В Україні буде суспільне телебачення. «Національну суспільну телерадіокомпанію» створять на базі Національної телекомпанії України, Національної радіокомпанії України, державної ТРК «Культура», обласних державних ТРК, державної ТРК «Крим», державних організацій Київської державної реґіональної ТРК, Севастопольської реґіональної державної ТРК, Новгород-Сіверської реґіональної державної ТРК «Сіверська», Криворізької реґіональної державної ТРК «Криворіжжя» та Української студії телевізійних фільмів «Укртелефільм». Так приписує закон, що перейшов голосування у Верховній Раді тиждень тому вже у другому читанні (законопроект №1357). Ухвалили також, що керуватиме Суспільним телебаченням Наглядова рада, яку сформують громадськість і політичні фракції ВРУ.
Напередодні голосування у парламенті в Івано-Франківську відбувся круглий стіл на тему суспільного мовлення за участю голови НТКУ Зураба Аласанії, заступника голови Держкомтелерадіо Богдана Червака, виконавчого директора ГО «Телекритика» Діани Дуцик, журналістів «Громадського радіо» Андрія Куликова й Наталії Соколенко та медіа-юриста Ольги Большакової.
Після закінчення круглого столу Зураб Аласанія, Андрій Куликов та Діана Дуцик відповіли на запитання «Z».
- Наскільки суспільство та журналістика дозріли до цього проекту?
Круглий стіл у Франківську. Зураб Аласанія в центрі. Праворуч Діана Дуцик
Зураб Аласанія: Багато хто сприймає суспільне мовлення як виключно зміни на ТБ та радіо. Це не зовсім так. Насправді ми маємо змінитися разом з суспільством, і це довгий щлях. Схвалення парламенту — це тільки початок відліку. Все на рівні ментальності: ми маємо перестати робити джинсу, підддаватися тиску влади, навіть найкращої. Ми маємо робити те, щоб глядач і слухач не був обманутий нами. На жаль, багато років ми часто діємо навпаки. Країна думає, що якісь зміни можуть прийти з Європи або з Канади. Так не буває. Ми не маємо чекати змін лише від уряду чи ЗМІ. Це як одного дня перестати кидати недопалки на вулиці.
Андрій Куликов: За опитуваннями, 20% мають уявлення про те, чим має бути суспільне мовлення. Воно має бути перш за все якісним і ввібрати в себе все найкраще, що є в державних та комунальних ЗМІ, відсікти те, що заважає працювати, і спиратися на зв'язок з глядачами і слухачами, щоб рухатися вперед.
- Що буде ґарантувати незалежність суспільного мовлення ?
Зураб Аласанія: Основна ідея суспільного телебачення — не залежати ані від олігархів, ані від тиску влади. Об'єднання усіх ОДТРК під одним дахом — це не шлях, протилежний до децентралізації, як нам намагаються закинути, а спосіб покращити менеджмент. Перш ніж розкидати каміння, слід його зібрати. Це має працювати як нормальний бізнес у значенні налагодження організаційної структури. Щодо рекламного ринку, то в країні він дуже маленький. Він від сили здатен забезпечити 30–40% потреб ЗМІ. Ти змушений або йти до олігарха, який за певний час почне вказувати, що слід і не слід писати, або йдеш до влади, яка теж хоче диктувати свої умови. Шістдесят років тому світ винайшов третій шлях. Першою стала Німеччина, де з'явилося суспільне мовлення у 50-х роках минулого століття.
Діана Дуцик: В ідеалі це абонплата від громадян. Але ми розуміємо, що одразу суспільство не буде платити. На перші кілька років закладено бюджетне фінансування.
- Чим може бути корисним для нас міжнародний досвід?
Зураб Аласанія: До прикладу, в Фінляндії працює об'єднана медіакомпанія, яка виготовляє новини для всіх платформ: радіо, Інтернету і телебачення, а загалом — для вісьмох суспільних мовників. В Польщі ж вони не об'єдналися дев'ять років тому, про що їхні радійники дуже жалкують, оскільки надто дорого утримувати дві структури. Ми ж стартуємо своїм шляхом, тобто об'єднаною платформою, хоча це не догма.
Діана Дуцик: Цікавим є досвід Німеччини. При телеканалах там існують своєрідні комісії з етики, які розглядають скарги звичайних громадян. Це є перший крок, перш ніж звертатися до суду. Якщо хтось вважає образливим той чи інший сюжет або те чи інше висловлювання, то це обговорюється самим каналом, журналістами. Наслідками може бути вибачення, догана тощо. У нас це поки що не діє.
Німецьке суспільне мовлення впродовж перших тридцяти років свого існування не мало права на комерційну рекламу. Коли ж їм дозволили, то комерційні канали зустріли це дуже неґативно, як певну конкуренцію. Але там держава це реґулює на рівні обмеження відсотка реклами для суспільного мовника.
В усьому світі суспільний мовник формує стандарти, він є еталоном якості.
По центру Андрій Куликов
Андрій Куликов: У 1992 році я прийшов в українську службу ВВС, це чи не найдосконаліше суспільне мовлення світу. Для мене було тодінатхненням і підбадьоренням, що таке може бути.
- Наглядові ради — органи контролю за суспільним мовленням. Як уникнути проникнення політики туди?
Зураб Аласанія: Ніяк не уникнеш, але таке життя. У нас не буде одразу якоїсь ідеальної структури. Громадські організації, які існують не менше трьох років і мають свої структури по всій Україні, делеґують туди одну людину від галузі (наукова, дитяча, медійна тощо). Громадських активістів буде дев'ятеро, решта вісім — від політичних партій і груп українського парламенту. Оберуть туди 17 людей — і тільки за чотири роки ми зрозуміємо, що там не так працює.
Діана Дуцик: Виникають запитання до якості самих громадських організацій, які претендують до участі в Наглядовій раді. Деякі ГО доводилося переконувати, навіщо їм до цього процесу долучатися, тобто немає до кінця розуміння, що отримувати правдиву, достовірну інформацію є важливим інструментом для суспільства.
Андрій Куликов: Слухачі «Громадського радіо» — це опосередкована наглядова рада. Коли ми оголошуємо збір грошей на «Спільнокошті», наприклад на цілодобове мовлення, на спеціальні програми для Криму і Донбасу, на наше інтернет-поширення, то потім слухачі нам пишуть і телефонують з вимогою виконати обіцяне та прозвітувати, на що витрачені їхні кошти. Це не дозволяє нам розслабитися та обманути їх.
- Як боротиметися за рейтинґи? Чи буде це для вас ознакою довіри?
Зураб Аласанія: Якщо люди масово дивляться телешоу, це не означає, що вони йому довіряють. Це розважає, але не викликає відчуття довіри до його учасників. В багатьох країнах рейтинґи суспільного не найвищі, але коли настає час виборів, люди перемикають на суспільне, бо воно брехати не буде. Який сенс дивитися, як один політик кричить на іншого? Це розважає, і не більше. А коли хочеш почути зміст і конструктив, тоді підеш до суспільного, щоби послухати, що той політик справді має на увазі.
Хоча розважати ми теж будемо, наприклад спортом. В Європі маємо величезну спілку суспільних мовників (EBU — European Broadcasting Union), тож усі чемпіонати з футболу маємо змогу придбати у них в 10 разів дешевше, ніж будь-де.
Монополізувати інформаційний простір неможливо, оскільки є Інтернет. Кожен хоче бути в своїй сфері єдиним, але так не буває. Тому поряд в одному місті мусить бути хоч би 10 телерадіокомпаній: комунальних, муніципальних, громадських, яких завгодно. Чим більше точок зору, тим краще.
Щодо нашого забезпечення, то стан державного телерадіомовлення абсолютно жахливий. Але ми не просто залишимося — має змінитися якість. Це не буде швидко, хоча люди стали дуже нетерплячими, вони не довіряють нікому і нічому. Повернути цю довіру — перше завдання суспільного мовлення. Довіра, а не рейтинґи, є пріоритетною.
- Чи має суспільне мовлення виховувати?
Зураб Аласанія: В нас дорослі люди, вони мають мізки і самі вирішать, куди їм рухатися, головне — дати їм об'єктивну інформацію, інакше це буде наслідувати російську пропаґанду. Певна функція такого ґатунку все ж буде. Ми перестанемо, як до сьогодні, жити за правилами держзамовлення по хвилинах і рубриках. Напрямки, в яких має просуватися суспільне, прописані в законі, там є в тому числі і дитяча, історична, культурна тематики. Там немає жорсткого коридору. Ми і будемо обирати, спираючись на настрої та реакції суспільства.
Андрій Куликов: Нам потрібна медіаграмотність, тоді ми не будемо тікати від телевізора. Десь від 14-річного віку слід запровадити курси медіаграмотності, щоб людина вчилася не пасувати перед напливом інформації, а вміла опиратися і робити особистий вибір. Насправді ця небезпека телебачення та Інтернету перебільшена. Дати якість не можемо в багатьох випадках, і на виправдання цього проявляємо безпорадність. Реакція — заплющуємо очі, тобто вирішуємо не протиставити якісний український продукт замість аґресивного російського, а відімкнути канали. Забороною і втечею нічого не вирішиш, а вирішиш послідовною роботою, якісними програмами та високими стандартами.
- У великих проектів завжди є місія. Яка вона у суспільного мовлення?
Зураб Аласанія: Кілька цифр: у Грузії, до прикладу, суспільні інституції мають високу довіру: Церква — 96%, поліція — 93%. В українців Церква теж має високий ступінь довіри, але інші галузі наближаються до нуля: на диво, журналісти ще тримають у нас 14%, а такі, як міліція чи інші державні служби, — в районі 2%. Війна не є виправданням, чому не братися за суспільне мовлення. Це якраз на часі, щоб радіо і телебачення не звелися до інструментів пропаґанди в умовах війни та небезпек для державності.
Я раніше ніколи б не подумав, що можна тупо збрехати в ефірі, як це роблять російські ЗМІ, а світ це сприймає як правду. Протистояти цьому, окрім як правдою, ми не маємо чим. Дуже хочеться відреагувати подібним чином, включити контрпропаґанду, відбити удар, мотивуючи: «Та ви ж брешете!!!»; але це означатиме, що ми ганятимемося за ними і завжди пастимемо задніх. Це не наш шлях. Наш підхід — показати, якою є Україна насправді. Це довгий шлях, це не такий ефективний шлях, як брехня, але іншого шляху у нас немає.
Діана Дуцик: Нам дуже не вистачає знань одне про одного: Схід не знає про Захід і навпаки.Тут дуже важливо, щоб місцеві редакції виробляли якісний продукт про свій реґіон, і так, щоб він був сприйнятний в інших областях. Щоби зрозуміли, що тут живуть нормальні люди, вони не хунта і не фашисти. Вони звичайні люди зі звичайними проблемами, які перетинаються і повторюються з краю в край. Країна в нас дуже різнобарвна, і вона прекрасна, тобто це дуже важливо, а у нас бракує таких передач.
Розмовляла Олена НЕЧВІДОВА