отамана" почалася щотілько в зимі 1919–1920. Нічого більше фальшивого! В дійсности посередні звязки з Поляками сягають ще часів Гетьманщини, а прямі навязалися вже в січні 1919 р. Вже в травні 1919 р. прийшло до першого варшавського порозуміння, і вже тоді мировій конференції в Парижі була знана нова лєґенда про те, що Польща буцім-то стала чемпіоном ідеї самоозначення українського народу. Варшавське порозуміння відновлювано правильно що четвертину року (останній раз 22 квітня 1920) і за кожним разом підписувано його розпаленим залізом на спині західного відлому української нації, а відносним копіям давано хід у дипломатичних колах Антанти.
В кожному з цих документів зречення "УНР" і набутки Річипосполитої були означені дуже докладно і ясно; натомість надії першої й обіцянки другої дуже загально і мрачно. Та воно й не могло бути инакше. Щож уявляв із себе Петлюра з осени 1919 р.? З утікача-комірника став політичним наймитом. Про моральний і націоиально-політичнии бік цеї служби нема що й казати; з дипломатичного і міжнародно-правного становища беручи, були всі варшавські акти найдурніші у світі. Та Петлюра не бачив і не розумів цього; він навіть не відчував усеї смішности свойого становища – смішности, яка убиває...
Коли сьогодні Польща приневолена – за ціну великих здобутків у Ризі – виповісти найми Петлюрі, то – віримо дуже – робить це із щирим жалем. Не ізза вдячности для "союзника", а тому, що з остаточним упадком "головного отамана" Польща тратить політичне і моральне placet: на володіння західно-українськими землями, – одиноке, яке досі встигла здобути у небольшевиків. У хвилі упадку совєтського режіму на сході це може мати не аби-яке політичне значіння. Значить – Петлюра справді дорогий Польщі" ².
Ще в лютому 1919 року С.Петлюра приїжджав до Станиславова, щоби намовити уряд ЗУНР прийняти лінію розмежування з поляками, запропоновану французьким генералом Жозефом Бартелемі. Згідно з нею, до Польщі мали перейти Львів, Перемишль і Бориславський нафтовий басейн. Але жодних реальних ґарантій з боку представників Антанти щодо подальшої долі Галичини не було висловлено.
У травні, коли польське військо, підсилене сформованими у Франції дивізіями Юзефа Галлера, почало наступ проти УГА, до Варшави прибула місія уряду УНР на чолі з Борисом Кудриновським. 24 травня Б.Кудриновський підписав угоду з прем’єр-міністром Польщі Ігнатієм Падеревським, у якій уряд УНР відмовлявся на користь Польщі від Галичини та Волині по ріку Стир. Хоча ця І Варшавська угода не була реалізована, фактично припинилися воєнні дії між поляками й армією УНР, яка отримала можливість перейти разом з урядом з Волині на Поділля. Це дозволило полякам всі сили перекинути на Галицький фронт і стримати Чортківську офензиву УГА.
16 червня 1919-го делегація УНР на чолі з генералом Сергієм Дельвігом уклала з представниками Польщі договір про перемир'я, який мав вступити в силу з 21 червня. За умовами перемир'я між УГА і польською армією мала бути встановлена демаркаційна лінія, за основу якої взяли «Лінію Дельвіга» (Залізці – р. Серет – Тернопіль – Острів – Літятин – р. Золота Липа – р. Дністер – Незвисько).
Але 25 червня Антанта визнала за Польщею право тимчасово окупувати Галичину, "щоби захистити цивільне населення від небезпеки більшовицьких банд". Втім, Рада Послів Антанти, найвищий орган, який мав вирішувати всі справи після закінчення Паризької мирної конференції, тоді ще не погодилась на включення Галичини до складу Польщі.
Відступаючи під польським натиском 16-18 липня 1919 року УГА й уряд Євгена Петрушевича перейшли через Збруч на з’єднання з Армією УНР, яка втрачала територію в боротьбі з більшовицьким військом.
Тим часом С.Петлюра продовжував перемови з польським урядом. 1 вересня було встановлено лінію перемир’я між Польщею й УНР, яка проходила через Збруч.
8 жовтня до Варшави прибула делегація УНР на чолі з міністром закордонних справ Андрієм Лівицьким. Поляки вимагали визнати кордон на Збручі. Проти цього протестували галичани, які були в складі делегації. Врешті решт 2 грудня 1919 року делегація УНР, ігноруючи думку галичан, погодилася на польські умови. Користуючись війною між більшовиками та денікінцями, польське військо зайняло до весни 1920 року частину території Білорусі, а також Волині й Поділля за Збручем. У грудні 1919 року на зайняту поляками територію перейшов С.Петлюра з урядом і частина Армії УНР. Натомість частини УГА, які опинилися у "Чотирикутнику смерті", шукали порятунку в порозумінні з денікінцями, а після їх розгрому на початку 1920 року змушені були перейти до більшовиків, які створили три бригади Червоної Української Галицької Армії (ЧУГА).
У квітні 1920 року відбувалася концентрація польських і більшовицьких військ в Україні та Білорусі. Це прискорило підписання Варшавської угоди. Через два дні, 24 квітня, була підписана Військова конвенція між Польщею та УНР щодо спільних воєнних дій проти більшовицького Південно-Західного фронту.
Начальник Польської держави Юзеф Пілсудський вирішив випередити більшовиків і розпочати наступ на Київ, щоби зайняти принаймні Правобережну Україну. На цій території мала би встановитися влада УНР. У майбутньому Пілсудський планував відродити "Ягайлонську ідею" і створити федерацію Польщі, України та Литви-Білорусі.
25 квітня польські війська та частини Армії УНР перейшли в наступ. До них приєдналося українське військо генерала Михайла Омеляновича-Павленка, яке повернулося з "Зимового походу".
Бригади ЧУГА підняли повстання проти більшовиків, чим відкрили свою ділянку фронту для польського наступу. Поляки їм віддячились... відправивши галичан до таборів полонених.
Тим часом 6 травня польське військо зайняло Київ. Але поляки не поспішали віддавати зайняті українські землі урядові УНР і поводились на них не набагато краще за більшовиків. Тому сподіваного напливу добровольців до українського війська не відбулось.
Польське військо в Києві. Травень 1920 року.
"Українське населення повітів, зайнятих польськими військами, заскочене швидким розвитком політичних подій, підозріло ставилося до приходу поляків. Сотні більшовицьких агітаторів пускали чутки про наміри поляків відібрати від селян колишні панські землі, про повернення власників до своїх маєтків, про контрибуції, що мусять селяни заплатити за зруйноване панське господарство та ін. З другого боку, польські війська поводилися з населенням, як у завойованій країні. Відбувалися самочинні безконтрольні реквізиції збіжжя, цукру, фуражу, коней і худоби. Скарги населення залишалися без наслідків, а це призвело до напружених взаємовідносин між українцями й поляками", – писав генерал-поручник Армії УНР Олександр Удовиченко ³.
Тим часом більшовики піддягнули значні сили, зокрема й І Кінну армію С.Будьонного, й розпочали контрнаступ. До серпня червоні успішно наступали на Львів і Варшаву. А 1 серпня 1920 року в Тернополі проголошено Галицьку Соціалістичну Радянську Республіку.
Здавалося, ще одне зусилля – і Польща лусне. Тоді червоним арміям відкриється дорога у Західну Європу, яка чекає – не дочекається світової революції. Полякам треба віддати належне – перед загрозою катастрофи вони забули про міжпартійні чвари, утворили уряд національної єдності, а сотні тисяч добровольців влилися до війська. Юзеф Пілсудський зібрав на південний схід від Варшави кілька свіжих дивізій і 16 серпня 1920 року з-над річки Вєпш вдарив у фланг наступаючих армій Західного фронту під командуванням Тухачевського. Протягом кількох тижнів поляки розгромили між Віслою та Німаном кілька червоних армій.
Після того більшовики погоджувались на все, крім відновлення УНР. У жовтні 1920 року було підписано польсько-російське перемир’я, умови якого затвердив наступного року Ризький мирний договір. Згідно з ним, східний кордон Речі Посполитої проліг уздовж Збруча, залишаючи полякам Галичину та Західну Волинь. Майже так, як було передбачено Варшавським договором з УНР. «Ризький» кордон проіснував до вересня 1939 року.
ПРИМІТКИ
¹ Polska i Ukraina w walce о niepodległość: 1918–1920. – Warszawa. 2009. – S. 19.
² Томашівський С. Під колесами історії. – Берлін, 1922. – С. 28, 29.
³ Удовиченко О. Україна у війні за державність. – Київ, 1995.