Анжела Нанетті. Мій дідусь був черешнею / Переклад Андрія Маслюха. Л.: Видавництво Старого Лева, 2015. 136 с.

Людина не помирає – її душа переселяється у тваринку. Людина не помирає, а перероджується в іншій людині. Людина не помирає, лише перетворюється на дерево… Розумники називають це примітивними віруваннями. Зазирніть до ніжної і мудрої книжки Анжели Нанетті і назвіть це надією.

Про те, як «Мій дідусь був черешнею» (Mio nonno era un ciliegio, 1998), розповідає хлопчик Тоніно. Йому п’ять років, він живе у місті разом з мамою Фелічітою і татом, поруч із ними мешкають татові батьки Луїджи і Антоньєтта, а в сороках кілометрах за містом – мамині – Оттавіано і Теодолінда. Власне, ця історія починається зі смерті Лінди.

Самотній дідусь забирає Тоніно до себе у село, де проходять найкращі два місці в житті малого (дід, зокрема, вчить його лазити по деревах). Втім, закінчилися і вони: муніципалітет надіслав повідомлення, що нова дорога пройде через обійстя Оттавіано, треба знищити його сад і, зокрема, черешню, яка росте перед будинком – посаджену у день народження Фелічіти і на її честь. Старий через це захворів, після лікарні переїхав до дочки, програв позов проти міста – і опинився на дереві в парку, де розмовляв із пташками, відтак у божевільні, де скоро помер.

У цей же час не витримує трагічних подій шлюб батьків Тоніно. Мама з малим переїздять до села. Горе від втрат, увесь відчай малого виливається в одному доленосному вчинку. Коли бульдозери приходять, щоб зрити дерево, він залазить на черешню – аж доки спровокований розголосом у ЗМІ мер не погоджується дідову ділянку залишити у спокої. Хвилювання за малого зближує батьків, вони знову оселяються разом уже у селі, і народжують Тоніно сестру.

Це один із перших творів Нанетті – нині, либонь, найпопулярнішої в Європі дитячої письменниці. «Мій дідусь…» відразу привернув до себе увагу, його відзначили у престижних рейтингах дитячого читання на кшталт списків «Білих ворон», книжка отримала чимало відзнак і премій (скажімо, вона була у короткому списку премії Г.-Х. Адресена) і, зрештою, підказала новий спосіб легко говорити до дитини про серйозні речі. Таким новим способом є чітке усвідомлення: історія для дітей завжди моделює, а не транслює культурні установки; принаймні мусить. Якщо повість Нанетті і можна порівняти з якимсь сучасним твором за шкалою значущості для дитячого читання, то, мабуть, зі «Світом Софії» Юстейна Ґордера. Варто щиро порадіти, бо настав час почути Нанетті українською; хочеться сподіватися, що «Мій дідусь…» буде хорошим стартом для її «всебічної українізації».

Сюжет нескладний, мова легка, історія тривіальна, але бути докучливим читачем натомість доведеться: «Мій дідусь…» є якою завгодно книжкою, але не простою.

Дитяча проза про смерть

Що стається з родиною, коли один із її членів зникає, і раптом ясно: саме на ньому/ній родина і трималася? Нанетті підказує зсампочатку: бабуся Теодолінда була саме такою опорою – огрядною, повною, великою і гладкою та «пречудово почувалася б на ринзі у суперважкій вазі» – вона надійна і неяскрава, як сама земля. За рік після смерті Лінди у розмові з сином вибухає гнівом Фелічіта – той випадково нагадує їй, що вона народилася хворою безсилою дитиною, горошинкою. Дрібниця, начебто. Але бути горошинкою на тлі могутньої Лінди – значить, знову і знову констатувати руйнацію цього світу. Смерть старої сприймають як зраду не лише наївне дитя-розповідач, а й цілком дорослі герої. Їм можна вижити, лише щиро повіривши: Лінда залишилася поруч, навіть якщо у вигляді гуски.

У в цілому стриманому щодо пафосу тексті дисонує одна репліка: «Так я дізнався, що померти означає помандрувати на небо без літака і що там не місце ні гусям, ні дітям» – так пояснює малому смерть бабки Лінди бабка Антоньєтта. Смерть близької людини у світі Нанетті – це момент, коли все зміниться; страх перед ними красивою брехнею не перекрити.

Відновити гармонію тут належить дитині. Ні, не Тоніно. Він посередник, такий собі Гораціо – вижив і розказав. Подолати смерть спроможна «нова людина»: крихітна Корінна, яка у фіналі книжки ще не здатна приєднатися до брата, котрий сидить на гілках дерева, а дорослим тут зась; проте, драбинка, уже приставлена до стовбура, на неї дочекається. Немовля нічого не знає про смерть і саме тому здатне протистояти їй.

Фелічія-черешня – одна з головних героїнь (гляньте на назву книжки) – достатньо складний символ. Пов'язаний він, зокрема, і зі смертю. Вперше на дерево Тоніно залазить, коли Лінда уже важко хвора; вона повільно помирає, він забирається все вище. Останній із дорослих, хто відривався від землі, ховаючись у кроні Фелічії, був дідусь-не-від-світу-цього… Таке собі дерево світу на подвір’ї мерців, де гілки сягають неба, куди відлітають без літаків, а коріння – землі, в яку зарили коробку з Ліндою. І дві істоти на цьому дереві: розповідач-дитина і слухач-дитина, які мають два світи і поєднати, і потлумачити.

Серйозна байка про диваків

Дві родини, між якими існують заклопотані батьки маленького хлопчика – одні старі живуть у місті, прогулюються з вередливим собакою і впевнені, що померти – значить просто зникнути; інші старі сидять на деревах, гасають на старих пікапах, ховають за пазухою курячі яйця і запевняють: бабуся перетворилася на гуску.

Можемо прочитати тут протистояння села і міста: до цих тем ми привчені, і насправді воно тут є – безумовне і чітке. В селі знаходиться все надважливе для малого: дерево, гуска-бабця, дім дідуся, мама, сестра.

Можемо відчитати сюжет про природну і культурну людину, такий собі конфлікт натури і цивілізації. Слово «цивілізація» в цій історії, скажімо, виринає один раз – цивілізованою міська бабуся назве гуску Альфонсину, котра чемно поводилася за святковим столом. До речі, власного песика за таких саме умов вона визначить як майже-людину. Людина в такому світі – отже, це цивілізація плюс ще щось? 

Але адекватніше буде поміркувати зараз про норму, позаяк саме це питання хвилює і авторку, і героя «Мого дідуся…» – але до легкого вирішення воно не надасться. Дідусь гуляє парком із собакою і дідусь сидить у парку на дереві – хто з них нормальний? Обидва, очевидно. У першому випадку це така собі норма повинності (такої поведінки і таких реакцій потребує від нас співіснування з іншими людьми). У другому – уроджена норма (так, як має бути, бо того вимагає внутрішній стан людини). Тут головне не зачудовуватися чужими фантазіями про норму. Спостережливий хлопчик рекомендує нам героїв своєї історії: «Луїджі й Антоньєтта були вони точнісінько такі ж, як і решта міського люду» – «Оттавіано й Теодолінда не були подібні ні на кого, навіть на своїх сусідів». І хто з них ближчий малому? Ясно: хлопець сидить на дереві поруч із дідом.

Оттавіано зачаровує: він красивий (про це напишуть кілька разів), кумедний, щирий (о, італійським темпераментом у книжці натішитесь!), вчить слухати дерева і розважає байками – простіше: в унормованому міському світі малого він є нетутешнім. Дочка сумно говорить про своїх сільських батьків: «Вони як ті привиди» – ідеальна для них характеристика: страшно, цікаво і мусять розчинитися. От тільки Оттавіано буквально божевільний, хай навіть і йдеться у його випадку про безумство над-нормативне. Хлопець натомість має через його байки і вчинки проблеми в дитсадку: онук дивака і сам є диваком.

Між тим Нанетті побудувала для своїх чудаків доста затишний світ.   

Мудра книжка про дорослішання

Кому в цій історії не позаздриш, так це матусі.

Відомо, що родинні сценарії мати спроможна передати дитині виключно у два способи: вона прямо переказує цінності того порядку, в яких виховували її саму, або власним же прикладом мотивує дитину чинити цим цінностям супротив. Отже, дитина так чи інакше приречена або копіювати поведінку матері, або робити точно навпаки.

Мама Фелічіта є ще й дочкою Лінди, не забуваймо про це. І якщо малому бракує обіймів, в яких можна притиснутися до м’яких, як подушки, бабцевих грудей, то, що в руках «важковаговика» Лінди можна і задихнутися, точно знає Фелічіта. Бабця, до речі, майстерно скручувала голову курям і гусям, яких любила до нестями – це коло життя, наголошувала вона. Але й Тоніно нам повідомляє: мама боїться залишатися вдома сама, мама не відпускає його від себе ані на крок, «якби могла, то, напевно, приклеїла б мене до себе, як поштову марку до конверта» і ніколи не довіряє «дорослим». Тато? Та він навіть імені в цій історії не має.

Черешня Фелічія, посаджена на честь народження Фелічіти і названа її іменем, обидві значать «щастя». «Щасливий» вирізав на дереві дідусь, коли його садив (думаю собі: чи стає таврування менш болісним за формою, якщо за змістом є оттаким життєствердним посланням?). Дерево росте разом із малою. Дерево опиняється у небезпеці після смерті доглядальниці, яка покинула і дочку також. Дерево рятує дитина. Дитиною рятується і Фелічіта – немовлям-дочкою… Діти у фіналі вдвох сидітимуть на надійних гілках щасливої черешні.

На одному з родинних знімків (збожеволілий дід альбом знищив, їхній зміст здатна передати лише пам'ять Тоніно) маленька дівчинка сфотографована на тлі черешні, у якої щойно підрізали гілля – дерево виглядає голим і понівеченим. Ні, заспокоїли малого, черешням від того добре: «Рослинам це тільки на користь, так вони стають міцнішими». Делікатна аналогія людини і дерева з «Мого дідуся…» в цьому місці дає неоднозначний результат. «Відрізані гілки» осиротілої Фелічіти також зробили її міцнішою, більше: нарешті щасливою – саме невідворотність смерті батьків є умовою щастя дитини?

Ми все ще про дитячу книжку говоримо? 

Не сльозлива  історія про любов

«Мій дідусь…» – це спогади уже дев’ятирічного Тоніно: він розказує про тих, кого любив, новонародженій сестрі. Є така вимога до адекватного опису явища – щось проявляється не в максимумі його ознак, а у необхідному мінімумі. Тоніно добре запам’ятав цей необхідний мінімум і адекватно його відтворив: смерть – це коли когось немає поруч, любов – це коли ти знаєш, кого нема поруч.

«Видавництво Старого Лева» рекомендує повість Анжели Нанетті для середнього шкільного віку. Знаєте, за бажання слово «шкільний» можна і прибрати.