Світлана Ославська

«Їдьте звідси, поки молода. Тут діла не буде», – переконував мене таксист дорогою на форум «Ukraine Lab: Найкращі практики та міждисциплінарні підходи для громадянського суспільства та культури в кризові та посткризові часи». Трохи невпевнено, – із таксистами важко сперечатися – я відповіла, що маю, чим зайнятися в Україні. А зустрівши на Ukraine Lab ще майже півсотні людей, котрі також знають, чому вони досі тут, уявляла нашу спільну відповідь таксистові, яка була би переконливішою.

 

На форум Ukraine Lab, що відбувся наприкінці березня в Києві, з’їхалися люди, щоб разом говорити про те, як вижити незалежним культурним ініціативам і яким є сенс роботи громадських організацій під час та після війни. Цей форум – перший етап проекту Dialog for Change, який організовують німецька спілка MitOst та організація «Інша Освіта». Другий форум пройде у вересні в Івано-Франківську.

 

 

Чим відрізняється ця подія від десятків інших зібрань та семінарів і чому про неї варто говорити? На перше питання частково відповіла одна з модераторок форуму Іванна Чупак: «В Україні відбувається дуже багато форумів для активістів, але рідко зустрінеш формат, де місце є усім. Таке змішання дисциплін і тематик збагачує». Справді, на форум з’їхалися діячі з громадського сектору (таких як Крим SOS, центр АХАЛАР, «Фонд Кличко»), незалежні культурні та медіа ініціативи (наприклад, «Арт-Двір» у Бучачі, онлайн-журнали Ufra і «Хмарочос», київський Театр для діалогу та інші), і навіть представники державних структур (Управління культури Львівської міськради). Відповісти на друге питання, в чому сенс форуму, хочеться мені як учасниці. 

 

Головне, що відбулося під час Ukraine Lab, – це маніфестація того, що майже півсотні культурних та громадських діячів, які без пафосу малими кроками готові змінювати країну, лишаються тут. Ми ніби кажемо одне одному і тому таксистові: ми не згодні з тим, що «все як раніше» і «нічого не змінилося», тому що багато в чому змінилися ми. Ukraine Lab можна назвати висловлюванням, що заперечує зневіру. Ми дивимося одне в одному в очі і чесно кажемо: ми не плануємо виїжджати, принаймні поки що. І навіть можемо навести приклади: ось організатор фестивалю «Республіка» в Кам’янці-Подільському Андрій Захарко повернувся в Україну, проживши десять років за кордоном.

 

Альона Каравай, програмна координаторка проекту Dialog for Change:

«Ми розробляли цей проект у травні минулого року як платформу, де зустрінуться діячі з різних секторів, які хочуть поділитися думками, як працювати в Україні в цих умовах. І мають відкриті очі й серця, щоб спільно міркувати про це.

Ми хотіли зрозуміти, що робити після кризи, у 2016 чи 2020 році, але за один захід цього не зробиш. Спочатку треба важко й довго вигрібати те, що в нас було протягом останніх 16 місяців, і лише потім говорити про майбутнє. На наступному форумі ми плануємо більше думати про візії майбутнього, а також запросити організації, які фінансують проекти, щоб вони побачили, що потрібно нам.

Зараз в Німеччині, де я працюю, дуже зріс інтерес до України. Це призводить до того, що організації, які ніколи не працювали в Україні, не мають тут партнерів, приходять із зовнішніми концепціями, і за три місяці йдуть. Це згаяні ресурси.

Для нас головною цінністю є мережа. Якщо існуватимуть горизонтальні контакти, то буде і візія, і спільні проекти».

 

З усього, що було сказано під час Ukraine Lab, вимальовуються три важливі потреби активістів: критично осмислити діяльність громадських організацій; уявити мапу культурних ініціатив України; і ніби очевидна річ – це діалог між представниками умовних: центру та периферії, молодшого і старшого поколінь, сходу і заходу України.

 

Який сенс мають незліченні тренінги, семінари, воркшопи, зустрічі, форуми і ще десяток інших «креативних» форм використання коштів західних донорів у постсоціалістичних країнах? Підштовхнула всіх замислитися над коефіцієнтом корисної дії того, що робиться в громадському секторі, лекція польсько-грузинської діячки Марти Ґавінек-Дагаргулії. Марта працює в місті Зугдіді біля абхазько-грузинського кордону, де, за її словами, існує 36 громадських організацій, і лише три-чотири з них є активними.

 

На прикладі Грузії добре помітні помилки і цинізм організацій, що працюють на територіях конфлікту. Щойно спадає напруга, звідти їдуть як журналісти, так і громадські організації, хоча діяльність останніх має сенс лише тоді, коли тривала і регулярна. Інша проблема – реальна участь тих, на допомогу кому орієнтуються проекти. Часто організації відпрацьовують грант і їм не важливо, наскільки реально залучені люди і хто саме. Третя проблема – справедливий розподіл ресурсів. Західні донори готові надавати величезні гранти, і маленькі організації не в змозі їх отримати. До кого потрапляють ці величезні кошти? Де результат тих проектів, які фінансувалися західними донорами в Луганську та Донецькій областях? – запитував Ярослав Мінкін, голова молодіжного об’єднання «СТАН».    

 

Інша проблема роботи громадських організацій на постконфліктних територіях – це експлуатація постраждалих. Ми розуміємо, що зараз в Україну потекли грантові гроші для проектів, пов’язаних з вимушеними переселенцями. Якщо говорити без евфемізмів, є попит на переселенців. Організації мусять розуміти свою відповідальність, щоб їхня діяльність не викликала відчуття, що «до нас прийшли, використали і кинули», як сказала модераторка Ukraine Lab з Тбілісі Теона Далакішвілі.  

 

Інше питання, яке більше цікавить культурних діячів, – потреба усвідомити, що відбувається в культурній сфері в різних частинах України. Іншими словами, хотілося б мати щось на кшталт культурної мапи України. Такий проект вже намагалася втілити Українська мережа культури (проект Центру культурного менеджменту у Львові), але кволо і без ентузіазму. Сьогодні зрозуміло, що лоукостові авіарейси найближчим часом не з’єднають Схід і Захід, Північ та Південь, тому хочеться принаймні в онлайн-режимі бачити, що і де відбувається. Можливо, потрібна соцмережа суто для культурних діячів? Сьогодні на рівні особистих зв’язків ми дізнаємося, що діється в інших регіонах, але мати загальну картину поки що неможливо. Зрештою, Україна не унікальна в цьому, але саме ми гостро відчули, як потрібно спілкуватися, знати і розуміти, чим живуть інші міста й частини країни.

 

Інший бік цієї проблеми – це ті працівники культурної сфери чи активісти, які з різних причин мешкають зараз в Криму та на окупованих територіях в Луганській і Донецькій областях. Зараз виглядає на те, що ми просто хочемо забути, що вони існують. Але як показує досвід тієї ж Абхазії, якщо ми втратимо ці контакти, за кілька років діалог взагалі не буде можливий. У той же час незрозуміло, як говорити, як обом сторонам долати емоції та розпач. 

 

 

«Метою Ukraine Lab було створити спільний простір для людей, які могли б поділитися досвідом, а також дати час людям відрефлексувати своє розташування відносно інших, відчути, що вони не одні», – говорить модераторка Ukraine Lab Анастасія Максимова. Ukraine Lab познайомив людей з Чернігова, Острога, Кременчука, Чернівців, Івано-Франківська, Києва і дав їм час та простір для розмови. Харківський театр «На Жуках», київський «Театр для діалогу» та Плейбек-театр «Племя» з Чернівців могли побачити, що робить кожен. Острозька медіа-лабораторія J-Lab познайомилася з івано-франківським незалежним журналом Ufra. Відбувся діалог не тільки між регіонами. Кияни побачили, що в далеких областях, куди не доїдеш швидкісним потягам, є гарні ініціативи, які розвивають свої міста і не прагнуть виїхати в центр. Це дає шанс зрозуміти, що процеси в столиці не менш важливі за ті, що відбуваються в бучацькому «Арт-дворі» або на ремісничому хуторі Плугаки в Рівненській області.

 

«Мій німецький колега з MitOst, який час від часу буває в Україні, казав, що раніше на форумах організацій він бачив по мові тіла, що люди не готові співпрацювати. А зараз помітив, що люди повністю відкриті, розуміють, що треба одне одному допомагати. Хотілося б, щоб це закріпилося  і переросло в культуру консолідації», – каже Альона Каравай.

 

Те, що великі організації готові ділитися досвідом, а самоорганізованих ініціатив стає все більше, вкотре доводить, що в Україні зараз зароджуються нові смисли та дії. Водночас на форумі мені бракувало представників платформи, що розробляє стратегію культури «Культура-2025» та Конгресу активістів культури, чия зустріч відбувалася паралельно з Ukraine Lab.  Попри всі розмови про єднання, зрозуміло, що ми продовжуємо існувати ізольовано – хоч вже й не поодинці, але відокремленими групками.

 

06.04.2015