[Хлібороб, 1891, № 2–4/5 (15.V–25.VII), c. 13–14, 19–21, 30–32]
І.
Русин умер. Про се не було ніякого сумніву. Секція єго тіла, доконана трьома докторами, виказала навіть причини, для котрих він мусів умерти. Причини були дуже глибокі і висказані тяжко вченими словами. В протоколі не промовчано навіть, що секцію робили ті самі дохтори, котрі за житя лічили небіжчика, пускали єму кров, виривали зуби і відрізували всякі шкідливі нарости, поки він вмер.
Нарешті вмер і поховали єго.
Як відомо, душа Русина не від разу по смерти летить на тамтой світ, але ще якийсь час літає по тих місцях, де спочиває тіло. Може бути, що се й є перша кара за гріхи поповнені на житя — невидимо глядіти на те, що з єі тілом і з єі памятю чинять по смерти. Сяк чи так, а душа нашого Русина вчула се дуже діймаво.
Коли зійшлися дохторі, щоби різати і шматкувати єі тіло, вона в виді мухи сиділа на великім чорнім цвяху, котрим прибиті були до хреста ноги деревяного Спасителя, що стояв у головах трупа. Сиділа і слухала розмову мудрих лікарів, але ніяким способом не могла виявити своєі думки про ту розмову.
— Здоровенний був хлопище! — сказав дохтор у конфедератці. — Глядіть лишень, панове, які кости, які мускули, які груди та плечі! Я й не думав, що б ми так швидко могли єго своіми ліками побороти.
— Що мовите, колего — швидко! — скрикнув другий доктор у татарскій чалмі. — Згадайте радше, кілько то ми з ним намучились. Міні дивно лишень, як він видержав так богато і жив. Колиб не шановний наш протомедик, то хто знає, чи не жив би ще й доси.
— І певно, що би жив, — сказав поважно третій дохтор, котрого тамті два звали протомедиком. Ви колеги помимо всеі своєі науки не пізналися на тім, де єго найслабша сторона і задавали єму не такі ліки, яких було треба на те, щоб цілковито вбити єго могучу житєву силу.
— Алеж шановний колего, — скрикнули в оден голос два перші дохторі, — прицінь же нам здаєся —
— Тілько помаленьку, колеги, сказав поважно і супокійно протомедик, — зараз вам се виясню. Ви колего в татарскій чалмі зрозуміли свою задачу дуже дуже, нехитро і лічили єго тілько на Vim numericam* пускаючи єму кров, даючи єму нагло на прочищенє ітд.
— А все таки здаєся, що наслідки — закинув несміло дохтор у татарскій чалмі.
— Певна річ, що наслідки були, але ані не такі певні, ані не такі тривкі, як сего можна було надіятися, — сказав протомедик. — А ви, колего в конфедератці навіть і на стілько не порозуміли своєі задачі.
— Як то, крикнув поривисто дохтор у конфедератці, — хібаж я не лічив єго на страшну Rabies hajdamacica?
— То, то, то! ваша нещасна Rabies hajdamacica! А знаєте ви, колего, що вже саме понятє тоі слабости, єі проявів і єі ліченя, наказує певну нерівномірність в поступованю. Ви вяжете хорого — і рівночасно даєте єму йісти. Випікаєте єго рани, а через те саме привертаєте єго до притомности. Даєте єму на воміти — і тимсамим відбуджуєте єго апетит. Пускаєте єму кров — і тим самим очищуєте єі. А головна ваша вина в тім, що ви робили на перекір тому, що робив ваш колега.
— Нну, не знаю, о скільки колега протомедик, — почав якось звільна, цідячи насмішливо крізь зуби, дохтор у конфедератці.
— Знаю, знаю, що колега хоче сказати, — перервав живо протомедик, — і зараз вам виясню свій спосіб і своє поступованє. Вступив я на поле вами приготоване — сему не перечу, але пустив в діло способи докладнійші і швидше ділаючі. Всю свою операцію я направив не против тіла, але против душі. Єго vis numerica, котру так підкопував колега в чалмі, придалася міні против самому колезі в чалмі. Єго Rabies hajdamacica я звернув против самому колезі в конфедератці. Ані одна ані друга хороба не шкодила міні нічогосінько. Натомісць головною підвалиною єго житя признав я Independentiam summi positam*, що також зовеся Mania autonomica, і против тоі чисто душевноі хороби направив я цілий апарат також душевних способів, поки душа єго не стратила віри в своє власне істнованє і не покинула сего здоровенного тіла.
Бідна душа чула ті слова і розуміла йіх добре, але не могла нічого відповісти. Тілько затрепотіла блискучими крильцями, але висший засуд не позволив йій відлетіти, мусіла слухати дальшоі розмови дохторів, мусіла глядіти, як йіх ножі краяли єі тіло, пилували єі кости, як йіх кроваві руки виривали серце з єі грудей і розрізували єго на штуки, щоби пізнати єго будову, як йіх пальці видряпували мозок з єі черепа і бабралися в єго звоях.
В кінці минув єі час і вона полетіла на тамтой світ, переповнена отрутою горести за те, що ніхто не згадав про неі добрим словом, ніхто бачилось, навіть не запримітив, що з поміж живущих не стало одного і то не найгіршого і не остатного між усіми. Двигаючи в собі ціле пекло болю і жалощів, полетіла душа звичайною соняшною дорогою, але швидко з неі зблудила. Грішна то була душа, — тим то й недиво, що блудна стежка завела єі просто до пекла.
(Далі буде).
II.
Прийшов Русин перед ворота пекельні і навіть стукати не потребував. Пекло, як звісно, стоіть завше на роствір і ворота має широкі, а в воротах такий здвиг і стиск, що ніхто й не завважав, як наш Русин ураз із іншими грішниками ввійшов до нутра того падолу „огнів неугасаємих“ і „червів неувядаємих“.
Вид пекла розчарував єго дуже. Він думав, що найде якісь безодні, страхітя, муки і катуші, яких ані око не бачило ані ухо не чуло. А тимчасом де там Якісь сірі не то багнища не то піски без краю, без зелени, без ліса, без ріки; в горі щось немов небо, тілько чорне як смола, без сонця і без звізд, одним словом, околиця нужденна і нудна до найвисшоі степені. А між тим небом і тою землею немов хмари чорні літали цілі роі душ — грішників, блукаючих самопас, без занятя, без праці, але й без ніякоі особливоі муки.
— Ага, подумав собі Русин, — дивинося, чим чорти прокляті хочуть докучити чоловікова. Ніби то — жий собі, гуляй, плавай, але нічого не роби. Е, знаю, нудьгою хочуть допечи, бо знають, що для господарскоі дитини праця, то перша умова житя. Але недочекаєте ви, поганці, аби я тут піддався вашому правилу.
Лихий був Русин. Так богато злости приніс із собою зі світа, що в пеклі постановив робити все на злість і на вкірки.
— Все міні одно, — думав собі. — Коли вже чоловік тут попався, то бодай погуляю і зальлю чортам горячого сала за шкіру.
І став літати по пеклі мов навіжений, перевертаючи, розбиваючи і товчучи все, що тілько здибав по дорозі. Але проклята рівнина була безконечна, перешкод не було ніяких, а розбивати бідні, грішні душі ні на що не придалося.
— Що вони міні винні? — думав Русин. — От, якби так чорта здибати, то що інше!
Щож, коли бо чорта не було ані на лік.
— А то по якому, — подумав Русин. — В пеклі бути і чорта не бачити, — гей, тож ганьба остатна! Але, чекай ти, антипку один з другим, зараз я вас ту вигулю.
Сів він на болото і став руками й ногами місити пекольне болото, ліпити з него вальки й цегли і укладати в купу. Врешті, коли тих засобів досить уже приладив, підніс руку, аби йіх перехрестити і крикнув :
— Ну, Боже помагай!
В тій хвилі появився туй коло него гарний панич у шапочці з когутячим пером, у зеленій куртці і в червоних вузьких штанцях, з паличкою в руці.
— А ти, головіче, що тут робиш? — спитав.
Русин по звичці зняв перед паничем свій величезний, затовщений повстевий капелюх і повідає:
— А то, прошу пана, хочу тут церкву мурувати.
— Що? як? — запищав панич. — Ти би смів? Хібаж ти до знаєш, де ти?
— Та ніби то знаю, що в пеклі, — повідає Русин, шкробаючися в голову, — та не знаю ще, які тут порядки. Попів тут бачу досить, ну, то я хотів вибудувати церкву, то бисмо тут усі з нашоі парафіі разом замешкали.
— Не знаєш, які тут порядки? — вереснув панич і замахнувся на Русина паличкою, котра раптом перемінилася в величезний залізний дрюк. — Чекай, як тебе навчу наших порядків!
Та поки вспів ударити, вже Русин вирвав єму дрюк з руки і в тійже хвилі як не відвине руку, як не гримне чорта єго власним дрюком по хребті, аж той завив, немов сто вовків нараз, закрутився вихром і полетів до найстаршого чорта на скаргу.
Страх урадувався Русин, дірвавшися дрюка до своіх рук.
— Ну, тепер уже не буду нудитися, — думав він. — Я йім тим патичком ві всіх стінах тілько дір нароблю, що йім певне й крохмалю відхочеся. А ну, трібуймо підлогу!
І став працювати що сили, вертячи й вибиваючи діру в землі. Після кількох могучих ударів почув, що дрюк пролазить наскрізь негрубу верству, котрою переділений був горішній пекольний поверх від долішнього. З діри добувався густий вонючий дим.
— Ага, чорти прокляті! — крикнув Русин. — Гей, дивітьнося, люде добрі, — кричав він до грішників, що окружили єго широким колесом, як незлічиме стадо ворон і кавок, — дивіться, що то за бестіі. Тут на горі морять нас холодом і темнотою, а самі сидять у теплі й огонь собі палять, світять. Але чекайте, доберемося ми до вас. Гей, хто відважний, за мною! Ломіть підлогу, то й у нас буде видно й тепло!
Та інші душі то були прості тіни, отже не могли єму в нічім допомогти. Тілько він один між ними був сильний; то ж ухопивши диявольский дрюк, заважив ним у діру так могучо, що аж склеплінє затріщало і до разу в нім обширна діра викрутилася. Крізь ту діру видно було долішній поверх пекольний. То була також огромна рівнина, по котрій, мов звізди по небі, розсіяні були безчисленні величезні огнища з приставленими до них кітлами. Поміж огнищами, мов огромні чорні гадюки вилися безчисленні ріки й потоки розтопленоі пливучоі смоли, видаючи з себе досить приємну і на груди дуже здорову смолисту пару.
— Дивіть, бестіі дияволи, як собі приємно устроіли помешканє! — крикнув Русин, а бідні душі зубами дзвонять із студени і душаться в вонючих болотяних парах. Но, но, я сего не стерплю! Коли вже чоловік до пекла дістався, то бодай пекольна справедливість мусить тут бути! Гейже за мною, кому тут кепско! — із дрюком у руках скочив крізь діру в долішній поверх. Мов непроглядна хмара поперли за ним грішні душі, наповняючи лячним виском і свистом ціле пекольне підземелє.
— Гей, а то що ! — вереснув один диявол, що стояв коло найблизшого кітла і підкладав огню під кипячу в нім смолу, в котрій смажились душі інших грішників.
— А ти проклята машкаро! — крикнув до него Русин, — ти собі тут бавишся, а про нас не дбаєш? А то по якому? га?
— Гвалту! — заверещав диявол, бачучи діру в стелі і товплячіся крізь неі грішні душі. За тим ухопив свій дрюк, котрим мішав смолу в кітлі і замахнувся на Русина. Та Русин не чекав удару, а нім іще диявол успів дрюк відвинути, пхнув єго своім у груди так могучо, що диявол перевернувся горілиць і полетів кілька кроків, аж упав до смоляноі ріки, в котрій тілько ногами затріпотав. Інші чорти від сусідних кітлів, бачучи немилу пригоду поперли за ним грішні душі, наповняючи лячним виском і свистом ціле пекольне підземелє.
— Гей, а то що ? — вереснув один диявол, що стояв коло найблизшого кітла і підкладав огню під кипячу в нім смолу, в котрій смажились душі інших грішників.
— А ти проклята машкаро! — крикнув до него Русин, — ти собі тут бавишся, а про нас не дбаєш? А то по якому? га?
— Гвалту! — заверещав диявол, бачучи діру в стелі і товплячіся крізь неі грішні душі. За тим ухопив свій дрюк, котрим мішав смолу в кітлі і замахнувся на Русина. Та Русин не чекав удару, а нім іще диявол успів дрюк відвинути, пхнув єго своім у груди так могучо, що диявол перевернувся горілиць і полетів кілька кроків, аж упав до смоляноі ріки, в котрій тілько ногами затріпотав. Інші чорти від сусідних кітлів, бачучи немилу пригоду свого товариша, повтікали налякані, бо солідарність не належить до диявольских чеснот.
— Наша взяла! — крикнув Русин, — а тепер побачимо, що вони ту варять в тих кітликах.
Наближився до першого кітла і аж нахилившися над єго криси, почув якийсь тихий; глибокий зойк, немов шипіт кипячого самовара. Вслухавшися ще ліпше пізнав, що то людскі зойки, добуваючіся десь немов з глибочезноі глибини.
— Гей, хто тут? — крикнув він нахилившися над кітлом, в котрім кипіла смола.
— Ратунку! милосердя! — пищало щось з глибини.
— Випливайте на верх, бідні душі! — крикнув Русин, але душі не випливали, тілько раз-у-раз пищали о ратунок. Не богато гадаючи, всадив Русин у смолу свій дрюк залізний і крикнув:
— Кому там зле, хапайтеся сего дрюка, я вас витягну.
Писк утих — по хвилі Русин хопив обіруч за дрюк і став тягнути в гору. Ані руш! Дрюк немов примерз до дна кітла. Ще раз стрібував Русин, аж зуби сціпив — не рушить.
— То гріхи наші такі тяжкі! — запищали душі. Милосердя над нашими гріхами!
— Во імя Отца і Сина і святаго Духа! Ану до гори! — крикнув Русин, і дрюк з начепленими до него душами мов перце вилетів у воздух, аж кипяча смола оббризкала Русинови цілий капелюх. Обтріпалися грішні душі, як мухи добуті з води, і глибоко віддихаючи фуркнули в гору.
— Кому горяче, — каже Русин, — нехай іде охолодитися! Бачите ту діру в стелі? А я піду до інших кітлів.
І йшов Русин зі своім дрюком від кітла до кітла, витягаючи змучених грішників і пускаючи йіх у холод, аж усі чорти завили з переляку на таке забуренє пекельних порядків.
(Далі буде).
III.
До найстаршого чорта Люципера прилетіла ціла орава чортів з криком і лементом на Русина.
— Ваше величество, — кричав оден, — прийшов ту до нас якийсь гайдамака і ціле пекло збунтував!
— Дрюк міні відібрав, а мене самого мало не скалічив, — стогнав другий.
— Діру в стелі провертів і порядок нарушив, — репетував третій.
— Душі з кітлів повитягав, — падкував четвертий.
— Що се за гайдамака питав зачудувашій Люципер.
— А хто його знає! Якийсь Русин, — хором відповіли чорти.
— Що ви говорите, глупі бовти, — визвірився на них Люципер. Хіба ви не знаєте, що Руси нема, то, значить, і Русинів не може бути. Може то якийсь Москаль ?
— Ні, ваше величество, ми Москалів знаємо. То Русин.
— Але плетеш дурниці оден з другим. Руси нема, то й Русина ніякого не повинно бути.
— Але щож маємо робити, коли є? — простогнали чорти.
— Не сміє бути тай годі! — грізно крикнув Люципер. — В нашій пекольній конскрипціі нема такого народа, то пекло не може приняти нікого, хто признаєся до такого народа. Розумієте?
— Розуміємо, — сказали чорти.
— Хто знає, може то підступ тих паничів з неба, — міркував далі Люципер. — Може то вони навмисно сотворили таку поману і наслали нам єі ту на наше безголовє. Але недочекаєте того, панове! Гей, біжіть навифирци і випросіть того гайдамаку геть за двері з пекла. І накажіть єму остро, щоби ту більше не вертав!
Мов вихор кинулися чорти сповнювати розказ свого володаря.
— Ей хахол! Брацє Русінє! Чоловіче! — кричали вони з далека до Русина, котрий усе ще витягав душі з пекольних кітлів.
— А, чого вам треба? — запитав Русин.
— Будь такий добрий і забирайся з відси! У нас для тебе нема місця.
— Як то нема місця? А деж моє місце ?
— Де хочеш, тілько не у нас. Іди собі хоч до пана Бога. А пекло не для тебе.
— А прошу панів, — сказав Русин чухаючися в потилицю, — а чомуж ви міні сего давнішнє не сказали? Дармо чоловік намучився, роблячи тут у вас порядок. А що міні буде за мою роботу?
— Чотири неділі на місяць хочеш? — дразнили чорти.
— Як ви кажете! — списав Русин. — Добре, то я туй остануся.
І відвернувшися він почав далі витягати душі з кітла.
— Але йди, йди лишень, — лебеділи чорти. — Що тілько схочеш, усе тобі буде, лиш забирайся відси !
— Ну, так, то що інше, — сказав Русин. — А коли йти, то йти.
І не покидаючи з рук чортівского дрюка, окружений цілим роєм чортів, він полетів до пекольіюі брами.
— Ну, якоіж ти хочеш заплати за свою роботу ? — спитали чорти, коли Русин зупинився в брамі і упершися як віл рогами ані руш не хотів іти далі.
— Знаєте що, — сказав Русин. — в там на світі три славні докторі, що мене лічили за житя. Хотів би я тепер на хвилечку побачити йіх, сказати йім пару слів.
Чорти глипнули оден по другім, пошептали щось і зараз три з поміж них полетіли в безграничний простір. Ледво Русин успів обернутися, аж уже всі три лікарі, принесені за волосє, стояли перед ним з лицями викривленими смертельною трівогою. Хвилю вдивлювався в них Русин напів з погордою, а напів з жалем, а далі сказав :
— Ну, щож, панове ! Чув я вашу мудру розмову над моім трупом. Біг заплати вам за старунок около мойого здоровля! А замісць подяки прийміть слово правди. Ти колего в чалмі єси дурень. Ти заходився висушити моі сили, а сам умреш на сухоти. Ти колего в конфедератці також дурень. Ти лічив мене на скаженину, а сам дізнаєш єі болів. А ти, пане протомедику —
Замісць закінченя Русин плюнув протомедикови в лице, відвернувся і пішов вузенькою стежкою, що вела до райскоі брами.
IV.
Тяжка була дорога, терниста і стрімка, але для Русина, що привик лазити по горах і ярах, вона не видалась надто трудною. Не дуже навіть задихавшись він прибув до мети і застукав до вузенькоі фіртки небесноі.
— Хто там ? — запитав із середини святий Петро.
— Я, Русин, — відказав наш герой.
— Русин... Русин... Русин — воркотів святий Петро. — Зажди лишень хвилиночку, нехай я загляну до твоєі кондуіти. Е, братіку, та бо ти гайдамака!
— Щож, — чухаючися в потилицю відповів Русин, — був той гріх, ніде правди діти. Алеж, святий Петре, поміркуй лишень, що мене до сего спонукало і яка була моя покута.
— Те, те, те! Знаємо се, знаємо! Алеж бо ту ще й не те стоіть. Ти, братіку, підкопувався під повагу церкви і держави. — Хто? я? коли? Яким світом?
— Е, довго би то було толкуватися перед тобою. Прочитай собі краківский „Czas“ то й сам переконаєшся.
— Краківский „Czas“! Хібаж він і у вас вальорний ?
— А ти як думав ? Розумієся, що вальорний.
— Га, то в такім разі не маю ту що діяти.
— І вже пустився йти назад, але нараз зупинився мов остовпілий.
— Святий Петре, — крикнув, — гей, святий Петре!
— Ну, чого хочеш? — запитав святий Петро, вихилюючи голову крізь віконце над фірткою.
— Скажи міні, будь ласкав, що міні робити, куди йти? Був я в пеклі, відтам мене нагнали. До раю мене не пускаєте. Так деж моє місце?
— Або я знаю? — відказав святий Петро, здвигаючи раменами.
— А хтож се має знати?
— Господь знає. А ти йди собі куди очи видать, там уже побачиш.
— Га, коли так, то нехай буде й так, — відказав покірливо Русин. — Бувай здоров, святий Петре.
І Русин зняв капелюх з голови і поклонився святому. Нараз дика думка шибнула єму до голови. Замахнув широко капелюхом і через високий мур кинув єго до раю. Капелюх був поляпаний пекольною смолою, від котроі по всім раю почав розходити ся огидливий смрід.
Між святими повстало замішанє, крик і сутолока. Русин під брамою також наробив гвалту.
— . Віддайте міні мій капелюх! — верещав він. — Передомною далека дорога, як я без капелюха піду?
Але надармо трібували святі підступити до капелюха і взяти єго. Пекольна смола дусила йіх сопухом, пекла йіх пречисті руки. А Русин усе лементував за своім капелюхом.
— Ну, йди дурню і візьми єго собі сам, нехай нам ту смроду не робить ! — сказав святий Петро і впустив Русина до раю.
— Ге, ге, ге, — сказав Русин діставши ся до середини. — Якже ту гарно та приємно! От уже справді був би я дурень, як бим раз сюди діставшися добровільно вам відси вступився.
— Що ? як ? Ти смів би важитися — крикнув святий Петро.
— Алеж святий Петре, — сказав Русин сідаючи в наголовач свого капелюха і підтягаючи під себе ноги так, що єго стопи стали на широчезних капелюхових крисах. — Подивися, аджеж я не в твоім раю сиджу, а в своім капелюсі.
Зчудувався святий Петро на таку вигадку і всміхнувшися добродушно пішов запитати пана Бога, що єму робити з сею заволокою.
— Коли єго з пекла вигнали, — сказав пан Біг, — то видно, що він не такий злий, як про него розголосили. Але і на рай він не заслужив, бо на рай заслугуєся не множеством терпіня, але множеством добрих учинків. Нехайже вертає назад на світ, нехай жиє і працює, а тоді побачимо, де єго помістити.
Вернув святий Петро і оповістив Русинови сю новину. Не смів Русин супротивляти ся божому судови, вернув назад на землю, відродився і жиє. Перебувши кілька хвиль у пеклі і в раю вміє він цінити своє нове житє, бо знає в чім лежить єго правдива вартість.
___________________________________
* Три докторі, що залічили Русина на смерть, се Татарва, стара Польща і Московщина. Татарва лічила єго на Vim numericam, т. є. числову силу, то значить — різала Русинів, гнала в ясир, але впрочім не мішалася в йіх житє. Стара Польща намагалася поневолити йіх а коли вони бунтувалися, то лічила йіх — огнем, мечем та шибеницями — на тоту слабість, котру старі шляхтичі називали Rabies hajdamacica, гайдамацка стеклість. А як лічила йіх Московщина, про се послухайте в отсій казці мову протомедика.