Автор як мінімум двох візитівок Львова – фестивалю "Контрасти" і гейналу, що лунає ополудні з львівської Ратуші – Юрій Ланюк своєю львівськістю може бути, власне, сам його візитівкою: м'який і надзвичайно делікатний, фаховий і надзвичайно інтеліґентний.
– У Вашій композиторській творчості домінують духовні мотиви. Чи музика для Вас – це творення вищих, духовних світів? Чи, можливо, Ви як композитор бачите своє призначення в тому, щоб нести духовність за допомогою музики у життя?
– І одне, і друге. В цьому є нерозривна єдність. Але я б ніколи не говорив, що моя музика пов’язана з духовністю в сенсі музики, що звучить в церкві. Це – окремий вид музики, літургійна музика, і я ніколи не заходив на цю територію. Але я вважаю, що духовні мотиви зажди були, є і будуть присутні в творчості майже кожного композитора. Чи це «реквієм», у якому композитори використовували канонічні латинські тексти як заупокійну месу. Такі твори писали, зокрема, Моцарт, Верді, Берліоз, Дворжак, Бріттен. Чи це такий мотив, як «Stabat Mater», на який писали музику, зокрема, Перґолезі і Дворжак. За цим мотивом я написав й свою «Скорбну мати» на слова Павла Тичини пам’яті жертв Голодомору.
Навіть у тих своїх творах, які були створені на релігійну тематику, я б не хотів зв’язувати уяву слухача лише з релігійним підтекстом. Зокрема, у моєму творі «Благовіщення», написаному для скрипки, хору та струнного оркестру (хор у цьому творі співає без слів – він використовується як інструмент), я намагався створити ширший простір для сприймання музики. Адже, з одного боку, тема Благовіщеня викликає в асоціації слухача дивовижну історію з Біблії, коли ангел сповістив Діву Марію про народження Христа. Однак слово «благовіщення» може мати для кожної людини і свій сенс – кожен може чекати свого власного благовіщення.
– Композитор черпає натхнення з різних джерел. Чи є для Вас таким джерелом літературні тексти, на які Ви написали свої твори?
– Звичайно, тексти є дуже важливим джерелом натхнення, адже допомагають в уяві трансформувати поетичну символіку в музичну. Я б умовно поділив свої твори за мовою текстів, на які вони були написані. Це – українська, німецька та французька. Але все тут залежить від ідей, а також від характеру замовлення. У 1999 р., наприклад, відбулася прем’єра мого твору «Палімпсести», написаного на замовлення Едмонтонського симфонічного оркестру. Їх цікавив твір для хору з оркестром, написаний на слова когось з відомих українських поетів, наприклад Шевченка, щоб привабити українців Канади відвідати новозбудований музичний центр Francis Winspear Centre for Music. Оскільки я тоді захоплювався поезією Василя Стуса, я запропонував поєднати дві мови – старогрецьку, якою написане «Одкровення» Івана Богослова, де йдеться про вічне життя душі, та українську – символ земного страдництва поета Василя Стуса. Тобто, відповідаючи на це питання, я вже ніби пояснив, що багато чого залежить від ідеї та замовлення. Якщо говорити ширше, то у переліку текстів, які я використовував для своєї музики, була, зокрема, поезія Шевченка, Антонича, Стуса та Павла Тичини. Із західної поезії – твори Сен-Жон Перса, Пауля Целяна та чилійського поета Ніканора Парри (у чудовому перекладі на українську мову Богдана Бойчука). При всій різноманітності цієї поезії є одне, що її поєднує. Це – глибинне відчуття суті людини і її життя, а також образність та метафоричність, подекуди абстрактність і одночасно художня сила чи, навіть, вибуховість (як, наприклад, в Стуса) виразу поетичної ідеї. Такі речі мене дуже приваблюють в поезії.
– Трагічні перипетії минулого століття, особливо його першої половини, відобразила музика великих композиторів – С. Прокоф’єва, Д. Шостаковича, С. Рахманінова, Р. Штрауса та ін. Як, на Вашу думку, музика відображає сучасну епоху?
– Я можу говорити тільки про себе й не можу узагальнювати, бо це залежить від індивідуального світовідчуття. Я можу сказати тільки, що зараз, коли в нашій країні йде війна, мистецтво продовжує творитися і воно пов’язане з цими подіями. Мені було дуже тяжко думати про щось високе і творче, коли розпочався наш Майдан, що згодом перейшов в українсько-російську війну. Тільки зараз я починаю долати цей бар’єр, закінчуючи оркеструвати свій твір, у якому є багато світлих образів. Можливо, тут є якийсь парадокс, що коли довкола так багато зла, жорстокості, брутальності і крові, мистецтво – якщо його почують – здатне нам дати щось зовсім протилежне – шлях до гармонії, пошук втраченої Краси, якої нам зараз особливо бракує.
– Століття тому наше місто мало реноме одного з провідних музичних центрів Європи. Чи можливо повернути йому цей статус й перетворити його на музичну столицю України?
— Спочатку скажу, що я не впевнений, що Львів мав цей статус саме століття тому. Якщо говорити про 1914 рік, коли почалась Перша світова війна і Львів на короткий час був окупований російськими військами, то хіба архівні матеріали можуть відповісти, що тоді тут відбувалося. Тож не будемо говорити рівно про сторіччя тому, а умовно – про перше десятиліття ХХ ст., а також про міжвоєнний період. У ці періоди у Львові дійсно існувало розвинуте музичне життя й до нього приїжджали світові знаменитості, зокрема музичні Однак говорити про те, що він мав статус такого ж музичного осередку, як скажімо Відень чи Париж, все-так слід з великою обережністю.
Якщо говорити про Львів як музичну столицю України, то я думаю, що він і зараз має цей статус й десь приблизно конкурує з Києвом. Однак нам бракує того, що є у Києві – існування двох високопрофесійних оркестрів. Я маю на увазі Національний симфонічний оркестр України (головний диригент Володимир Сіренко) та Київський філармонічний оркестр (головний диригент Роман Кофман). Якщо говорити й про такий колектив, як Національна заслужена хорова капела «Думка» (художній керівник, головний диригент Євген Савчук), то й тут Київ попереду.
Але якщо говорити про те, що Київ не має нормального концертного залу для симфонічної музики (Колонний зал Національної філармонії ім. М. Лисенка придатний передусім для виконання камерної музики), то в цьому плані Концертний зал ім. С. Людкевича Львівської філармонії є нашою великою перевагою. А також якщо взяти до уваги й те, що у Львові впродовж кількох десятиліть відбуваються два міжнародні музичні фестивалі – «Віртуози» та «Контрасти», – на які часто приїжджають музичні зірки світового рівня, зокрема Гія Канчелі, Кшиштоф Пендерецький, Петеріс Васкс, Арво Пярт (я називаю лишень композиторів, які були у Львові протягом останніх кількох років), то в цьому випадку ми можемо конкурувати з Києвом. Очевидно, що порівняно з іншими обласними центрами Львів стає поруч із Києвом одним із найбільших культурних центрів України. Причому не лише в музичному, але й в ширшому культурному плані. Візьмімо до уваги, наприклад, наш щорічний Форум видавців та багато інших імпрез. Не забуваймо також і те, що більшість музейних скарбів України зберігається у Львові – в запасниках Національної картинної галереї, адже нам бракує площ, щоб їх виставляти. В цьому бачимо унікальність Львова як культурного центру України.
– Ви, власне, були одним із засновників згаданого фестивалю сучасної музики «Контрасти». Як за 20 років змінився його характер і умови проведення?
— Згадується 1994 рік, коли я з моїм товаришем з Варшави, диригентом Романом Реваковичем виступили з ідею провести у Львові «Вечір музичних прем’єр». Серед творів, які тоді виконали в Органному залі під диригуванням Романа Реваковича, були прем’єрні виконання чотирьох творів – «Покаянний стих» для скрипки і струнного окрестру Ігоря Щербакова, «Сhanson Triste» для органу і струнного оркестру пам’яті Вітольда Лютославського Олександра Козаренка, моя «Скарга терну» на слова Богдана-Ігоря Антонича для сопрано та оркестру та твір «Chantefleurs et Сhantefables» Вітольда Лютославського для сопрано та оркестру на вірші Роберта Десно. Солісткою тоді була наша знаменита співачка Ольга Пасічник, а виконував цю програму тоді щойно створений оркестр «Віртуози Львова» (це був, до речі, один з їхніх перших концертів). Фактично, це була предтеча майбутніх «Контрастів». Ми з Романом тоді були дуже здивовані, що при не дуже добрій рекламі – висіли тільки афіші – зал був вщерть заповнений, а люди дуже уважно сприймали цю зовсім незнайому для них музику і чутливо на неї реагували. Пригадую, що після концерту Роман сказав, що Львів вже готовий мати не просто концерт сучасної музики, а цілий фестиваль. Згодом нам вдалося втілити цей проект у жовтні-листопаді 1995 року. Новостворений фестиваль спершу фактично був українсько-польсько-німецьким. Я мав близькі контакти із камерним ансамблем «Recherche» з Фрайбурга. Оскільки Львів і Фрайбург є містами-побратимами, ансамбль погодився приїхати і вказав нам дату свого приїзду. До цієї дати Роман пристосував кілька цікавих камерних проектів польських музикантів, серед яких був знаменитий виконавець-перкусіоніст Станіслав Скочинський, який здивував публіку своїм вечором музики для ударних інструментів. Почали ми цей фестиваль з того, що нам вдалося запросити симфонічний оркестр Дніпропетровської філармонії, який виконав авторську програму Валентина Сільвестрова. Зараз трохи дивно і, можливо, смішно згадувати, що коли ми звернулися до тодішнього начальника обласного управління культури Зеновія Мазурика, він пообіцяв нам виділити на приїзд дніпропетровців і на цю програму 2 млрд. купоно-карбованців. Сьогодні здається неймовірним, як нам вдалося це все втілити без серйозної фінансової підтримки, не враховуючи хіба підтримки обласного управління культури, бо всі гонорари і підтримку фестивалю взяли на себе наші закордонні гості – представництва, посольства, фірми і т. д. Дивовижним був і результат цього першого фестивалю: концертні зали були абсолютно переповнені, а публіка була настроєна дуже ентузіастично. Стало зрозуміло, що цей фестиваль варто продовжити і робити його щорічним, тим більше, що на цей момент ми вже мали домовленість з видатним композитором Кшиштофом Пендерецьким та його згоду приїхати на майбутній фестиваль і продиригувати свої твори. Мушу сказати, що не маючи великих фінансових можливостей, але маючи зате багато ідей, нам з Романом Реваковичем, вже покійним музикознавцем Яремою Якуб’яком, – потім до нас долучились ще відомий композитор з Харкова Олександр Щетинський та нинішній директор Львівської філармонії Володимир Сивохіп, який став директором фестивалю, – вдалося залучити до нього справді визначних композиторів, виконавців, музичних оглядачів та менеджерів.
– А як з’явилася назва «Контрасти»?
– Признаюсь, що це я придумав цю назву, але думав, що спершу вона буде робочою, і ми знайдемо згодом цікавішу. Але, як виявилося, ця назва прижилася. Мова йшла про те, що музика 20 століття є дуже різноманітною – «контрастною». Концепція кожного концерту для нас полягала в тому, щоб показати ці контрасти – наприклад, між музикою Джона Кейджа і Арво Пярта, – та поєднати ці абсолютно різні твори в одній концертній програмі. Друга ж причина полягає в тому, що саме так називається один з найцікавіших музичних творів минулого століття – «Контрасти» Бели Бартока для скрипки, кларнета та фортепіано. Я хотів, щоб цей твір прозвучав на першому фестивалі, як його своєрідна візитівка.
– Таким був початок. А як Ви бачите майбутнє фестивалю?
– Як на мене, сьогодні він втратив свою привабливість. Досить часто на ньому з’являються непродумані твори і концепції концертів, чого на перших фестивалях бути не могло. Метою нашої команди було те, щоб почала виконуватися музика, яка була закрита для нас через «залізну завісу». Маючи на увазі молоде покоління музикантів, ми хотіли заповнити ці прогалини, і перших 7-10 фестивалів, я думаю, нам це вдавалося. Крім того, включаючи поміж творів західних композиторів твори сучасних українських композиторів, ми хотіли показати, що вони зовсім їм не поступаються та знаходяться цілком в контексті світової музики. Нам було важливо подивитись на українську музику крізь призму західної музики. Згодом коли наша команда розпалися, як я сказав, почали з’являтися непродумані твори й концепції концертів. Якби я планував тепер «Контрасти», то кожному фестивалю я б давав певну назву. Наприклад, «музика і живопис», адже багато музики у 20 столітті було пов’язано з образотворчим мистецтвом. Або «музика в тоталітарному режимі» і т. д. Тим не менше, львівська публіка і гості міста вже звикли до цього фестивалю і він має добру репутацію. Не дивлячись на складнощі, у нього є й матеріальна основа. Зокрема, він проводиться в чудовому залі Львівської філармонії, про що ми спершу не могли і мріяти. Чого йому бракує, так це свіжих ідей і нового дихання. Природньо, що все має і підйом, і пік, і момент спаду. Але за спадом, сподіваюсь, настане новий підйом.
– Серед музичних критиків, які були гостями фестивалю, був і видатний польський музикознавець Анджей Хлопецький. В чому була його роль у налагодженні музичного діалогу між польським та, ширше, – європейським, та українським музичним середовищем?
– Анджей Хопецький був легендарною музичною особистістю. Він зробив дуже багато для утвердження польської музики в Європі, а також музики зі східної Європи у західній її частині. Як приклад, хотів би навести його унікальний музичний проект «Оксамитова куртина». В чому була суть цього проекту? Очевидно, слово «куртина» ми часто асоціюємо з поняттям «залізна завіса». Це те, що відділяло західний світ від комуністичної Центрально-Східної Європи та республік колишнього СРСР. Коли на початку 1990-х відбулися «оксамитові революції», за словами Анджея, завіса перестала бути залізною, але тим не менше вона залишилася. Вона стала м’якою, «оксамитовою». Вона залишилася в ментальності. Ідея цього фестивалю полягала в тому, щоб сучасні композитори з держав Центрально-Східної Європи – Чехії, Словаччини, Польщі, України, Угорщини, Латвії, Литви, Естонії – чули музику одне одного. На думку Анджея, яка абсолютно справдилася, ця музика радикально відрізняється від західноєвропейської. Чи то внаслідок колишнього тоталітарного впливу, чи то внаслідок якихось інших причин, але вона набагато цікавіша та глибша, ніж західна. Наголошую, що цю думку не слід сприймати цілком однозначно й у ній є багато винятків.
Для Анджея було важливо у найбільш концентрованому вигляді почути музичний голос цих країн. Глибоко символічним було те, що перший фестиваль пройшов у Кракові у листопаді 2000 року, і саме ним закривався той рік, коли Краків був обраний «культурною столицею» Європи. У ті часи Польща була в центральній точці свого руху в Європу і НАТО. Я також був учасником цього фестивалю й отримав там замовлення на твір. А невдовзі я подав Анджею ідею про можливість продовження цього фестивалю у Львові.
Невдовзі, коли відбувся Майдан 2004 року, Анджей сам нагадав мені про цю ідею. Це був перший рік президенства Ющенка, і у нас тоді було відчуття, що ми теж вже знаходимось на цьому шляху. В жовтні 2006 року нам вдалося провести фестиваль у Львові. Ми з Анджеєм були у ньому співорганізаторами, а польська сторона виступила спонсором багатьох концертів. Тоді в нашому місті прозвучала цікава музика композиторів Центрально-Східної Європи, й ми відкрили для себе цілком нові і надзвичайно цікаві імена багатьох композиторів, зокрема естонського композитора Леппо Сумера, композиторки з Литви Онуте Нарбутайте, польського композитора Павела Шиманського, угорського Іштвана Марту та ін. На превеликий жаль, в Україні цей фестиваль не мав такої «легкої руки», як в Польщі, а що відбулось потім з країною – всім відомо. Тому нам вдалося провести лише один фестиваль.
Завдяки Хлопецькому наші львівські композитори, зокрема, Богдана Фроляк та Любава Сидоренко, а також кияни отримали цікаві замовлення на Заході. Окремі наші кращі виконавці, такі як Йожеф Ермінь, отримали можливість виступати з концертами за кордоном. Анджей дуже цінував, що львівська громада нагородила його відзнакою «За добру справу» від незалежного культурологічного часопису «Ї». Він казав, що поруч з Орденом Гедиміна від литовського президента це найцінніша його нагорода.