(Байка).

 

Лежала свиня у баюрі, та от так хрюкала-балакала сама з собою.

 

— Господи, якби то міні роги. Я б йім задала, яб йім задала! Всім, всім, хто тілько коли небудь кусав мене, з буряків вигонював, собаками тровив або хоч би тілько поза-очи обмовляв і висмівав, всім би я дала себе знати!

 

А по перед усего отим собакам! Господи, вже вони міні до живісіньких печінок дойшли! Давнійше, то ще нічого було против теперішнього. Давнішнє хоч порядок був. Увійду в буряки, почну рити — ну, кажуть: провинилась свиня! Тут уже й собаки біжать, хап мене за вуха, наторгають, наторгають, а нераз так тільки пострашать, тай пустять, прогнавши за пліт, а господар восьме тай діру в плоті загородить, щоб, мовляв, другий раз туди свиня не влазила. Хоч то й погань та зависть — отак чоловікови самий найліпший смак переривати, ну, та чорт з ними! Принаймі знав чоловік, що й куди. А тепер бо отим клятим собакам не досить того. Тепер вони слідком за мною бігають, і не то щоб кусали, а гавкають тай гавкають.

 

— Свине, — кажуть, — схаменися! Як ти живеш ! Де в тебе сумлінє! Адже оглянься на себе, яка ти невмита, нечесана, похарапутна, неосвічена! Подумай тілько, по що ти в Бога живеш?

 

— Щоб з мене добрі люде сало йіли, — кажу йім. Та де тобі, ще дужше дзявкотять.

 

Чи не встид тобі таке говорити? Твоє сало! Ну, нехай і так, що твоє сало — добра річ, та се вже по твоій смерти! Ти за се не відповідаєш! Але твоє житє, свине, твоє житє !

 

— Дайте ви міні спокій, — хрюкаю йім на розум, — і за своє житє я не відповідаю. Я-ж його собі не дала.

 

— Встид тобі, свине, встид тобі! Сама не дала! А прецінь же маєш якусь свідомість, якесь почутє! Ну, скажи, будь ласкава, як ти голосувала оноді при виборах до Ради державноі? Не вже чесне боже сотворінє може так голосувати? За пару буряків продати свою совість! Фе, свине, се вже й для свині забогато! І ще, як на сміх, читаєш і „Батьківщину" і „Русскую Правду".

 

— Ну, щож, читаю, бо читаю, а голосую так, як міні моя свинска натура каже. Геть від мене ! Зась вам до мене!

 

Та де тобі, пристають, як мокре рядно. За писателів обібралися, по газетах на мене гавкають, всяких міні прозвищ повинаходили! Давнійше зайду було в буряки — крикнуть:

 

— А бийте комуніста! — ну, я й злякаюся і біжу що духу. Страшенно я того слова боялася! І чорт його батька знає, що воно значить, а крикне на тебе оден з другим собака: комуніст! комуніст! чужі буряки краде! — то так тобі  по за шкурою й мороз подере! А тепер і слів таких страшних не говорять; а допікають у десятеро гірше.

 

— Дармойідка! — кажуть. — Живіт на сало пасе, а хто те сало буде йісти, по що й за що — сама не знає!

 

Але найпоганійший звичай узяли собі — до мойого сумліня промавляти, встид у мні будити. А я вік звікувала—все в баюрі та при кориті та по під панскими плотами, та в хліві, — і вїдки в мене встид набереся! Дармо тілько уши міні сверлують своїм криком А до мойого сумліня зась йім! Се річ приватна, нутрова, тут я сама собі пані. А то, подумайте, що вони міні зробили! Після оногдішішх виборів з кождоі вулиці, ба навіть з сусідних сіл і повітів, а навіть зі Львова, з Черновець і Коломиї шлють міні карточки в копертах, а на кождій карточці — Микита Хрунь. З разу я не похопилась, що воно таке і до чого, і сміялась з того образка. Навіть почала було критикувати єго.—Ну, скажіть, будь ласка, — хрюкала я собі! — і се має бути мій портрет! А я прецінь у такій свитці не хожу, ані такоі дрантивої ковбаси не йім. Самі вони себе отсею машкарою висміяли, оті собаки, газетники та хлополюбці, бо то вони в свитках ходять та отаку ковбасу за незнати який смак уважають. А я, Богу дякувати, дещо більше знаю, троха висше смаком своім сягаю. Але далі, як почали оті карточки надходити тай надходити, день по дню, почта за почтою, то міні зробилось якось маркітно. Читаю адреси „Єго Свинородію Микиті Хруневи“, дивлюсь на те рило, на котрому начеплена ковбаса, на ті вуха, на те пузо, — і почала міні виявлятися вся злість, все злорадство отих собак. Аджеж ковбаса — мій власний свинячий, витвір! І настромлюючи міні єго на рило, вони хотіли міні сказати, що я, голосуючи отак по свински і живучи по свински, сама себе зйідаю! А оден ще взяв, та обвернув той рисунок вирваною карткою з Данта.* Ну, я прочитала, а там стоіть оповіданє про Уголіно й єго синів, як вони з голоду своі руки гризли і як опісля Уголіно в пеклі гриз мозок тому, хто його отак заморив. І ще й підписано нашою таки кирилицею „Де те фабуля нарратуръ“. (Се про тебе байка), Тьфу, аж міні гидко стало! На цілий день апетит міні попсував!

 

— Сама з себе ковбаси йім! Ну скажіть, на милість божу, якому се поганцеви прийшло в голову видумати таку погань, такий гріх против природи! Аджеж се подумати страшно! А вони все міні такими огидствами під ребра підйіжджають. Але чекайте лишень, дасть Бог міні роги, не те я вам покажу ! Пізнаєте ви по невчасі, де у свині встид і сумлінє сидить!

 

І чим далі, тим гірше! Вже тепер недосить йім і виборів. „Що там — кажуть,—вибори раз на шість літ, а як ми йій через увесь час дамо спокій, то вона собі байдуже буде“. Йім то приємність чинить — не дати міні ані на хвилю супокою, пекти і смалити мене на вільнім огні від колиски аж до смертельного корита! Вже тепер не против одного або другого вчинку бють,— ні, против цілого моєго свинского світогляду, против усего свинства в світі, против цілого спинского ладу в наших справах громадских. „Усюди, кажуть, свиня своє рило уткнула. Де не глянь, з кождого куточка громадских порядків свиняче вухо висувається“1. І кинулись цілою сворою по всіх усюдах, вітрять і нюхають і гарчать, одні одним з чобітьми в душу залазять. „А гов лишень, ти, хло, — повідають, — там мабуть у тебе на дні душі крихітка ще прадідівского свинства осталася. Давайно єго сюда“! І волочуть на позорище, і рвуть і гризуть і нівечать.

 

Боже мій! Так се вони задумали зовсім мене зо світа звести, з усім моійм родом і плодом! І не то щоб самі старші поважненько гулюкали, ще би може мене так не боліло. Та ні бо, старші, ховай Боже, хоч і крикнуть часом, та все таки зараз і погладять і приголублять мене. Звісно, вирозумілі люде, і кождий знає, що чи круть чи верть, а без свинства чоловік у світі не проживе. Але оте „молоде поколінє“ — Господи, се вже такі собаки, такі дзявкуни, що хоч на місці погибай. Найневиннійше свинство, і те йїм сільлю в оці. Ну, змилуйтеся, люде добрі, коли старші в карти грають і „по писанію" співають і в часописах тілько образки переглядають а друкованого не читають — йіх і се в очи коле! „Свинство, свинство ! “ гукають. А самі скоро троха підростуть, тудиж підуть, — се вже я добре знаю Той, що нині гукає і обурюєсь і кокойіжиться — поглянеш на него за пару літ, як підросте і стане „паном професором", аж він уже куди-куди не той стане. Сидить собі при зеленім столику, чотирем-тузам молиться, та „во всю велегласную" співає :

 

            На весь світ

            Виліз кіт,

            Перехрестився!

 

Але, не думайте, що се що небудь поможе, тепер єму про те говорити! І слухати не хоче, ще й у очи плює. „Ні, свине, не думай, що твоє свинство безсмертне ! Буде й єму колись конець, і коли не ми, то хоч слідуюче поколінє виростати буде без твоєго впливу. А тим, що буде, тимене не лякай! Нехай і такі що твоя правда, та все таки тепер, доки в мині святий огонь горить, я мушу воювати з тобою“.

 

Вже я й просилась у них: „Бійтеся Бога, панове (говорю до них, бісенників, як до добрих!), хоч на вивіз мене лишіть! Ну, що у вас за сумлінє, Німців та Віденьців голодом виморите! Аджеж вони без наших галицких свиней просто перемруть наглою смертю". Так де тобі, не унимаються. „Не бійся, кажуть, Угорщина постачить". Може то вона й постачить, але яка міні охота задля Угорщини не своєю смертю вмирати ? А хібаж се своя смерть для свині — вмирати зо встиду і гризоти сумліня? А воно до того йде, йій Богу, до того.

 

Господи, вислухай ти мене, дай міні рога! Ані хвилиночки не спочину, доки всім йім, отам поганцям, животи не порозпорюю і кишки не повимотую! Най гинуть на глум, най знають, що свинство також сила і безкарно чіпати не дасться!

 

18. цвітня 1890.

Ів. Франко.

 

_________________

* Данте — італіянский поет, написав „Божу комедію“, де росказує про те, що дієся з душами померших людей у пеклі, в чистилищу і в небі.

 

30.09.1890