Богдан Сольчаник. Кухні мого покоління: вірші / Передмова Олександра Неберикута; Ілюстрації та обкладинка Олени Голубятнікової; Відповідальні за випуск Ірина Швець та Марічка Погорілко. – Львів, 2014. – 76 с.
На Форумі видавців 2014 у Львові, як завжди, було багато відкриттів, багато підсумків, багато вибухів і багато актуалізацій нового-давно-забутого-старого. Продано низку книжок. Відбулося багато презентацій, вечорів і розмов.
На цьому Форумі були видавництва, що переживають зараз підйом, і ті, що менш резонансні. Були автори, що їх ми знаємо вже давно, і вони нам не зраджують. Їхні книжки виходять у найкращих видавництвах з прекрасним оформленням, але це їм не заважає далі йти своєю праведно-поетичною дорогою. На цьому Форумі були й попсові автори, були й молоді тусовщики, і їм всім теж було класно.
На цьому Форумі був багато хто, говорили багато про що, показували багато що.
На цьому Форумі не продавали, не показували і не говорили про одну книжку.
Ця книжка, навіть книжечка, не хоче бути у літературному процесі — якщо такий є, вона не хоче бути комерційною. Їй хочеться просто бути. Таке у неї завдання. Під час Форуму дехто її отримав, тож сяк-так вона увійде в літературний простір, проте, напевно, не-літературність – є частиною того її завдання.
Богдан Сольчаник ніколи не публікував своїх віршів і навіть старався їх не показувати. «Нащо тобі то треба? Поклади на місце» – десь так він казав приятелеві Сашкові Неберикуту, який про це розповів у передмові до Богданової збірки «Кухні мого покоління», що вийшла влітку минулого року у Львові. Видати його вірші вирішили друзі і близькі люди, зробили це дбайливо і зі смаком: вірші, передмова і малюнки резонують між собою. Все реалізували доволі швидко, але книжечка сповнена настояності. І, на жаль, його трагічної й святої смерті на Майдані 20 лютого 2014 року. Книжка видана за благодійні кошти, вона не продається і покликана – за можливості – бути у тих людей, які хочуть її мати.
Отримавши два десятки примірників «Кухонь», щоб роздавати їх зацікавленим людям, я поклав Сольчаникові вірші на свої книжкові полиці. Випадково його книжечка опинилася біля Василя Симоненка, Федора Достоєвського, Максима Рильського і Василя Стуса.
Ось так воно буває: Богдан Сольчаник, юнак, який творив новітній простір Львова – тепер поруч із класиками, у своїй окремій, синій палітурці. Ніхто й ніколи не міг подумати про такий розвиток подій. Зрештою, життя має кілька основоположних таємниць, серед яких одна – це постійне очікування майбутнього, і насолода від незнання, що ж буде – попри всі можливі прогнози та розмови. Але зрештою, оце майбутнє має властивість несподівано, на перший погляд для нас, розставляти акценти, і потім виявляється, що все воно було органічно. Як і те, що відбувається упродовж років з деревами (у позалюдському їхньому існуванні), і це у своєму повільнішому темпі набагато надійніше, і у стократ менш нервово, ніж у людей.
Симоненко – бо це ліризм, поєднаний з безкомпромісністю. Або навіть так: лірично обумовлений безкомпромісний патріотизм. Коли нема літеплості, лише гаряче. Проте не обпікає, лише сильно гріє.
Достоєвський – бо це екзистенціалізм і російська мова. Сольчаник декілька віршів написав російською. А в поезіях проявився як екзистенціаліст, попри свою вперту наївність.
Рильський – бо це витонченість слова і краса природи – дерев, трави і фруктів. Краса кольору, краса рими (у Рильського), краса вільного вірша (у Сольчаника), така начебто проста, така більше чи менше відшліфована витонченість.
І нарешті – Стус. Чи не найкраще підходить до Сольчаника. Ліричність, краса слова. Водночас патріотизм. Все це дуже обумовлено, хоч і в поезії складалося незаплановано. Подібність доль. Бо просто не могло бути інакше. Воно собі в’язалося, тож всі тексти ставали виплодом світогляду, де на першому місці вроджене і відтак сильно розвинуте відчуття правди.
Та найбільше Богдан Сольчаник – попри деякі важливі різниці у формі й змісті діяльності – нагадує мені Джона Леннона. Особливо на одній із фотографій, де він, Богдан, – поводир Євромайдану. Упродовж десяти років, коли Леннон був учасником «Бітлз» і еволюціонував від 20-ти до 30-ти років, його обличчя помінялося. Він мав довге волосся, плюс борода. Сольчаник теж спочатку по-юнацькому голився, а коли запустив бороду, то не те, щоб раптово подорослішав: борода підкреслила уже відбитий на його обличчі сумно-веселий досвід. Своє довге волосся Леннон носив розпущеним або підстриженим коротше, Сольчаник – зав’язував у хвіст. Сольчаник загинув за свободу. Леннон теж був борцем за свободу, і може, від цього й загинув. Обоє вони її прагнули, а вона вела їх за собою. Один співав «Give peace a chance», інший стояв біля джерел революції гідності, ставши її символом.
У довгому волоссі й бороді є щось пророче, монаше. Звісно, сучасна популярність дискредитує цей образ, що вже став певним поверховим трендом. Але насправді – принаймні як це було завжди у гіппі – це зовнішня ознака свободи, органічний стан бути оброслим, отже багатим, як земля є багатою на траву і на листя дерев. В цьому є щось вітменівське.
І для Джона Леннона, і для Богдана Сольчаника поезія, чи ширше – література, не була головною діяльністю. Це було приємне і майже таємне гобі, яке увиразнювало характер їхнього духовного світу, потреба виразити те, що інакше висловлене просто не могло бути. Леннон був музикантом, Сольчаник був науковцем. У них різні форми і різні стилі – відповідно до духу і стилю свого часу, відповідно до різних своїх темпераментів. Але є щось таке, що майже стовідсотково збігається – мотивація та внутрішній зміст поривів. Це потяг до свободи, внутрішньо вмотивоване бажання революції, м’яка і тиха реалізація цієї революції. Власне, революція через мистецтво. Леннонові пісні, геппенінґи та мистецькі проекти, як і Сольчаникові вірші – здебільшого присвячені темі втраченої революції, уявної революції, бажаної революції, революції як перманентного стану, де поруч боротьби завжди є і креативність, готовність працювати і не дискутуючи – йти. Саме тому в обох – і в Леннона, і в Сольчаника – сильно розвинутий ліричний струмінь.
Коли Леннон співає Power to the people, то його пісня не може не бути рок-енд-рольною, але навіть у цьому випробуваному, перевіреному і завжди свіжому стилі, заховано на другий чи третій план Леннонів ліризм. Раніше, у складі «Бітлз» Леннон разом з друзями виконував Revolution в електрично жорсткішій і повільнішій, медитативній версіях, проте в однаково веселому, позитивному настрої. Пісня ж Леннона Imagine поєднує революцію та ліризм, причому і в словах, і в музиці тут – революція через любов та всеохопність у погляді на світ. Тож, певно, зовсім не випадково на Майдані у січні 2014 року, ще за життя Богдана Сольчаника, перед «Беркутом» у виконанні львів’янина Маркіяна Мацеха звучала саме ця пісня, як гімн свободі, до того ж, як і автентично у Леннона – під фортеп’яно. Вершина ж Леннонового ліризму – пісня Jealous guy, де він як композитор та співак постає дуже оголено, як доросла дитина, що її головна карма – любов.
Такі три настрої, як ці три Леннонові пісні, є дуже подібними до поетичного світу Богдана Сольчаника: виразно революційний настрій; накладання революції й внутрішнього світу особистості; інтимний світ чуттєвої людини, де є місце для саморефлексій, споглядання довколишнього світу та кохання.
Осмислення Помаранчевої революції, і не так її поразки, як її відходу, гнівний настрій дезорієнтованого громадянина, резонує із ностальгічним пореволюційним настроєм, коли ми всі були разом, і борючись – співали, а варячи кашу – спілкувалися:
Де моя Революція,
Де корона на площі страчена?
Де моя Революція,
В кабінетах придумана, на вулицях справджена?
…
Де моя Революція?
Де завалена барикадами вулиця?
Де в грязюку пощада втоплена?
Де моїй Революції,
Над тираном поваленим фото зроблено?
(«Де моя революція?», с. 20)
Та Сольчаникова революція не криклива, вона народжується начебто у фоновому режимі, а насправді стає актуалізацією всього того, що завжди є поруч, що було сутністю його світу: у навчанні, в обговореннях і переживаннях, у тому, що бачилося і про що думалося. Богдан цікаво переосмислив образ кухні, яким він існує дотепер у нашій свідомості. Зазвичай ми сприймаємо її як місце обговорення думок, що не мають ніякого стосунку до втілення їх у реальність, як місце симуляційних ідей, як місце, де збираються люди, не здатні на вчинки. Богданова кухня чи кухня його друзів та однодумців (так мінімалістично й математично, але й так безмежно й оптимістично зображена на обкладинці книжки) – це теж неформальне місце, де «пиятики до посиніння», а також «поцілунки, вірші і видіння», але це місце, де народжується революція. Без гасел чи агресії з каламутними очима, а із плеканням доброокої цікавості, обговоренням складних, а водночас й зрозумілих (бо проаналізованих) історичних подій, соціологічних досліджень, політичних стратегій. Здебільшого друзі Богдана Сольчаника були представниками історичного факультету Львівського університету, але також серед них були громадські активісти, хлопці й дівчата, спраглі до подорожування та пізнавання рідної України пішки, транспортом чи велосипедом, може, серед них були і митці. Чи ж не закономірно, що тут народжувалася революція, і – поезія?
Маю кухню
Одна від одної краща.
Все, що маю – то кухня.
Пиятики до посиніння.
Поцілунки, вірші, і видіння.
Ба, якби тільки я!
Та проводить життя
І шукає спасіння
У задимленім світлі холодних жарівок,
На кухнях, моє покоління.
(«Кухня», с. 26)
Саме тому назва поетичної книжки Сольчаника, що на перший погляд дивна, насправді ж дуже симптоматична – і стосовно його постаті, і стосовно його віршів. Сольчаникова лірика дуже переконлива, її посил не вислизає зі слів, в які вкладається авторова інтенція. Властиво, лірика – це такі вірші, які начебто мали би називатися більше поезією, і у Богдановому випадку – так і є. Окремі із цих віршів варті того, щоб їх співати під гітару, та в супроводі й інших інструментів. Сольчаник любив гурт «Один в каное». Стилістика таких груп резонує із його віршами і цікаво було би послухати можливий синтетичний проект.
Любов на кінчиках пальців
Любов у кивку голови
Любов прокидається вранці
І треться коліном в живіт.
…
Любов у вигині талії
Любов у ямочках щік
Тільки Любов посміхається
Так, що спиняється світ.
(«Любов», с. 50)
Сьогодні вже розуміємо, що без цих віршів не можемо говорити про Сольчаника. Його образ ще більше увиразнюється, і з нашого боку сповнюється навіть чогось більшого, ніж пошани. Є філософська думка, випробувана століттями: з нічого – нічого й не виникає, щось виникає тільки з чогось. До Богдана виникає лише відчуття любові, яку він закладав не лише у безпосередніх діях суспільного чи приватного життя, у захопленні об’єктом і предметом своїх наукових досліджень, але й у вірші, яких не удоступнював і не публікував, але які правдиві й розкуйовджені, як його свободолюбива чуприна. Хіба аж настільки впевненим він був у тому, що ці тексти надто приватні й не охочі бути читаними? Як і кожна людина, він сумнівався, але сумніваючись утверджувався: «Я б на папері / Малював опори / Під кожним словом / Кожним знаком пунктуації / Аби його не розірвало море / Тих пристрастей / Що я в словах означую … Слова слова… / Убоге марево / Надійна схованка поміж сплетінням ліній. / Якби ж то тільки / Витримати мій папір / Одну лиш мить / Із докорів сумління» («Я б на папері…», с. 34). І так само, як і кожна гармонійна людина, він іронізував – з інших, але передусім із себе, як-от у вірші «Неабищо». Це саме така, не-пряма, а захована, на перший погляд груба, а насправді витончена іронія, про яку, як про мову півтонів, а точніше, про відсутність якої в сучасній українській літературі говорить Маріанна Кіяновська.
Богдан Сольчаник відкривається по-новому, і, очевидно, буде відкриватися ще. Він став вагомою постаттю передусім для нашого покоління – і тепер нам варто дивитися на нього, розуміти його поставу, його спосіб поведінки, він є певною моделлю нового покоління українців, він є його виразником. І тепер його смерть, така небажана для нас, місцевих, тут на землі, – змушує говорити про нього як про щось завершене, хоча з іншого боку – як про початок осмислення певних етапів становлення суспільства, тому як про щось, що не має кінця, а лише початок. Як бачимо – Сольчаників патріотизм та активність межували з естетикою, з екзистенцією, з вітальністю, з роздумами про Неї, про себе, з словесними картинами, створеними на самоті. У дечому це й крик. Крик чесної, часами розчарованої душі, яка завжди прагне до ідеалу, і це нагадує суміжну з Imagine пісню Леннона Gimme some truth, де голос начебто вимагає, але водночас благає: дайте хоч крихту правди!
Це інший спосіб робити революцію – не просто йти за покликом серця на барикади, як це робили тисячі інших українців, але й рефлектувати, слухати і співати, читати й малювати – чи пензлем чи словами. Не просто бути бізнесменом, якому через великі податки загрожує його фінансове становище; бути людиною без жодного фінансового капіталу, без власного житла в обласному центрі, але незалежною й незаанґажованою ні у що. Молодою, але вже зрілою людиною, яка постійно рефлектуючи, час від часу пише вірші.
Звісно, не оминути скептичних оцінок щодо Богданових віршів, які може висловити строгий аналітик літературного процесу та прискіпливий інтерпретатор художнього тексту – стосовно непричесаності поетичних конструкцій, неточності у римах силабо-тонічного вірша та у верлібровому ритмі.
Та, мені здається, маємо справу з явищем зовсім іншого порядку. Джерело, що б’є із землі, навіть якщо має запах тухлих яєць, є чистішим від сто разів фільтрованої і хлорованої води, що йде до нас із крану. Таким джерелом мені бачиться поезія Богдана Сольчаника, а такою водою – багато нашої офіційної, професійної літератури. Показово і приємно, що дехто із визнаних літераторів попри непричесаність Богданових віршів-кучерів вловив їхню щирість та енергетичність і поставив це на перший план. Оформлення книжки, передмова і передусім самі вірші є свідченням того, що звичайний, не трендовий продукт, зроблений не для продажу, а як символічний акт пам’яті, насправді може конкурувати із не менш щирими, але залученими до літературного і комерційного процесу книжками. Але я скажу своє враження: деякі вірші з тих тридцяти, що у збірці, є на рівні найвизначніших сучасних українських поетів і поеток. А серед них виділю один, який, коли вперше його прочитав, викликав у мене не менше враження, ніж вірші Галини Крук й Мар’яни Савки, які зберігають і плекають щирість вражень.
Коли двоє зайдуть,
Ви їм місця поряд звільніть.
Вони закохані.
У трамваях є ззаду велике вікно,
Пропустіть їх обох.
Вони ж закохані.
…
Мовчки, просто про себе,
Порадійте за них.
І показуйте світу, що є закохані.
Ей, хто там тепер директор депо,
Ти опівночі трамвай випусти.
Хай його вже тепер не чекає ніхто.
…
(«Коли двоє зайдуть…», с. 49)
Показово й те, що Богдан здебільшого віршував у вільній манері, тож тим самим позбавив цих текстів штучності. Не заперечую силабо-тонічної поезії, але для того, щоб вона вийшла легкою, потрібна особлива майстерність у поєднанні із природним неконтрольованим відчуттям саме цього способу версифікації – в українській поезії є блискучі зразки такого поєднання: я переконаний, що ще прийде час, коли будуть смакувати ними вкотре.
У поезії, як і в музиці, віртуозність здобувають працею, вправами, досвідом падінь і підйомів. Головне, щоби був вроджений слух, або, як писав Юрій Андрухович про Ліну Костенко, – «абсолютний слух». Щоб цей слух не фальшивив і творив чистий звук. А техніки можна навчитися… Дякую, Богдане, за те, що через ці вірші Ти живеш у наших серцях – і можна попри відстань розміром в небо спілкуватися, звірятися, відчувати присутність та опіку. Ти наш метроном і камертон.