Чи відступ зі своїх територій розпалює імперіалістичний апетит Владіміра Путіна?
Якби кожен раз, коли я чув, що на це питання відповіли ствердно, мені давали гривню, я був би багатий. За логікою такої відповіді, якщо ми відступимо Путіну дюйм, він візьме на милю. І, природно, що ця миля буде лише прелюдією до багатьох інших миль. В підсумку, ви не можете поступитись дюймом, бо — нарікай на себе.
Загалом цей арґумент наводять критики "мирного плану" українського президента Петра Порошенко, що стосується анклаву Донбас, контрольованого Росією та її терористичними маріонетками. Надання анклаву особливого статусу і фактично віддаючи цю територію під російській контроль це, мовляв, не просто "капітуляція" — це запрошення до подальшої російської агресії.
Давайте розглянемо аргументи щодо дюймів, що стають милями.
На загал, прихильники цієї точки зору (давайте назвемо їх песимістами) роблять декілька припущень. Перше, що Путін хоче захопити всю Україну і стільки території Європи, скільки зможе. Друге, що для Путіна кожна територіальна концесія є цінним призом. Третє, що Путін здатний поглинати величезні території. Четверте, що Україна й інші країни-мішені не мають жодного впливу на апетит Путіна. І п'яте, що в його прагненні до імперії Путін не відчуває болю, не реагує на втрати Росії. Давайте назвемо оптимістами людей, які піддають сумніву деякі, або всі з цих припущень.
Перше припущення виростає з питання, відповідь на яке вже багато років переслідує аналітиків: а якої холєри Путін хоче? Якщо Ви оптиміст, ви, ймовірно, думаєте, що Путін хоче гегемонії над Україною і слави для Росії. Якщо ви песиміст, ви, ймовірно, вважаєте, Путін, як і його ідеологічні близнюки Алєксандр Дугін і Владімір Жириновський, хоче захопити Лісабон і скинути атомну бомбу на Таллінн. Визнаю, це питання не має відповіді. Ми просто не знаємо, і ми навіть не можемо бути впевнені, чи знає це Путін. Беручи до уваги поставлене на карту, було би розумно погодитися з песимістами й припускати гірше.
Друге припущення базується на тому, що всі територіальні придбання однаково цінні і, отже, однаково бажані. Але, очевидно, що це не так. Звикло імперіалісти прагнуть нерухомість і уникають мертвих пустель. У світлі цього, ні Крим, ні анклав Донбасу не є аж таким бажаним призом: перший перетворюється на економічний хаос, другий — на пекельну діру, завдяки російському ж хижацтву. Вірним є те, що обидва регіони є вигідні Путіна в тій мірі, в якій вони (поки що) є (певним) домом етнічних росіян, які нібито тужать за анексії Росією. З іншого боку, вірним є те, що подальше просування вглиб України спричинить ще більше руйнування при все меншій кількості "тужливих" росіян", через що цінність додаткової нерухомості буде падати.
Третє припущення спирається на думку, що захоплення території відбувається легко. Але відійдіть від легкості анексії Криму — більшість анексій є подібні на анексію Донбасу. Це надзвичайно брудні операції, що несуть військові кампанії, — людські втрати, економічні катастрофи й величезні фінансові витрати. А далі постає ще проблема управління окупованими територіями. З одного боку, окупант повинен ліквідувати неминучий опір. З іншого, окупант повинен перенаправити ресурси з Батьківщини на окуповані території. Чи справді Путін хоче воювати з естонським, латиським, литовським, польським, українським та багато іншими партизанськими рухами, повторюючи в такий спосіб кривавий досвід СРСР, які він мав з цими країнами після Другої світової війни?
Четверте припущення базується на тій думці, що країни, які хочуть територіально "підкореґувати", завжди підкоряться країнами, що вимагають територіального кореґування. Але чому ж? Як написано у попередньому абзаці, подальше вторгнення в Україну чи Східну Європу, безумовно, спричинить опір. Якщо це так, то чому би потенційним жертвам вторгнення не зробити все можливе, щоби запобігти вторгненню? Тобто будувати оборонні укріплення, озброювати та тренувати свої армії, створювати альянси? І чому би цих захисних заходів не вистачило, щоби стримати країни-загарбники від загарбання додаткових територій?
Відповідь на останнє питання веде прямо до п'ятого припущення: що Путін не чутливий до болю. З точки зору песимістів, Путін буде просуватись вперед, незалежно від втрат, які Росія понесе на своєму марші до Атлантики. Наскільки це можливо? Якщо Росія понесе величезні втрати, вона об'єктивно не зможе марширувати до Лісабону, навіть якщо цього захоче Путін. (Пам'ятаєте, що воля Гітлера не змогла зупинити поразку нацистської Німеччини?). Яка ймовірність того, що Путін не реаґуватиме на втрати Росії? Якщо він повністю божевільний, відповіддю буде: цілковито. Якщо у нього є хоч краплина раціональності, то рано чи пізно втрати будуть впливати на його розрахунки – не тому, що він гуманна людина, а тому, що він побачить, що слабка Росія ніколи не досягне Лісабону.
Це не просто абстрактні роздуми. Вони стосуються Криму, анклаву Донбасу, і, можливо, більшої частини України. Слушно, мабуть, те, що легкість завоювання Росією Криму змусила Путіна повірити в те, що з такою ж легкістю він зможе відкусити ще кавалок з України. Але для Росії та її терористичних маріонеток війна на Донбасі була будь-чим, тільки не легкою прогулянкою. Україна у відповідь, почала воювати й зупинила російський наступ. "Результат," за словами російського аналітика Костянтина Ґаазе, "брудна, кривава нічия".
Чи досвід, отриманий Путіним на Донбасі, ще більше розпалить його апетит, чи обмежить його? Три з п'яти перерахованих вище допущень не на користь донбасівського анклаву: територія не є призом, українці чинили запеклий опір, і Путін заплатив високу ціну. Чи будуть втрати, пов'язані з цими чинниками, мати вплив на Путіна? Якщо він думає раціонально, так. Якщо він думає ірраціонально, то Лісабону варто підготуватися до російського штурму.
Але насправді важливе питання в наступному: чи заохотить Путіна, якщо Україна прийме заморожений статус анклаву і використає перепочинок, щоби збудувати укріплення, реформувати свою армію, зміцнити свій арсенал і підвищити його здатність завдавати втрат російським окупантам? Я не бачу, як ці дії могли би розпалити апетит Путіна. Вони можуть не втамувати голод (це якщо він мислить ірраціонально), але навіть тоді об'єктивно покращена оборона може зупинити Путіна (навіть якщо він з цим не погоджується). З іншого боку, якщо абсолютно ніщо не може зупинити Путіна, то Європа і Росія приречені, незалежно від того, чи територіальні відступи розпалюють його імперіалістичний апетит, чи ні.
Які ж тоді висновки можуть зробити раціональні політики? Це вже легко. Незалежно від того, чи Ви оптиміст, чи песиміст, самої можливості того, що Путін може розв'язати війну проти європейської цивілізації, має бути достатньою для раціональних європейських політиків, щоби зрозуміти, що зупинка Путіна в Донбасі є безконечно прийнятнішою, аніж зупиняти його дальше на заході.