Коли навесні 1939 року англійський король відвідав Париж, один недурний французський журналіст зазначив: "Ще небагато, і Франція удостоїться всіх прав англійського домініону". В цьому іронічному зіставленні Франції з британською колонією, що самоуправляється, полягало вже тоді немало правдивого. В ім'я союзу з Англією Франція фактично пожертвувала самостійністю своєї зовнішньої політики і добровільно перетворила себе в другорядний фактор світової і політики.
Слід згадати, що на Версальській мирній конференції в 1919 р. англо-французське протиріччя спалахнуло яскравим полум'ям, бо від загальних і брехливих декларацій про цілі війни союзники перейшли тоді до конкретних умов грабіжницького мирного договору.
Англія у Версалі готова була задовольнятися тим, що Німеччина розгромлена на морі і послаблена на суші, що у неї відібрані її колонії і зруйновані торгові зв'язки із заокеанськими ринками. Для Англії територіальне ущільнення Німеччини в Європі було небажаним. Англія, згоджуючись з поверненням Ельзаса і Лотарингії Франції, категорично заперечувала проти захоплення Францією лівобережжя Рейну або створення на Рейні французького протекторату. По питанню про західні кордони Польщі — союзниці Франції — між союзниками теж не було одноголосності, і Англія неохоче йшла на поступки французькому командуванню, яке вимагало для Польщі найвигідніших стратегічних кордонів з Німеччиною і розщіплення Німеччини на дві частини польським "коридором".
Франція настоювала на територіальному роздрібленні Німеччини і на відверненні — "на вічні времена" — об'єднання Німеччини і Австрії. Французський прем'єр Клемансо любив повторювати слова Вольтера: "Основний недолік німців той, що їх надто багато". Тому Клемансо, як представник Франції на Версальській конференції, прагнув зробити так, щоб німців у Німеччині стало по можливості менше. А для цього необхідно було відняти у Німеччини як можна більші території в Європі і не допустити приєднання Австрії до Німеччини.
Англія, яка додержувалась по відношенню до Європи політики "рівноваги сил", дивилась після війни 1914—1918 рр. на Францію як на потенціального противника в боротьбі за гегемонію в Європі. Тому Англія не від того була в Європі, щоб підтримати Німеччину з тим, щоб створити в її лиці якусь противагу Франції, яка на думку англійських політиків надто посилювалась. До того ж англійські політики, в тому числі й такі, як Уінстон Черчілль, здавалося б, корінний германофоб, не від того були, щоб дати Німеччині засоби для боротьби проти Радянської Росії.
У Версалі Франції не вдалося настояти на всіх своїх територіальних вимогах. Франція підкріпила недостатнє, на її думку, територіальне ущільнення Німеччини системою воєнних союзів і блоків з Польщею і країнами Малої Антанти — Чехословаччиною, Румунією і Югославією, — а також з сусідньою Бельгією, яка зрадила своєму віковому нейтралітету.
Протягом першого десятиріччя після Версаля система французських воєнних союзів продовжувала схороняти своє значення не дивлячись на удар, нанесений цій системі британською дипломатією в Локарно. Англія не від того була, щоб посилити Німеччину за рахунок союзників Франції на Сході Європи, поставити тим самим Францію в повну залежність від британської політики і штовхнути потім Німеччину на Радянський Союз.
В тридцятих роках британська дипломатія частково досягла успіху не в здійсненні свого головного завдання, бо спровокувати війну між Німеччиною і СРСР Англії не вдалося, але у відношенні Франції, Англія послідовно домоглися повернення Бельгії до політики нейтралітету в 1937 році, тобто тоді, коли Франція розраховувала на допомогу Бельгії для того, щоб через Бельгію йти походом на Німеччину. Англія в 1938 р. видала Австрію Німеччині і потім в Мюнхені разом з Німеччиною і Італією одержала перемогу над Францією і Чехословаччиною, примусивши їх погодитися на англійський план розчленування Чехословаччини.
Тільки тоді, коли Франція як партнер у зовнішньополітичних союзах і угодах були скомпроментована зрадою в Мюнхені, коли сама Англія, налякана німецькими колоніальними вимогами після другого поділу Чехословаччини, стала шукати "чужих рук" для боротьби проти Німеччини, — тоді сама Англія звернулась до воз'єднання французької системи союзів. Але на якій основі?
Гарантійні пакти, укладені Англією і Францією в 1939 р. з Польщею, Румунією, Грецією і Туреччиною, грунтувались вже не на воєнній перевазі Франції в Європі, а мали своїм джерелом її воєнну слабкість. Першу роль в цих пактах грала британська дипломатія, а Франція поспішала за нею, як Бобчинський в комедії "Ревізор", — "півником, півником".
Добре відомо, що в галузі колоніальній Франція одержала від війни 1914—1918 рр. надто менш ніж Англія. Між тим Англія поклала на Францію всі витрати зв'язані з організацією нової війни в Європі під своїм керівництвом.
Після поділу бувшої Отаманської імперії (Туреччина) Англія забрала Єгипет, Судан, Палестину, Трансіорданію, Гадрамаут і Ірак. Франції удалося захопити лише Сірію. Але коли в 1939 році стала мова про те, щоб втягнути Туреччину в орбіту англо-французської політики, Франції довелось розкривати кишеню і розраховуватися. Франція віддала Туреччині так званий санджак Александретти, або область Хатай, яка стала, так би мовити, завдатком англо-французських обіцянок Туреччині. Звичайно, Франція не стала запитувати сирійський народ про те, як він ставиться до передачі частини території Сірії в турецькі руки. Але в даному випадку важливе не це: цікавіш відмітити, що Англія, яка в 1925 році встановила дуже невигідний для Туреччини кордон Ірака, не поступилася нічим.
Точно так Англія в Середземному морі готова пожертвувати не своїми, звичайно, а французськими інтересами на користь Італії, надіючись нейтралізувати або притягти останню на свій бік, проти Німеччини. Майбутній історик зупиниться на цій лицемірній ролі, яку зі грали британські дипломати в тому, щоб наштовхнути Італію на вимоги по відношенню до Франції — вимоги Корсики, Ніцци, Савойї, Туніса, Французського Сомалі; добре відомо, що англо-італьянська угода передувала виставленню цих територіальних претензій Італії. Відомо, далі, що в грудні 1938 р. військовий міністр Південно-африканського союзу Піроу привіз з собою з Кептауна в Лондон план задоволення німецьких колоніальних домагань. План Піроу, який і удостоївся милостивого схвалення британської дипломатії, передбачав передачу Німеччині Португальської Ангори, частини Бельгійського Конго і Французського Камеруна. Тільки коли в Берліні Піроу сказали: "Все це добре, але поверніть нам перш за все захоплені вами німецькі колонії", — Піроу ні з чим повернувся додому і сповістив, що війна неминуча: "Британська імперія колоній Німеччині не віддасть..."
Але ось почалась війна в Європі, і правителі Лондона і Парижа поспішили сповістити світові свою повну одноголосність. Були вжиті заходи до того, щоб ні в кого не лишилось сумнівів в єдності політики Англії і Франції. Англо-французський блок був скріплений численними угодами і протоколами, відправленням британських військ у Францію, участю англійського і французького флотів в блокаді Німеччини, об'єднанням економічних ресурсів. Журналісти і міністри Англії і Франції розсипаються в похвалах один одному, говорячи про те, що обидві країни готові на все в ім'я англо-французького союзу; ліричними виявами про безкорисливість цієї дружби повна вся буржуазна преса обох країн.
Однак на чиєму боці лежить покищо весь тягар видатків, зв'язаних з проведенням зовнішньополітичних цілей англо-французського блоку, іншими словами з проведенням війни? Британська дипломатія, користуючись залежністю Франції від Англії, що створилася, перекладає велику частину тягот на свого партнера.
Англія до цього часу провела у себе мобілізацію лише трьох зростів, і збирається вводити в дію свої військові сили поступово, обережно з таким розрахунком, щоб у вирішальний період війни схоронити свою перевагу. Інше питання, чи вдасться їй це, бо це від британської дипломатії не залежить. Між тим Франції довелось мобілізувати основну масу всьою здатного носити зброю чоловічого населення.
Мало того: британські міністри дали зрозуміти в парламенті, що встановлення військової повинності в Англії проведено по прямій вимозі Франції, яка не бажає виконувати по відношенню до Англії ту роль, яку так сумлінно виконувала царська Росія на протязі 3-ьох з лишнім років першої світової імперіалістичної війни, — роль поставщика гарматного м'яса.
Британські міністри зовсім свідомо здійснили такий крок в парламенті, бо вони прагнуть показати Франції, що їм доводиться в своїй країні давати значний опір запровадженню військової повинності. Це само по собі зовсім правдиво. Але в тому саме і полягають традиції британської дипломатії, що вона чудово уміє обманювати навіть без того, щоб брехати. Британські міністри не брешуть, коли вказують, що англійський народ чинить опір запровадженню військової повинності і мобілізації; але вони обманюють своїх союзників тим, що як і раніш прагнуть воювати, як Англія воювала завжди, — чужими руками. Якщо, міркують в Лондоні, не можна зробити так, щоб воювали за Англію росіяни і чехи, шведи і турки, то нехай за неї воюють французи!
Економічно Англія також накинула Франції підкорену роль. По змісту укладених між Англією і Францією угод, постачання обох держав продовольством об'єднується. Це означає, що Франція, яка має в метрополії більш значну продовольчу базу ніж Англія, повинна підкормлювати останню в тому випадку, якщо морська війна стане серйозною загрозою для постачання Англії. Якщо ж все буде більш або менш благополучно, то Англія допоможе постачанню Франції за рахунок своїх заокеанських домініонів. В доказ цього свого доброго наміру Англія закупила в Австралії, Канаді і інших домініонах величезні запаси продовольства і сировини, маючи намір маневрувати ними як свого роду резервом для натиску на нейтральні країни, між іншим, і на Францію, яка не може купувати там нічого, минаючи Англію.
Продовольча угода між Англією і Францією надзвичайно нагадує відому казку про дільбу між мужиком і ведмедем; дурний Топтигін завжди залишався в накладі, а розумний мужик мав над ним перевагу.
Англо-французська валютна угода характеризується тими ж властивостями. Французькому франку довелось "притулитися" до спини фунта стерлінгів; золоті запаси Франції стали додатковим резервом Англії.
В ім'я чого, запитується, пішла імперіалістична Франція на подібні жертви?
Немає сумніву, основною причиною тут є стремління добитися — з допомогою Англії — тих самих цілей війни, яких Франція не досягла у Версалі. Французські реакціонери не можуть сьогодні приховати свого стремління роздробити Німеччину, відірвати від неї Австрію, відновити по можливості австрійську династію Габсбургів — це породження європейського середньовіччя, — поставити в залежність від Франції Баварію і рейнські провінції, бути може. Рурську область. Сьогодні англійські друзі готові обіцяти Франції виконання цих вимог: ворог сильний, і англійські дипломати ніколи не сперечаються про шкуру не убитого ще ведмедя. Згадаємо, які широкі обіцянки британська дипломатія давала в світову війну 1914—1918 рр. Росії, Італії, Греції і іншим країнам!
Однак, як би не були глибокі внутрішні протиріччя англо-французського блоку, але на час війни перед лицем небезпечного противника, вони відсунуті в бік, ретельно замазуються, щоб неможна було виявити в ньому, в цьому блоці, ніяких тріщин. Англія і Франція не тільки міцно держаться одна за другу, але шукають нових союзників, нових плацдармів для війни. Англо-французський блок продовжує залишатися найнебезпечнішим блоком паліїв світової війни.
Англія і Франція прикриваються широкомовними і туманними деклараціями про цілі війни, бо приховують від народів стремління повторити в ще більше погіршеному виданні грабіжницький Версальський мир.
Але навряд чи стерв'ятникам імперіалістичної реакції в Англії і в Франції вдасться знову, як у Версалі, правити кріваву тризну. Англійські імперіалісти обіцяють своїм французським союзникам журавля в небі і міцно тримають французську синицю в руках.
У XVIII сторіччі утворилась французська поговірка: "Працювати для пруського короля", що означало працювати задаром, без всякої надії на винагороду. Тепер буржуазна Франція працює на короля англійського з таким же результатом.
[Вільна Україна]