[Ілюстр. календар тов. «Просвіта» на рік звич. 1891. Львів, 1890, с.2–10 = Квітка. Ілюстр. літ. зб. Львів, 1890, с.2–10]
Оповѣданє Ивана Франка.
Гершко Ґольдмахеръ, арендарь въ гôрскôмъ селѣ Н., бувъ, якъ то кажуть, жидъ зъ головою. Вôнъ зайшовъ въ те село зъ паномъ Косціцкимъ, котрого вмѣвъ бувъ цѣлковито опанувати. Тай зайшовъ вôнъ сюды не якъ, а прокладаючи панови дорогу. Село Н. належало до дôбръ камеральныхъ, а що втогдѣ була пора великои розпродажи тыхъ дôбръ, то Гершко вынюхавъ отсе село и на зычени̂ грошѣ впхавъ сюды убогого шляхцюру, бувшого лѣсничого, чи що. Гершко куповавъ село для себе, — панъ бувъ тôлько покрывкою, бо жидамъ втогдѣ не вôльно ще було посѣдати ґрунтôвъ по селахъ. Вôнъ и не на свои грошѣ куповавъ, а на позычени̂ въ жидôвскôмъ кагалѣ въ Дрогобычи, мѣркуючи добре, що грошѣ можна буде звернути швыдко, бо село куплене було за безцѣнокъ. И не помыливъ ся. Новый дѣдичь бувъ вдячнымъ И послушнымъ знарядомъ свого арендаря, котрого заразомъ настановивъ у себе и екомономъ и касієромъ и трохи що не мандаторомъ, бо правомъ приписаного „юстіціярія“ не державъ, а тôлько якогось писарину; — справы судивъ Гершко. При такôмъ ґосподарованю и при Гершковôй справности дѣла пôшли надъ сподѣванє гарно. Панске ґосподарство, котре Гершко вважавъ своимъ, зацвило, стоги обороги трѣщали, коморы и оборы були повни̂, панщина вôдбувалась безъ реманентôвъ, довгъ до кагалу въ кôлькохъ лѣтахъ сплачено, а й самъ Гершко зъ худенького, дрантивенького жидка ставъ ся заживнымъ, повнымъ и богатымъ жидомъ. Въ ту пору вродились єму и сыны Гава и Елькуна, котрого въ селѣ прозвали Вовкуномъ. Гершко бувъ на вершку свого щастя и погладжуючи бороду та атласову бекешу на животѣ, походжавъ по селѣ Н., вдоволено всмѣхаючись, ласкаво приймавъ поклоны пôдданыхъ хлопôвъ, ласкаво и зъ батькôвскимъ старанємъ заглядавъ до хатъ, въ оборы и коморы, пôдъ повѣтки хлопски̂, бо прецѣнь усе те на дѣлѣ було єго, єго а не чиє!
Але наразъ, мовь зъ батога трѣснувъ, усе змѣнило ся. Однои ночѣ збудивъ Гершка якийсь незвычайный стукъ въ сѣняхъ єго мурованои коршмы. Зôрвавъ ся зъ постелѣ и скочивъ до дверей, щобъ поглянути, що тамъ дѣє ся, але дверѣ були зъ надвору завязанô и не вôдчинялись. Скочивъ до вôкна, але вôкно було темне. Гримнувъ кулакомъ, розбивъ шибы и рамцѣ, але по за вôкномъ стукнувсь о грубу дошку, котрою вôкно було забите. Вôнъ до другого вôкна — то само. Вôнъ въ крикъ! Кинувсь будити слугъ, а державъ ихъ троє изъ христіянъ, — нѣкого зъ слугъ нема дома. И пригадавъ собѣ, що оденъ парубокъ въ поли зъ кôньми, другий понѣсъ до млына пшеницю, а служниця вôдпросила ся на нôчь до матери. Крикъ збудивъ тôлько єго жѣнку и малыхъ дѣтей, але помочи не принѣсъ нѣякои. А стукъ ишовъ по цѣлôмъ будынку. Гершко чувъ, якъ ломано дверѣ, пльондровано засѣки, розбивано скринѣ, и хочь рипѣвъ, що мавъ силы, та нѣхто на помôчь не прибувавъ; коршма стояла наконець села, троха оддалѣкъ вôдъ хатъ, ще й Стрый ревѣвъ та шумѣвъ, якъ скаженый, бо повѣнь була.
— Кричи, не кричи — гукнувъ єму зъ поду якийсь грубый, незнакомый голосъ, — то се тобѣ нѣчого не поможе. Не бôйся, не такъ уже мы тебе пристерегли. Го, го, небоже, хто въ нашô руки попавъ, той сухо не выйде. А я-бъ тобѣ радивъ сидѣти тихо, лѣпше; буде для тебе.
Гершко почувши тô слова, на хвилю онѣмѣвъ зъ переляку, але опôсля ще дужше зачавъ кричати, трѣскати и стукати въ хатѣ, чимъ мôгъ; жѣнка помагала. Година, друга, третя того страшенного крику, — нѣякои помочи. Помалу стукъ утихъ. Гершко осмѣливъ ся и ще дужше закричавъ. Але раптомъ замовкъ, помертвѣвъ. До єго носа донѣсъ ся запахъ дыму. Холодный пôтъ обôльлявъ єго. Въ смертельнôй розпуцѣ кинувъ ся до дверей, вдаривъ собою що силы — дарма. Дверѣ стояли якъ замуровани̂. Ще разъ, и що разъ, и ще разъ — нѣчогосѣнько. А дымъ чимъ разъ густѣйшими клубами тисъ ся въ хату, дусивъ єго, жѣнку, дѣтей, що ще ледво вмѣли ходити. Наразъ почувъ ся страшенный шумъ, трѣскъ, лопôтъ, — очевидно поломѣнь выхопивъ ся на дахъ, коршма горѣла! Крôзь шпары въ повалѣ видно стало огнисти̂ языки поломѣни. Страшенна духота наповнила тѣсный валькиръ, въ котрôмъ въ нетямѣ били ся та кричали та пищали чотыри живи̂ душѣ. Герщиха впрочѣмъ не довго металась; вона була слабовита, а хлиснувши кôлька разôвъ густого, гôркого дыму, впала зомлѣла. Гершко въ послѣднѣмъ напруженю вдаривъ собою до вôкна, — и дошка, котрою воно було навхрестъ забите, выскочила. Вôнъ вхопивъ дѣтей на руки, и якъ бувъ въ однôй сорочцѣ, такъ и выскочивъ на вôльный свѣтъ. По жѣнку вже не часъ було вертати ся, — разомъ зъ коршмою згорѣла на вуголь. Сей пожаръ не зломавъ однакожь Гершка, хочь зломавъ єго щастє. Панъ не перестававъ єго „любити“, хочь значно охолодѣвъ до него. Говорили люде, що въ Гершковôй коморѣ згорѣли яки̂сь паперы, квіты та записи, котрыми буцѣмъ то Гершко державъ пана въ рукахъ. Але Гершко смѣявъ ся зъ того. Правда вôнъ бувъ теперь бѣдный; увесь кôлькатысячный маєтокъ, нагарбаный за кôлька лѣтъ, пôшовъ зъ дымомъ або зъ злодѣями. Але передъ нимъ було ще не кôлька лѣтъ, була панщина, були хлопы, готови̂ на всяку услугу, хочь не зъ доброи волѣ, то зъ мусу. И вôнъ почавъ заходитись по давному, коли въ тôмъ настигъ єго новый, страшнѣйшій вôдъ першого ударъ. Панщину скасовано. Гершко рвавъ пейсы, бо теперь панска ласка, думавъ, на нѣнащо єму не здасть ся. Хлопы наразъ мовь подурѣли, почали зъ горда, грôзно дивитись и на пана и на єго жида. Гершко притихъ, подавъ ся, помарнѣвъ. Вôнъ по пожарѣ перенѣсъ ся бувъ жити до двора, але теперь панъ раптомъ зробивъ ся до него немилостивый и выкинувъ єго зъ офіцинъ. Гершко купивъ невеличку хатчину хлопску въ селѣ и перенѣсъ ся туды. У него було троха грошей, и вôнъ въ тѣсни̂ роки (а тѣснота втогдѣ въ горахъ тяглася зъ року въ рôкъ) позычавъ хлопамъ на лихву. Але й ту не мавъ щастя. Богато зъ тыхъ, що побрали у него грошѣ, нôчью повтѣкали зъ села на Подôлє. Правда, Гершкови полишали ся въ заставѣ ихъ хаты и ґрунты, але що́ єму зъ нихъ, коли въ хатахъ не було кому сидѣти, а ґрунты необроблювани порастали смерѣчками и пожитку не давали нѣякого. Бѣдувавъ Гершко кôлька лѣтъ дуже. Гава и Вовкунъ майже голи̂, замурзани̂, бѣгали по хатахъ, крали, що могли захопити, щобъ проживити ся. Знали ся зъ усѣми собаками въ селѣ и день у день брали рôзками, прутомъ та кропивою вôдъ хлопôвъ. Але голодъ бувъ дужшій, а побоѣ наводили ихъ тôлько чимъ разъ на нови̂ хитрощѣ. Въ огородахь садкахъ и поляхъ, ба навѣть въ погано замыканыхъ бойкôвскихъ хатахъ нѣщо не було певне передъ ихъ хапущими пальцями. Вони не зазнали сами̂ давного панованя, але що день такъ богато чули вôдъ батька о тыхъ щасливыхъ часахъ, коли все те село всѣ ти̂ лютô бойки були ихъ пôддаными, належали до нихъ, мусѣли робити на нихъ, — що въ снѣ и на явѣ тôлько й думали, що о поворотѣ тыхъ „блаженныхъ“ часôвъ. А супротивъ тыхъ блыскучихъ картинъ минулого раю ще поганьшою выдавалась имъ нужденна дѣйснôсть, та запущена, неохайна батькова хата, нѣколи не метена, не мазана, та не попрятувана, зъ препоганою постѣлю, повною блощиць и всякого хробацтва, зъ розваленою, страшенно димячою печею, въ котрôй тôлько десь-колись дещо варилось або пеклось, а вôдъ котрои въ зимѣ йшовъ страшный чадъ та загаръ. Все то важкою рукою накладало погану печать на молоди̂, дитячи̂ душѣ, дразнило хлопцѣвъ и доводило до лютости. Тôлько-жь старшій Гава, зъ роду малый, слабовитый та похилый, вдавъ ся бôльше хитрый, и на всяки̂ выдумки та способы єго подавай; за то Вовкунъ, сильный, высокій та байталоватый, бувъ розумомъ дуже ограниченый, але легко попадавъ въ лютôсть, въ котрôй бивъ и ломавъ, що єму въ руки попало, мовь скаженый. Хлопски̂ дѣти, а далѣ й стари̂ хлопы боялись єго, бо калѣчивъ, кусавъ, кидавъ камѣнємъ, коли єго було денебудь застукають при крадѣжи гороху, грушокъ або морквы. Гава вôдъ малку привчивъ ся командувати Вовкуномъ, а й той мимоволѣ признаючи высшôсть Гавиного дотепу, радо пôддававъ ся єго командѣ.
Але отъ показалось, немовь щастє ще разъ хотѣло усмѣхнути ся старому Гершкови. Якось незамѣтно вôнъ почавъ богатѣти. Хлопцѣ перестали докучати людямъ, хочь не перестали красти, тôлько крали не такъ часто и не такъ уже очевидячки. Для нихъ нанявъ батько навѣть бельфера. И хата Гершкова поправилась, зробилась поряднѣйша, — вôнъ почавъ наймати робôтникôвъ и оброблювати поля, почавъ скуповувати въ селѣ мôтки, повѣсма, покладки, и цѣлыме возами вывозити кудысь. Довго люде не могли дôйти, вôдки воно бересь те добро у Гершка, але швыдко доглупались. Гершко злигавъ ся зъ сѣльскими злодѣями, трохи чи не зъ тыми самыми, що́ колись то й єго самого були обôкрали та зъ дымомъ пустили. Пострахъ пôшовъ по всѣй околици. Теперь уже злодѣѣ крали не такъ, якъ за панщины, не розбивали панôвъ та жидôвъ, а кинулись на хлопôвъ, неразъ не розбираючи навѣть бѣдного вôдъ богатого. Головно наперли на худобу, одиноке богацтво бойкôвъ, — а Гершко перепродувавъ.
Пару лѣтъ терпѣли бойки, благали и жандармôвъ и ревізорôвъ, щобъ увôльнили ихъ вôдъ напасти, але даремни̂ були всяки̂ заходы, — злодѣѣвъ годѣ було пôймати. Ажь разъ оденъ зъ нихъ попавъ ся. Пôдкопувавъ комору у бойка той спостерѣгъ єго; и ставши въ кутѣ коморы зъ дрючкомъ, вдаривъ злодѣя по хребтѣ такъ, що той вôдъ разу простягъ ся. Бойко скликавъ свѣдкôвъ, прибитому злодѣєви почали припѣкати пôдошвы розпаленымъ плуговымъ зелѣзомъ; вызнавъ неборака всѣхъ „кумпаністôвъ“ а найбôльше наклавъ на Гершка; втогдѣ єму привязали камѣнь до шиѣ и вкинули зъ кручѣ въ воду „щобы не було тяганины зъ судами та зъ панами.“ Вôдтакъ „збивши ровты“ то є зôбравши купы людей, пôшли вôдъ села до села по злодѣяхъ, и кождому на зарѣнку передъ церквою завдали таку кару, яку вважали потрѣбною: головнымъ злодѣямъ повыпѣкали очи, другимъ поприпалювали пôдошвы та всыпали по парусотъ патыкôвъ, а то ще деякихъ и постемплювали“, щобъ значни̂ були. На послѣдокъ дôйшло дѣло й до Гершка. Єго вывели зъ хаты, и таки передъ вôкнами вбили якъ собаку однымъ ударомъ обуха въ голову. Хлопцѣвъ тôлько рôзками высѣкли. Справивши такий громадскій судъ надъ злодѣями, розôйшли ся. Справа донесла ся до жандармеріѣ, почало ся слѣдство, хто вбивъ Гершка, але хлопцѣ не могли нѣкого пôзнати, бо то були сами̂ чужосѣльни̂, ще й позачорнювани̂ саджею, а прочи̂ злодѣѣ мовчали, ще й ховали ся вôдъ жандармôвъ по лѣсахъ, щобъ въ додатку до громадскои кары не вскочити ще и въ панску справедливôсть. Такъ усе й пропало.
Хлопцѣ остались пôсля батька, якъ на пожарищи. Ровта забрала всѣ грошѣ и все крадене добро, що найшлось въ коморѣ; передъ смертю Гершко признавъ ся навѣть, де стоить въ лѣсѣ покрадена худоба. Красти теперь уже анѣ Гава, анѣ Вовкунъ не осмѣливъ ся; — вони бачили смерть батька, и вона имъ незатертыми буквами вписалась въ память. Мовь сновиды ходили кругъ опустѣлои хаты та ревли зъ голоду и зô страху. Люде за „Богъ да прости“ давали имъ то хлѣба, то теплои стравы, — звôльна вони й сами̂ привыкали до жебрацтва, лазили вôдъ хаты до хаты, ночували де небудь въ кошарѣ зъ пастухами, або въ будѣ зъ собаками, волочились мовь неприкаянни̂, голи̂, брудни̂, нужденни̂, зъ позападаными лицями, розчухранымъ, стрѣхастымъ волосємъ, высохшими якъ скѣпы ногами и зъ блыщачими вôдъ голоду та заздрости очима. А батькови̂ оповѣданя про колишни̂ добри̂ часы набывались имъ майже що ночи на сонъ, не давали занидѣти ихъ фантазіи. Волочачись по поляхъ та зарѣнкахъ вони вели зъ собою безконечни̂ розмовы, щобъ то вони робили, якъ бы були богати̂, якъ бы мали богато грошей, — и завсѣгды мріѣ ихъ сходили на те, що купилибъ отсе село зъ усѣми єго бойками, хатами, огородами, зъ усѣми горохами, та морквами, зъ усѣмъ хлѣбомъ, картоплею, та фасолею, зъ дворомъ, лѣсомъ и худобою. О тогдѣ-бъ вони дали знати себе тымъ проклятымъ „ґоямъ“, що́ теперь хочь и гостять ихъ за Бога ради, та за те кождый кусникъ хлѣба, кожду ложку стравы приправляють насмѣхами, докорами та погордою.
Наразъ вони щезли зъ села. Зъ разу люде и не запримѣтили, потôмъ кôлька день погуторили, а тамъ и зовсѣмъ забули. Про хлопцѣвъ не було й чутки, мовь въ воду кинули. Тôлько на ихъ мѣсци въ опущенôй хатѣ не знати вôдки и коли зъявивъ ся старый жидъ Мошко, що́ ходивъ по селахъ мѣняти „щетины-волосины“, скуповувавъ шкôрки зъ тхорикôвъ та куниць и знавъ лѣки на худобу. Мошко сказавъ вôйтови и жандармамъ, що вôнъ буде сидѣти на ґрунтѣ Гершковыхъ сынôвъ, доки вони не вернуть ся, и що сами̂ вони въ Дрогобычи, де кагалъ вôддавъ ихъ въ науку до якогось ремесла. Мошко бувъ тихій жидъ, не кравъ, не шинкувавъ, а своимъ лѣкарствомъ навѣть инколи допомагавъ людямъ. Мощиха, єго жѣнка, такожь сидѣла тихо, скуповувала у бабъ мôтки, повѣсма, полотно, куры и покладки, але все те якось такъ тихо, незначно и нѣбы чесно, що ихъ люде зъ часомь и полюбили. Помимо свого торгованя Мошко не бувъ маєтный; вѣчно жалувавъ ся, що заробокъ малый, що шкôрки спадають въ цѣнѣ и що сей або той бойко одуривъ єго, продавши єму подѣравлену або псами покусану шкôрку за цѣлу. Ґосподарство у Мошка було мізерне, поля Гершкового не оброблювавъ, а вôддававъ єго въ наймы за другій снôпъ та за третю копицю, то й не державъ нѣякои худобы, хиба кôлькоро курей та качокъ. Впрочѣмъ самъ Мошко вѣчно ходивъ по селахъ, рѣдко коли на день-другій припинювавъ ся дома крôмъ сабашу та святъ, а тôлько два або три разы до року наймавъ одну або двѣ бойкôвски фѣры, щобъ вôдвезти понаскуповуване добро до мѣста. Звѣстно, яйця та дрôбъ Мошко зъ Мощихою частѣйше, що тыжня, вôдносили на плечехъ черезъ гору до маленького мѣсточка и здавали на руку тамошного арендаря, а вôдъ него за те дôставали грошѣ або чого имъ треба було до житя.
А Гава и Вовкунъ пôшли тымчасомъ у школу. Правда, не въ ту школу, де вчать греки и латины, рисункôвъ и літературы, але въ ту тверду, тяжку школу житя, зъ котрои выходять люде практични̂, метки̂ та промыслови̂. Ремесло, до котрого думавъ ихъ примѣстити кагалъ — шевство — зовсѣмъ не сподобалось имъ. Вовкунъ пôшовъ до столяря христіянина, але ту вытримавъ не довго и приставъ до вавдруючои спôлки теслѣвъ, що́ ставила церквы, школы та дзвôнницѣ по селахъ. Єго тягло до всякого майстрованя; сокира въ єго рукахъ робилась легкою, якъ перо, и вôнъ махавъ нею зъ такимъ жаромъ, мовь займавъ ся найлюбѣйшою забавою. У теслѣвъ пробувъ вôнъ такожь не довго, хочь головный майстеръ полюбивъ єго; за те громада, въ котрôй вони будували церкву, збунтовала ся, почувши, що жидъ працює коло дому божого, и настояла на тôмъ, що єго вôдправлено. Вовкунъ приставъ до другои тесельскои компаніѣ, що́ въ однôмъ лѣсѣ въ глубокихъ горахъ робила ґонты. Ґонтарске житє сподобалось єму, причарувало єго грубу та дику вдачу невиданою доси красою дикои природы та простотою поведѣнокъ. Вôнъ прямо впивавъ ся и роботою и житємъ, дерево горѣло въ єго рукахъ. Ґонтарѣ ночували въ тѣснôй лубянôй колибѣ, зложенôй тôлько зъ даху покладеного на скôсныхъ платвахъ, однымъ кôнцемъ вбитыхъ въ землю, а зъ другого кôнця пôдпертыхъ стовпиками, и зъ лубяныхъ же боковыхъ причôлкôвъ. Вôдти, де дахъ бувъ пôдпертый на стовпахъ, колиба була отворена. Ґонтарѣ спали головами до даху, спадаючого ажь до самои землѣ, а ногами до отвору; передъ тымъ отворомъ цѣлу нôчь горѣло велике огнище для охороны вôдъ дикого звѣря и вôдъ комарѣвъ. Днемъ колиба стояла пусто, незаперта, бо й дверей нѣякихъ не було, — ґонтарѣ цюкали въ лѣсѣ, роблячи свою роботу. Вовкунъ проживъ середъ нихъ цѣле лѣто, и хочь увесь єго заробокъ ишовъ на прожитокъ, бувъ вдоволеный. На зиму ґонтарѣ порозходили ся, змовившись, де зôйдуть ся зновъ на другій рôкъ; Вовкунъ зновь обѣцявъ ся прийти. Зъ кôлькома ринскими въ кишени, що́ лишились єму зъ цѣлолѣтного зарôбку, зъ шкôряными ходаками на плечахъ, босякомъ вôнъ черезъ верхи и горы пôшовъ ажь до Людвікôвки и тамъ нанявъ ся на роботу до тартаку, щобъ перебути зиму. Оттакъ вôнъ перекочувавъ кôлька лѣтъ, що весны покидаючи людски оселѣ и спѣшачи на мѣсце збору ґонтарскои компаніѣ. Зъ ними, зъ сокирою та вѣснякомъ на плечахъ вôнъ перевандрувавъ усѣ горы вôдъ Сянока ажь до Микуличина. Лѣсови̂ предприємцѣ жиды пôзнали єго и почали высылати зô сплавами до Журавна, ба й до Окопôвъ, повѣряючи єму продажь дерева. Вôнъ почавъ заробляти бôльше, житє єго поправилось. Вôнъ бувъ уже здоровеннымъ, рослымъ и сильнымъ парубкомъ и неразъ думавъ о тôмъ, щобъ оженити ся. Але не було нагоды, а мрѣѣ о родиннôмъ житю швыдко гасли передъ мрѣями о бôльшôмъ зыску и о здобуваню грошей.
Гава за той часъ ходивъ иншими дорогами.*)
_________________________
*) Глянь книжочку „Просвѣты“ Ч. 110 „Гава. Образокь зъ житя пôдкарпатского народа. Написавъ Иванъ Франко“. Львôвъ 1888. Цѣна 10 кр.