Напис на звороті світлини: «Тут народжувалися «Закарпатські октави». М.Т.Р[ильський] на полонині. 1959 рік. Фото М.Йосипенка».
120 років тому, 19 березня 1895 року, народився Максим Рильський. Пропонуємо читачам кілька ніби не пов’язаних між собою епізодів (чи радше штрихів), які дозволять краще зрозуміти цю видатну, хоч у чомусь і трагічну людину.
«…Тепер я знову в передосінньому Ірпені, в Інститут їжджу (що досить нудно), дещо перекладаю (що веселіше), збираюся писати своє (що буде зовсім весело)…»
М.Рильський, з листа до О.Дейча, Ірпінь, 2 вересня 1950 р.
Максим Рильський на балконі готелю «Інтурист» («Жорж») у Львові, липень-серпень 1959 р. Світлина Богдана Максимовича Рильського
Що більше читаю про Рильського, то більше переконуюся, що нічогісінько про нього не знаю. Все, що знав зі школи й університету – то так, лишень вершина айсбергу…
Про що не любив згадувати Рильський?
Максим Рильський (1915)
Показово, що в XIX томі радянського 20-томового зібрання творів М.Рильського, де опубліковано вибране листування поета, за період 1914-1923 років немає жодного (!) листа. Хоча писати Максим Тадейович любив і був блискучим майстром епістолярного жанру. Та й часи тоді були сповненими драматичних подій.
Так, у 1918-му збільшовичені романівські селяни вигнали Рильських з родинного будинку, розграбували його, знищили безцінний архів і бібліотеку батька, Тадея Рильського. Його сини змушені були шукати випадкових приробітків, а Меланія Федорівна, удова – ходити на заробітки по людях. А ще якихось 10 років тому ті ж селяни згадували щойно похованого Тадея Розеславовича так: «Ой, допомагав же, допомагав!», «Ніколи вже на всьому світі не буде такого пана!». І це були не просто слова, адже лише за кілька літ господарювання в родинних маєтностях Тадей Рильський не лише виплатив батькові борги, але й перетворив Романівку на процвітаюче й заможне містечко.
…А то якось Максима Тадейовича жорстоко побив і пограбував чоловік, з місцевих, що погодився відвезти поета підводою до Києва.
Трохи згодом Рильського (підозрілого поміщицького синка) ледь не розстріляв п’яний голова Романівського ревкому. Лише чудом вдалося тоді уникнути смерті…
Коли в 1925-му поет перекладав "Дзядів" Міцкевича, то останні рядки розділу "Do przyjaciół moskali" ("До друзів москалів") були ніби про нього писані:
«Коли ж на голос мій почую гнів безсилий, -
згадаю того пса, що звик до ланцюгів,
і як його звільнить чиясь рука хотіла,
він, замість вдячності, за руку ту вкусив».
***
Близький до неокласиків поет Фернан Мазад (1863–1939) перекладав французькою поезію Рильського.
А його переклади Шевченка і нині вважають у Франції найкращими. Під час Паризької мирної конференції 1919 –1920 років Фернан Мазад усіляко допомогав українській делегації відстоювати права УНР, що було досить виклично і несподівано на тлі відверто антиукраїнської позиції офіційної французької делегації, очолюваної Ж.Клемансо.
Сенсаційна знахідка
Минулої осені Василь Горбатюк, дослідник з Хмельницького, опублікував в «Літературній Україні» (число за 11 вересня 2014 року) досі невідомого вірша Рильського. Знайшов його в колекції документів Українського музею Праги, в справі літературознавця Михайла Мухина. Він є настільки нехарактерним для поетової творчості, але до такої міри актуальним і співзвучним сьогоденню, що його варто подати повністю:
Максим Рильський «З нагоди 8.III.1919»
Іде «визвольниця братів»
По мертвім полі мертвим кроком,
І лічить трупи ворогів
Своїм несито-хижим оком.
А там, звиваючись, кричать
Раби, немов несамовиті:
«Умом Рассії нє понять», -
Та серцем – легко зрозуміти.
А ті, що вчора ще були…
Та нащо згадувати вчора? –
Нахабні руки простягли
Від Перемишля до Босфора.
Ми переможем. Хто це «ми»?
Кого й для чого переможем?
Навіщо ім'я лжі і тьми
Ви охрестили ім'ям Божим?
Нащо любов'ю нарекли,
Що здавна ненавистю звалось?
Там, де визвольно ви пройшли,
Калюжі крові лиш зостались.
Стосовно дати 8 березня 1919 року маємо лише одне припущення. 8-10 березня 1919 року в Харкові проходив т. зв. "III Всеукраїнський з'їзд рад", яким було проголошено утворення маріонеткової УСРР – Української Соціалістичної Радянської Республіки. Головою Центрального Виконавчого Комітету УСРР став Г.Петровський, головою РНК УСРР — Х.Раковський. З'їзд також прийняв проект конституції УСРР.
Це дало підстави стверджувати, що ніяких військ радянської Росії на території України немає, що проти Директорії воюють місцеві більшовики разом з армією УСРР. Мовляв, яка російсько-української війна? Це ваша внутрішня війна – громадянська...
Аркуш з машинописом вірша не має ніяких приміток і посилань, тому провести графологічну експертизу почерку неможливо. Але сам факт того, що вірш знайдено серед паперів Михайла Мухина, гімназійного товариша Рильського, учасника визвольних змагань 1917–1921 рр., відомого в еміграції українського критика, свідчить на користь авторства Максима Тадейовича.
Порода
«…Коли одного вересневого вечора ми втрьох заявилися в Пальошиній хаті, пропускаючи наперед Максима Тадейовича в демісезонному пальті й фетровому капелюсі, Семен Іванович так отетерів, що аж рота роззявив і прудко вскочив з ослона, а Тодоська Микитівна кинулася нишком змітати ребром долоні на ослоні порох, якого там не було.
Сам уже зовнішній вигляд Максима Тадейовича з хвацькими вусами, яких уже ніхто звичайно не носив, вразив старого Пальоху. Так вразив, ніби це з того світу до нього завітав якщо не сам Городецький (славетний київський архітектор Владислав Городецький, без чийого «Будинку з химерами» важко уявити Київ – В.Ц.), то хтось із його міської челяді.
Бувалий у бувальцях Семен Іванович, що знав собі ціну й безапеляційно тикав у вічі навіть дільничому міліціонеру, не кажучи вже про всяких випадкових і постійних мисливців, що спинялися в нього ночувати, тут раптом заговорив до нового гостя через «ви», раз у раз виказуючи перед ним ознаки пошани. Коли Максим Тадейович тільки діставав з кишені цигарника, вже Пальоха кидався до печі витягати жарину, дарма що на столі лежали перед гостем сірники, а вечеряти посадив гостя на покуті біля себе, раз у раз підсуваючи до нього то миску з борщем, то сушену рибу й запрошуючи своїм постійним: «Пробуйте!»…
…Усе в поводженні й різних дрібних атрибутах Максима Тадейовича імпонувало Пальосі. І якийсь комбінований складаний ножик з виделкою та ложкою – дивина, яку Семен Іванович міг бачити тільки в когось із товариства Городецького, і звичка, випивши, кліпнути очима й спритно підчепити шматок оселедця, і, нарешті, манера тримати чарку, ледь відставляючи мізинця, - все це свідчило за певну породу (далі в тексті було слово «походження», закреслене автором – В.Ц.) й бентежило Пальоху…
…- Отакі й Городецькі бували: вбити – пошти що нічого не вб’ють, а що вже вип’ють!.. Він не доказав, бо думка з солодких спогадів про лукуллові бенкети на полюванні з Городецьким раптом знизилася до практичних буденних потреб:
- Ти, Борисе, скажи там коли отому Рильському: хай би привіз мені бобрикове пальто; їм же в городі по конторах їх дурно дають…»
(Борис Антоненко-Давидович «Тонкий поет і грубий прозаїк», 1932 ¹)
А згадані вище поетові вуса, які так вразили бувалого мисливця, після 1931-го більше не росли (далася взнаки піврічна відсидка в Лук’янівці, де їх, знущаючись, висмикували тюремщики).
Нездійснений атентат
Напис на звороті світлини: «Львівський історичний музей. 27 березня 1945 р.». Максим Рильський сидить посередині. Стоять: перший зліва – вчений секретар ЛІМ Петро Ходанович, третій зліва – науковий працівник ЛІМ, археолог Казимир Журовський. Між ними – можливо, головний хранитель фондів ЛІМ Михайло Кибальчич.
В березні 1945 року в Україні гучно відзначали 50-літній ювілей Максима Рильського. Радянська влада нагородила його орденом Леніна і підносила ледь не до небес. А тим часом НКГБ УРСР готувало гучну спецоперацію. Розробляв її полковник держбезпеки Сергій Карін, що спеціалізувався на боротьбі з закордонними центрами української політичної еміграції. Руками спровокованих повстанців із волинської боївки ОУН (з подачі фейкового «проводу ОУН на східних землях») Максима Тадейовича мали показово розстріляти. Враховуючи, що Рильський очолював Спілку письменників та Інститут мистецтвознавства, фольклору й етнографії, був академіком, лауреатом, орденоносцем і т. д., і т. п. – вбивство мало стати не просто резонансним, але й «сакральним», кажучи словами одного сучасного політика. Адже стріляти мали не просто в улюбленого поета й «літературного генерала», а й у його особі – в саму радянську владу.
Напис на звороті світлини: «В день зустрічі, 27.III.1945 р. працівників львівських музеїв з поетом-академіком М.Т.Рильським. М.Рильському від дирекції Львівського історичного музею в незабутню пам'ять. Львів, 27.III.45».
На щастя, в останній момент стався непередбачений збій: зв’язкова фейкового «східного проводу» (завербована НКГБ колишня активістка ОУН) закохалася в провідника волинської боївки Богдана Козака і все йому розповіла. Операція провалилася. Кількома роками пізніше щось подібне таки відбулося, але вже з іншим головним персонажем – Ярославом Галаном.
Детальніше про цей епізод поетової біографії можна прочитати в книзі С.Цалика і П.Селігея «Таємниці письменницьких шухляд» (К., 2011).
Рильський – перекладознавець
«...В травні (1963-го – В.Ц.) ми працювали над 5-томним ювілейним виданням Шевченка російською мовою, – пригадував Олександр Дейч. – М.Рильський з нетерпінням курив цигарку за цигаркою, і голова його, нахилена над рукописом, плавала в тютюновому димі. Сиділи ми годинами то на веранді мануара, то в саду під плакучою вербою... Особливо йому подобалися переклади В.Гіппіуса ("Княжна") і Б.Пастернака ("Марія")...»
Рильський не лише багато перекладав сам, але й був ініціатором і організатором перекладів українських письменників мовами народів СРСР. Великим помічником в цій справі був його близький друг, московський письменник і перекладач Олександр Дейч. Товаришували вони ще з далекої київської юності. О.Дейч навчався в 2-й київській гімназії, а його батьком був модний лікар і засновник першої в Україні водолікарні Йосип Дейч. Свого часу він відмовив в практиці студенту-медику Михайлу Булгакову лише на тій підставі, що той дозволив собі якийсь українофобський вислів.
Рильський і Дейч каламбурили з кожного приводу. Наприклад, поєднання імені одного з прізвищем другого – «Максим та Дейч» – несподівано звучало як «Максим Тадеїч».
М.Рильський очолював, а О.Дейч входив до редколегій багатьох видань українських класиків, що виходили російською мовою. У ті часи перекладацька робота була престижною й високо оплачувалася. За право отримати замовлення на переклад змагалися найкращі радянські поети. Коли 1954 року шевченківську поему «Гайдамаки» без погодження з Рильським віддали перекладати Олександру Твардовському, скасувавши попереднє замовлення його (Рильського) протеже Борису Турганову, Максим Тадейович сильно обурився:
«...В принципових питаннях, – писав він директору Гослітіздата А.Котову, – я розходжуся з редакцією, в тому числі і з питання про перевагу, що надається «відомим», «великим», «маститим» поетам. Ці «маститі» в якості перекладачів найчастіше поступаються перекладачам-професіоналам, «ремісникам», як іноді їх презирливо називають. Взагалі гонитва за «іменами» – сумнівний принцип...».
Олександр Твардовський, М.Рильський, Вадим Собко, Москва, кінець 1950-х рр.
А ще додав, що коли його думку проігнорують, то він вийде із складу редколегії «Кобзаря» і п’ятитомника творів Шевченка…
Та, як правило, до таких крайнощів не доходило, адже Максим Тадейович умів розмовляти і переконувати.
У листі до О.І.Білецького від 4 липня 1949 року М.Рильський писав: «Я вже говорив з Вами по телефону про переклад «Божественної комедії», зроблений Карманським. Буду вдячний, якщо Ви передасте мені цей злощасний переклад цього ще злощаснішого перекладача – для ознайомлення».
У листі ж до П.С.Карманського від 16 березня М.Рильський пише: «Свою редакторську чи співперекладницьку роботу я роблю (власне, вже почав робити), керуючись лише любов’ю до літератури і бажанням, щоб Данте прийшов до українського народу якнайкраще одягнений. Більшість моїх поправок спричинюється розбіжністю наголосів у наддністрянській та наддніпрянській галузях української мови (а власне ж остання лягла в основу мови загальнолітературної), а також тим, що подекуди Ви вдаєтесь до діалектизмів, не зрозумілих широкому читацькому загалові. Отже, прошу не гніватись».
Газетна «дуель» з Паустовським
В «Литературной газете» (Москва) від 29 жовтня 1960 року за підписом М.Рильського було опубліковане «Открытое письмо К.Г.Паустовскому». Окрім іншого, Максим Тадейович звинувачував свого земляка в тому, що той у своїх опублікованих спогадах дозволяв собі вислови, які ображають національну гідність українців. Щоб скласти хоч приблизну уяву про зміст цього листа, наведу один його фрагмент мовою оригіналу:
«…Не очень осмотрительные мысли высказаны Вами и об украинском языке:
«Петлюра привез с собой так называемый галицийский язык – довольно тяжеловесный и полный заимствований из соседних языков. И блестящий, действительно жемчужный, как зубы задорных молодиц, острый, поющий, народный язык Украины отступил перед новым пришельцем в далекие шевченковские хаты и в тихие деревенские левады».
Минуя некоторое свое смущение по поводу термина «шевченковские хаты», позволю себе заметить, что на «тяжеловесном галицийском языке» (разумеется, лингвистика такого языка не знает) писали, в силу исторических обстоятельств, Иван Франко и Василь Стефаник. Что же касается украинского языка вообще, то вольно автору «Повести о жизни» знать только язык «задорных молодиц» – очевидно, киевских молочниц – и оставлять без внимания, что это язык великого народа, язык чудесной литературы, представленной до Октября именами Котляревского, Квитки, Шевченко, Марко Вовчка, Панаса Мирного, Леси Украинки, Коцюбинского, язык замечательных народных дум и песен, вызывавших восхищение Пушкина, Гоголя, Добролюбова, Горького, Луначарского…
…Зачем же Вы позволили себе, основываясь исключительно на зыбких воспоминаниях детства и «туманной юности», высказывания о деятелях украинской культуры и о языке украинского народа, которые иначе, как оскорбление, не могут быть восприняты?».
А вже 3 листопада в цій же газеті за підписом К.Паустовського було опубліковано «Ответ М.Т.Рыльському». Завершувався він так:
«…И, наконец, последнее обвинение – в неосмотрительных мыслях об украинском языке.
Я вырос на Украине. Мои родные со стороны отца говорили только по-украински. С детства я полюбил певучий, гибкий, легкий, бесконечно богатый образами и интонациями украинский язык. Другого языка я не знал. Но во времена Петлюры газеты на Украине начали печататься на так называемом «галицийском» языке. Во всяком случае его так тогда называли. Он был сложен, тяжел, неблагозвучен, включал много иностранных слов. Естественно, что я не мог полюбить этот язык. Я весь еще жил в поэтической власти народного языка – того, каким писали Шевченко, Леся Украинка и многие другие писатели…
…Могу окончить свой ответ Вашими же словами: «Все это очень грустно», Максим Тадеевич.
Вместо живого обмена мыслями и взаимного понимания, как это и должно быть между писателями, Вы решили поссорить меня с украинским читателем. Мне почему-то кажется, что это Вам не удастся. Я же надеюсь, что в будущем я еще напишу о пленительной и великой стране – Украине и ее народе со всей силой, на какую способен».
Газета планувала продовжувати обмін «уколами» й надалі, але телефонний дзвінок з ЦК змусив обірвати цю полеміку.
Як розповів мені онук поета Максим Георгійович Рильський, в сім’ї так і не зрозуміли справжньої (підводної) причини тієї суперечки. Зазвичай різного роду звинувачення звучали на адресу Максима Тадейовича, але не навпаки. Він ніколи не тримав образи на своїх винуватців, і все всім прощав. Такі непорозуміння вирішувалися швидко і в приватному порядку. До того ж раніше Рильський з Паустовським товаришували, разом їздили на полювання. Максим Тадейович присвятив був йому свого вірша. Навіть на фронт Паустовського проводжав не хто інший, як Рильський. Разом з Яновським… А тут раз – і першим кинув рукавичку.
Нічого не зрозуміло…
Хоча, якщо по суті, то дід все правильно сказав…
Кода
За кілька тижнів до смерті, 30 червня 1964 року, хворого Рильського відвідав мовознавець Іван Білодід.
- Він лежав у тій кімнаті, – пригадував згодом академік, – і на тому ліжку, де була в останні дні його дружина. Так він побажав…
…Побачивши на столику біля ліжка кілька книг, я спитав:
- Що Ви зараз читаєте? Чи пишете?
- От лежу і стилізую під Черемшину … в думці…
- Як би це покласти на папір?
- Може, як трохи подужчаю…
ПРИМІТКИ
¹ Повний текст машинописного варіанту спогадів з авторськими правками зберігається в архіві Київського літературно-меморіального музею М.Рильського.
Віктор ЦІОН, науковий співробітник Київського літературно-меморіального музею М.Рильського
Світлини з архіву Київського літературно-меморіального музею Максима Рильського.
Дякуємо провідному науковому співробітнику Львівського історичного музею Ользі Перелигіній за допомогу в ідентифікації осіб на світлині, зробленій у ЛІМ у березні 1945 року.
Напис на звороті світлини: «Частина учасників наради на сходах входу до Львівського філіалу Акад. наук УРСР. 24 лютого 1954 р. Секр. коміс. по підгот. наради канд. істор. наук О.С.Куницький. Максиму Тадейовичу Рильському на пам'ять про вельми значну подію в житті укр. етнографів».
Микола Бажан, Павло Тичина, Андрій Малишко та Максим Рильський слухають у Нагуєвичах виступ місцевого хору
Напис на звороті світлини: «Цвіт української радянської літератури в Нагуєвичах, біля будинку-музею Ів. Франка». М.Рильський – шостий зліва.
Учасники виїзної сесії Інституту мистецтвознавства, фольклористики й етнографії АН УРСР, Чернівці, 14 грудня 1957 року.
Під час поїздки Західною Україною. Липень-серпень 1959. Час для творчості.
Максим Рильський у колі місцевих працівників під час товариського сніданку на межі Станіславської та Закарпатської областей. Липень-серпень 1959 року.
В гостині у В.Ю.Стефаника. Зліва направо: секретар Яремчанського РК КПУ Свердлов, В.Ю.Стефаник, начальник місцевої міліції, М.К.Йосипенко (мистецтвознавець), М.Рильський, дружина В.Ю.Стефаника. Яремча, липень-серпень 1959 року. Світлина Богдана Максимовича Рильського
Там само і тоді ж, майже ті ж самі. Світлина Богдана Рильського
На відпочинку дорогою до Львова. Липень-серпень 1959 року.
Раки до львівського пива. Зліва направо: М.Глєбов (водій), Микола Кузьмович Йосипенко (мистецтвознавець), Максим Рильський. Липень-серпень 1959 року.
Напис на звороті світлини: «Подорож до Зах. обл. України. М.Т.Р[ильський] на риболовлі на лісовому озері поблизу села Меденичі. Липень-серпень 1959 р. «Єсть, коропець!»»
Максим Рильський і Семен Васильович Стефаник(сидять) на дачі Івана Семеновича Козловського (стоїть) в селищі Снєгірі Москвської області. Жовтень 1961 р.