Марко Андрейчик: «В Україні набагато цікавіше!»

 

З одного боку – музикант, натхненник та організатор мистецьких проектів, виконавець співаної поезії, мандрівник, засновник музичної формації «Їжак», упорядник трьох музичних альбомів, в студентські роки – діджей на університетській радіостанції, перші записи якому приносив молодий та ще невідомий Курт Кобейн. З іншого – перекладач, професор Колумбійського університету в Нью-Йорку, автор трьох навчальних курсів, присвячених українській літературі, організатор численних літературних акцій з українськими авторами, автор першого англомовного дослідження про літературу 90-их рр. в Україні. Мені вартує чималих зусиль, аби уявити українського професора, який поєднує у собі риси альтернативного митця та науковця, але Марко Андрейчик робить це дуже вдало. Можливо, ключ до такого поєднання сховано у словах: «Для мене це все було і є дуже цікаве». Рік тому Марко видав книгою свою англомовну дисертацію «Інтелектуал як герой української прози 90-их років ХХ ст», а на початку цього року український переклад побачив світ у ЛА «Піраміда». Марко Андрейчик окреслив період та сегмент, які досліджувалися українськими літературознавцями доволі вибірково – проза дев’яностих. З романтичного часу перших років Незалежності ми і почали нашу розмову.

 

Презентація книги у «Дзизі». Кадр з відеозапису Олександра Фразе-Фразенка.

 

Богдана Неборак: Побутує думка, що львівське мистецьке середовище – доволі закрите. В 90-их Ви вперше приїхали до Львова і дуже легко познайомилися із багатьма поетами, музикантами художниками. Якими були ці перші знайомства?

 

Марко Андрейчик: Уперше я потрапив до Львова ’92-го року. Я щойно закінчив університет, отримав спеціальність інженера-механіка. Батьки за це подарували мені квиток до Європи. Ми з приятелем, теж українського походження, спланували двомісячну поїздку Європою, переважно Західною. Але то був час, коли стала відкритою Східна Європа, тому ми включили у свій тур також Будапешт і Прагу. Це була поїздка з наплічниками, поїздами, хостелами: ми ще були достатньо молоді, щоб таке робити! У нас був приятель у Філадельфії, голова українського студентського братства. Це було американське товариство, але оскільки Радянський Союз розпався, вони мали передати до Києва якийсь знак, який символізував центр незалежних українських студентських організацій. Він переконував нас їхати до України, а ми не хотіли. Я тоді не стежив за подіями в Україні, мене це не цікавило. Тим більш ми вже спланували тур. Але цей приятель дуже наполягав, і ми таки приїхали на тиждень до Києва, а ще до Франківська, Тернополя і Львова. У Львові були лише пару днів. Тоді я встиг закохатися в місто. Я познайомився із головою львівського Студентського Братства Орестом Васильцівим. Сказав Оресту, що мушу вернутися до Львова і пожити тут принаймні місяць. Орест відповів: «Приїжджай!». Так я і зробив у 93-му році, восени. Спочатку я їздив Україною, досліджував міста. Але згодом мені стало нудно, я почав шукати товариства творчого. У Філадельфії я був музикантом, діджеєм. Питався Ореста, де можна знайти сучасних українських музикантів. Мені сказали – о першій годині під «Червоною калиною» (Б.Н.: кнайпа навпроти Львівської Філармонії), там усі щодня збираються. Я жив тоді на вулиці Дудаєва, і «Червону калину» було видно з мого вікна. Орест познайомив мене з [Романом] Чайкою, Міськом Барбарою, Яриною Якуб’як. Моє коло знайомств швидко розширювалося. Багато слухав, цікавився, не повчав. Це українці часто показували мені, що слід робити так чи так.

 

Б.Н.: Ви зачепили тему альтернативних середовищ Філадельфії та Львова. Як їх порівнювати? Що найважливіше для американських та українських митців?

 

М.А.: Є багато подібного, звичайно. Насамперед це тусовка і місце, де вона збирається. Ці люди займаються міською культурою, але існують ніби збоку, не завжди в самому центрі подій, становлять марґінес. Але це марґінес за власним вибором, бо таким людям має бути важливо творити, а не бути в центрі. Те покоління українців, з яким я познайомився у 90-их, було першим пострадянським поколінням, яке творило вільно, але ще пам’ятало іншу державу. У наших американських колах у той час були зовсім інакші теми, інакші критерії. Це був інший час – ми не знали реалій розпаду держави, відкриття архівів, соцреалізму. В Україні набагато цікавіше.

 

Я почав приїздити сюди надовше, мені було важко без Львова. У 98-му році вирішив робити маґістерку з україністики. Але як інженер не був до цього готовим. Маґістратуру я закінчив у Філадельфії, там була така дворічна програма Central Eastern European Studies. Це загальна програма з економіки, політики, історії, літератури Східної Європи. Головою цієї програми був професор Леонід Рудницький. Темою моєї маґістерської роботи в професора Рудницького були Грицько Чубай та його коло, це було для мене дуже цікаво ще з тих часів, коли я зупинявся у Тараса Чубая на Погулянці. Після цих двох років я вступив до аспірантури.

 

В аспірантурі університету Торонто я слухав чотири курси з української літератури. Так склалося, що замість одного професора я мав чотирьох. Моїми професорами мали бути Данило Струк та Максим Тарнавський. Перший рік я слухав курси в обох, а тоді Струк раптово помер. Після цього посаду Струка перебрав на себе Тарас Кознарський. А ще я був студентом Тамари Гундорової. Тамара приїздила як visiting scholar. Мені дуже пощастило, бо я був єдиним студентом Тамари і ми просто сиділи і обговорювали книги.

 

Презентація книги у «Дзизі». Кадр з відеозапису Олександра Фразе-Фразенка.

 

Б.Н.: Коли у Вас з’явилася ідея необхідності погляду «збоку» на українську літературу? Чи вважаєте, що нашим літературознавцям поки що складно дистанціюватися та визначити для себе період 90-их?

 

М.А.: Мені потрібно було реалізувати наукову роботу, і в той час це був період, який цікавив мене найбільше. Погляд збоку справді важливий. На презентації моєї книги багато хто про це запитував: «Ти ж сидів із цими людьми за одним столом, як ти зумів про них написати?». Але переді мною стояло дуже важливе завдання – написати науковий текст, без будь-яких персональних моментів. Я не цитую приватних розмов, не розповідаю про ідеї, які я чув. Знання персональних деталей помагає зрозуміти механізми твору, але я намагався писати якнайбільш об’єктивно. Дуже небезпечно писати про людей, яких ти знаєш. Я знаю не всіх, лише деяких з тих, про кого я пишу у цій книзі, можу вважати друзями чи знайомими. Думаю, українські науковці теж можуть добре це зробити. Я не вважаю, що я описав це краще, бо я з Америки. Я зробив це дослідження, бо цікавлюся тим періодом. Мені хотілося, аби англомовна аудиторія могла щось дізнатися про такий період в українській культурі.

 

Б.Н.: Як американські студенти відгукуються на ті романи, про які Ви досліджували – ті ж «Рекреації» Андруховича чи «Польові дослідження» Забужко?

 

М.А.: Деякі студенти можуть читати твори в оригіналі, я їх до цього заохочую. Коли ми вивчаємо поезію, завжди читаю кілька уривків українською, аби було почуто мову. З прозою важче.

 

Я викладаю українську літературу вже 7 років. І щороку з’являються нові переклади сучасної української прози, мені щоразу простіше доповнювати курс. Курс сучасної літератури я читаю кожні три роки. І щоразу маю 2-3 нові перекладені книги, аби додати до курсу. Майже без винятків ті студенти, які слухають мій курс, із захопленням ставляться до української літератури, їх цікавлять динаміка, експерименти. Їм цікаве життя першого пострадянського покоління, вони бачать, що люди можуть щось міняти, і їм це подобається.

 

Студенти охоче приходять на зустрічі з українськими авторами, які ми організовуємо. Це доволі унікальне явище для Колумбійського університету. Я не знаю, чи ще якісь кафедри Колумбійського університету запрошують до себе авторів. Викладається курс сучасної літератури, є можливість зустріти письменника, почути його, поставити питання – я думаю, це дуже важливо. Думаю, поки є така можливість, це потрібно робити, це допомагає. Структура таких вечорів дуже проста – гість коротко розповідає про себе, потім читає уривки з творів. Якщо публіка не розуміє української, можна скористатися програмою, яка дозволяє стежити за перекладом тексту, який читає автор. Потім я роблю інтерв’ю з цією людиною, це все перекладається. Перекладає мій колега Юрій Шевчук, який викладає українську мову в Колумбійському університеті. Усі наші виступи в Інституті Кеннона у Вашингтоні записуються на відео. Тому коли я читаю курс, можу увімкнути студентам запис того, як Сергій Жадан читає свої вірші. Це створює живу присутність. Поки що мені дуже щастить: автори, яких я запрошую, дуже доступні, готові спілкуватися зі студентами.

 

Б.Н.: Очевидно, що інтерес до теми літератури 90-их та реалізація цього інтересу саме в такому форматі також пов’язана із потребою та бажанням реалізувати наукову роботу. Чи було у Вас бажання написати про усі ті зустрічі, середовище, досвід, із суб’єктивної точки зору, скажімо, книжку есеїстики?

 

М.А.: Багато хто заохочує мене до цього. І, мабуть, ті люди мають рацію, бо деякі деталі я вже починаю забувати, або вони перетворюються в міфи. За ці роки справді назбиралося купа цікавих історій, я їх розказую на каві, при зустрічах. Але я не люблю надміру демонструвати на публіку свій персональний світ і автоматично вважаю, що всі решта моїх друзів думають так само. Можливо, колись так і зроблю. Коли посварюся з всіма, тоді й напишу про все! (сміється).

 

Б.Н.: Чи складно було трансформувати наукову роботу в книгу?

 

М.А.: Одним із місць, де я працював над перетворенням дисертації у монографію, був Український інститут у Гарварді. Я отримав стипендію на 4 місяці для роботи. В той час на кілька днів прилетів зі Львова отець Борис Ґудзяк, ми використовували з ним один кабінет. А до того я рік викладав в УКУ сучасну українську літературу. В УКУ мені дуже сподобалося, це були гарні часи. Я також викладав там англійську мову, але то вже було менш приємно (сміється). Отець Борис запитав, над чим я працюю, попросив почитати. Наступного дня ми мали зустріч, він запросив нас із дружиною на вечерю, похвалив мою роботу, казав, що читав до пізньої ночі, поки не завершив. Це було для мене дуже важливо, це був найважливіший поштовх до перетворення дисертації у книгу. Я ж думав, що він просто перегляне роботу. Коли він був у Філадельфії рік тому, я подарував йому англійський оригінал.

 

 

04.02.2015