Якто Згода дім будувала (1890)

Бідні люде хотіли собі побудувати дім — тривкий, камяний, вигідний. Змалку вони наслухались тілько разів приказки: Згода дім будує, Незгода руйнує, що рішили запросити Згоду, щоб і йіх дім збудувала. Згода була то стара, беззуба, добродушна бабуся, і дуже радо згодилася на йіх просьбу.

 

— Добре, дітоньки, я вам усе гарненько, смирненько... Ой, бо то нема над мене! Ви знаєте мою приказочку: Святий спокою, гаразд з тобою! Я, мої любенькі, жадних сварок, жадних суперек, жадних процесів ані торгів не люблю. Я все ладком та добром. І бачите, якого віку при божій помочи доживаю!

 

Бідні люде справді бачили, що Згода немала ані одного зуба в роті, була сива та поморщена, як сушена грушка. Коли б у них були завидющі очи, то були би побачили, що старушка була трохи не гола, бідна, обшарпана: бачите, хто не хоче, той хіба не скривдить єі, а вона все смирненько та тихенько, волить не до, йісти, недоспати і зубами в холоду сікти, ніжби мала з ким небудь задертися. Але у бідних людей очи не були завидющі, а серце було повне любови і згідливости, і вони не бачили латок та бідности, але натомісць цілою душею всисали в себе кожде слово, що говорила Згода.

 

Обнявши будову дому і зробивши як слід контракт у нотаря, Згода першим ділом пішла до Незгоди, що жила також в нужденній землянці на краю міста і весь день тілько й робила, що гарчала та сварилась та до поліціі з сусідами тягалась.

 

— Слухай, сестричко, сказала Згода, увійшовши до хати і привитавшися з Незгодою. Трапився міні заробок — вибудувати бідним людям хату.

 

Незгода тілько очи на неі витріщила, а далі як не зарегочеся, як не зацокоче:

 

— Тю, тю, тю, на твою голову! Ти за будівничого оббираєшся! Та тебе б тілько в просо за опуда поставити, а не на будівночого оббирати! От уже дурні якісь, а не люде!

 

— Ну, сестричко, — лагідно сказала Згода, — гріх тобі глузувати з мене. Аджеж знаєш стару поговірку: Згода дім будує. Незгода руйнує. Бідні люде захотіли мати дім, — ну, щож тут натуральнійшого над те, що удалися до мене? Аджеж не до тебе йім було удаватися? Досить вони від зебе натерпілися.

 

— Я б йім була йіх глупі голови кіпятком обіляла, як би були до мене посунулись,— крикнула Незгода. Але про те ще раз говорю, що вони ані на волос ліпше не зробили, удаючись до тебе. Ну скажи, на милість божу, що в тебе за будівничий? На чім ти розумієшся? Аджеж тебе хто не хоче, в торбі січки продасть! Хто не хоче ошукає, обдурить, обідре, а ти все тілько головою махаєш, та „нічого, нічого ! Якось то воно буде!"

 

— Ні, сестричко — випрямившись каже Згода— се ти незовсім вірно міркуєш, не така то й я дурна, як обідрана. А те, що мене злі душі ошукували, обдирали та в мішку продавали, мов кота, се, небого, все були твоі інтриги, твої намови та бунтованя. От тим то я тепер прийшла до тебе. Зглянься на Бога, покинь свою погану роботу! Не мішай міні, не рий підімною, нехай я тим бідним людям дім збудую, щоб вони жили собі смирненько і мене добрим словом згадували.

 

— Агій на тебе, дурна смотолоко! — скрикнула Незгода — та я про тебе від давна ані знати ані чути не хочу, не то що малаб мішати твоій безмізкій роботі! Роби собі що хочеш, я й дивитись не буду в той бік. Думаєш, що у мене нема важнійшої, продуктивної роботи, як тілько бігати за твоїм хвостом та рити ями під тобою? Найшлаб я собі поживу! Я ось наняла ся на поденщину до Круппа, Армстронга і Верндля, щоб пильнувати фабрикації нових карабінів, гармат та бездимного пороху. Се трохи важнійша справа, ніж твоє будівництво. Будуй собі, моя любенька, хоч і до самої хмари. Я тобі певно на перешкоді не стану, а з твоєю будівлею і опісля легко справлюся, коли тілько...

 

І вона злорадно зареготала ся.

 

— Ну чогож би ти, сестрице, так погано смієшся і не договорюєш ? — з сумовитим закидом, простягши лице і уста в низ, сказала Згода. — Коли тілько що?

 

— Се вже моє діло! — відрізала Незгода. — Іди собі і приймай ся за будову і дай міні чистий спокій!

 

Згода знала норови своєі сестри, знала, що коли та раз сказала; іди собі, то вже небезпечно дальше ній надойідати. Тож хоч і як хотілось йій знати ті слова, котрих Незгода не договорила і в котрих було щось похоже не то на насміх, а не то на якусь таємну погрозу, — але з другого боку рада була, що Незгода хоч раз у своім житю згодилася на єї просьбу і дала йій слово, що не буде йій мішати при роботі, не буде рити під нею ані інтригувати против неі. З легким, супокійним серцем вона пішла до себе і принялась пильно за своє діло.

 

Грунт, на котрім мав будуватися дім бідних людей, був не зовсім чистий Одна, часть єго занята була старою руїною, друга довгий час служила сусідам за смітник, а третя була колись сажавкою а тепер простим багном.

 

— Треба буде очистити той грунт, — подумала Згода і пішла шукати робітників.

 

— Що вам, пані матко, далеко шукати, — сказав здибавши йійі на вулиці старий предприємець Байбарзо, або як він себе з панска звав, Шлєндріян, — ви міні поручіть сю будову, я вам дешевенько достарчу робітників і всего потрібного матеріалу. А ви собі тілько плян виробіть, кошторис, то що, тай надзирайте, щоб усе йшло, як слід.

 

— Та добре, кумоньку, добре, — сказала врадувана Згода. Так вишліть же завтра робітників, щоб почали грунт чистити та рівнати. А про плян ви не турбуйтеся, плян у мене вже готовий.

 

На другий день Шлєндріян, звісно, робітників не вислав, але сам прийшов на пляц. Прийшла й Згода і зразу дуже здивувалася, не побачивши замовлених робітників.

 

— Та ви, кумонько, не гнівайтесь, — сказав до неі Шлєндріян. —Годі було сьогодні, йій Богу, тоді! Знаєте які то у мене робітники — тілько плюнути! Одні грали в карти всю ніч, а тепер хропять аж буда трясеться, не добудишся йіх, хоч з гармати стріляй; другі гуляли на весілю, треті десь кудись порозйіздилися, — ну, біс йіх знає! Але я йім задам, не бійтеся! Скоро тілько у нас робота почнеся, то все мені мусить іти як на шнурочку. Я вже себе покажу!

 

— Та бо я хотіла, щоб зараз нині робота почалася, сказала Згода,

 

— Е, що там, кумонько, — сказав Шлєндріян, — оден день швидше чи пізнійше, при такім великім ділі се не становить ніякої ріжниці. В таких річах треба помаленьку квапитись. Помалу йідеш, дальше зайідеш — се дуже розумно сказано. І знаєте, що кумонько, ми собі сьогодні обоє гарненько оглянемо грунтець, витичимо, де що й як має бути, а завтра, дасть Бог дочекати... Чи властиво ні, завтра неможна! Завтра святенько, наше будівницке стято, Положенія ризи, — завтра вже мусите потерпіти, кумко солодка! Але після завтра ми гарненько вийдемо і духом усему раду дамо.

 

Що було робити! Згода згодилася на раду свого кума, і вони пішли оглядати грунт. Підійшли до Руіни.

 

— Ну, Руінко, старушко шановна, — сказав до неі Шлєндріян, — тепер тобі мабуть остатня година приходить. Годі тобі, серденько, на світі божім довше заваджати, пора на спокій! Ми тебе помалоньку дзюбаками та зелізними ломами, на шматочки дрібненькі, та в онту багнюку і впремо. Там і тобі буде спокійніше, і нам не без вигоди.

 

— Що, що, що ? — промимрила Руїна. — Ви, мене ? Таку стару історичну памятку — та дзюбаками, та ломами, та в багно? Зрадники! Нігілісти! Космополіти! То так ви свою святу батьківщину і бувальщину шануєте ?

 

Згода аж затряслась, почувши ті слова, аж поблідла і похолола від пят до голови.

 

— Алеж, серденько моє, свята Руінонько, скала вона. — Змилуйся над моєю головою! Мене угоджено на сім пляцу побудувати новий дім. Якжеж я можу се зробити, не усунувши тебе ? І чи не досить ти жила на світі? Позволь, моя дорога, і наслідникам твоім наступити на твоє місце!

 

— Проч від мене! — репетувала Руіна побачивши, що з нею панькаються. — Не доторкайтесь до мене святотатскими руками! Хіба не знаєте, що мене ще князь Облуп Скорпіонович будував, а князь Обдер Караконович руйнував ? Хіба не знаєте, що я на святому, історичному грунті стою ? А хто посміє нарушити, осквернити наш історичний грунт, той зрадник, Юда, той водів би був і на світ не родитися !

 

— Все те правда, — сказала заклопотана Згода,— цілковита правда... Але скажи ти міні, що я маю робити ? Дім мусить бути збудований, пляц невеличкий, — годіж міні не рушати тебе!

 

— Не смієш ! Не руш! — кричала Руїна. — Я частина староі Руси, нашої святої матери, а хто матір забуває, того Бог карає! Се про вас, огидні новатори, сказано. Знаю я, чого вам хочеся! Ви підмовлені нашими відвічними ворогами і хочете усунути з лиця землі остатню памятку нашоі минувшини, щоб і саму ту славну минувшину натерти, вирвати з памяти потомків, щоб улекшити роботу винародовленю! Знаю я, по яким се ви „wskazówkam" робите! Але не діждете того. Ще я стою міцно, ще твердо попирає мене „Червоная Русь"—і ми обі не дамо себе на поталу. Проч від мене, виродки, кажу вам, бо зараз завтра таку про ваші „затѣи" статю вріжу в „Червоной Русії", що вам аж у пятах потерпне!

 

Згода стала ні в пять ні в девять супроти таких слів, але Шлєндріян не злякався. Він добре знав, що не такий чорт страшний, як його малюють, і кивнувши Згоді пальцем відійшов з нею на бік і сказав:

 

—  Ти, кумонько, не дуже лякайся того, що ся старушечка говорить. Булакуча вона, про те не ма що й казати, і норовиста. Статя в „Червоной Руси" сяк чи так. против нас буде, про се також не бійся. Але і на те я не радив би дуже зважати. Людям рота не заткаєш, а частенько вони навіть не такі злі, як би се з йіх слів здавалося. От, мелють собі, щоб теркотіло, хоч муки з того млива ніякої нема. Але з другого боку ось що я тобі скажу. Руінка наша таки має й за собою трохи правди. Подумай лишень, кілько сот літ від часу князя. Облуна Скорпіоновича вона ось тут простояла, а ще й тепер, коли йій добре придивитися, то така, нівроку, тверда, та кремізна, що дай Боже всякій новій будовлі. Так знаєш, що я тобі пораджу. Ми єі трошка обчистимо, обхамраємо, де треба підмуруємо і повернемо під свою нону будову. Старий Фундамент, ручу тобі, так крепко збудований, що простоіть ще довгі віки.

 

Згода задумалася, але по єі добродушнім лиці видно було, що такий вихід з неприємної суперечки був і для неі самої приємний.

 

— А ти подумай, — договорював Шлєндріян, — кілько то ми роботи і кошту ощадимо бідним людям, маючи такий шмат уже майже готовий!

 

— Та воно би, кумоньку, не зле було, — зітхаючи сказала Згода, — тілько бачиш, мій плян трохи інакший, ніж план фундаментів отсеі Руіни. Покійничок Облуп Скорпіонович будував замок для себе і для своєі двірні, а міні би треба для бідних людей Дім народний будувати.

 

— Ей кумо, дурниця, йій Богу, дурниця!—скрикнув Шлєндріян. Бідні люде не такі дуже перебирчиві та фудульні. Хоч новий дім буде троха недогідний, тут тісний, там темніш або що, то йім і то буде аж надто доброго. Вони за все вдячні будуть. Аджеж вони, серденько моє, в яких хоромах вік свій спропудили? Мало що в ліпших, ніж хліви! Будеш ти на них уважати! А ще як йім скажеш, що йіх новий дім стоіть на тім самім фундаменті, що замок покійного князя Облупа Скорпіоновича, то вони такі щасливі будуть, мов у небі!

 

Згода замислилася ще глубше, і для святого спокою пристала на те, що мовив Шлєндріян.

 

Пішли дальше, щоб оглянути Багно.

 

— Ну тепер я вже й не знаю, чим оте Багно засипати, — воркотіла Згода, помірявши паличкою глубину рідкого болота і послухавши, як посеред него в калюжах кумкали жаби.

 

— Що? мене засипати? мене нищити? — пробулькотіло Багно — мене? коренну, исконную властивість сего грунту ? Ні, я на се ніколи не пристану!

 

— От тобі й на — сказала Згода — і тут якась національна властивість, якісь історичні права! Головонько моя бідна!

 

— А ми! А ми! А ми! — закумкали хором жаби. — І кудиж ми подіємось, коли ви се Багно засиплете ? Не з історичного погляду ми виступаємо, але відзиваємось до вашого серця, до вашого людского чутя! Змилуйтесь над нами, не вкорочуйте нам віку, не руйнуйте нашого улюбленого Багна!

 

Згода не знала що й почати.

 

— Слухайте любі мої — сказала вона. -— Те, о що ви просите, є неможлива річ. Вірте міні, я щиро шаную ваше право до житя, але Багно се мусить бути засипане. Я радо власним коштом перевезу вас до річки, де можете, собі спокійно гуляти.

 

— А наші родинні гнізда, наші прадідівскі леговища, праматериньскі купелі — все се нам треба покидати!. Ах, ах, ах! Нема у вас чутливих серць, нема любови до рідної землі!

 

— Та плюнь бо ти, кумо, на них! — скрикнув розізлений Шлєндріян. — Будеш ти з усяким хробачєм панькатись. Не бійся, як побачуть, що не жарти, то заберуться як непишні, навіть слова не скажуть. З таким дрантєм треба остро.

 

— Але подумай, кумоньку, родинні гнізда, прадідівскі леговища, праматериньскі купелі — і все те фу ! тай нема. Ну, як би нам так!

 

— І то правда — сказав Шлєндріян і також намислився, а по хвили додав: — А знаєте, кумо, може би можна сему лиху зарадити. Я думаю так. Часть Багна, де мають стати фундаменти будинку, ми засиплемо, се вже дарма. А серединку єго, оту найглибшу, можемо оставити так як є, обмуруємо єі гарненько, так що займе ціле подвірє. І Багну буде рехт, і жабам рехт і бідним людям также кривди не буде, бо будуть мати на подвірю сажавку. Всякі користи з неі: літом холодок, а зимою своя ховзанка.

 

Згода мало не поцілувала свого кума за таку мудру раду.

 

— Тілько чим його те Багно засипати? — клопоталась Згода.

 

— А хібаж мало маємо Сміти— сказав Шлєндріян. Глянь на оту купу, куди від віків усі сусіди викидали, що кому було непотрібне: онучі, черепє, розбите скло, попіл і всяку всякину. Се ми гарненько втелющимо в Багно — буде з него досить.

 

— Не смійте! закричало Смітє. — Я також історична традиція, я знак уніі двох народів, знак добровільного йіх співділаня! „Co Bóg złączył, niech człowiek nie rozłącza!“

 

Але Згода вже недивувалась і не гнівалась, а тілько лагідно сказала:

 

— Не бійся, кохане Смітє! Ми не думаємо тебе викидати за границю ані нівечити як небудь. Противно, ти будеш у нас „во главу угла“, підеш під фундаменти нашого нового дому!

 

Смітє почало було ще щось відповідати, але Згода вже не слухала і пішла дальше.

 

Такий то був початок тоі памятноі будови. Як вели єі дальше Згода а Шлєндріяном, як купували цегли й камінє, як мурували і підчас мурованя пляни перемінювали, а перемінивши бачили, що кепско зробили, як мулярі не хотіли слухати Шлєндріяна, а цегли мулярів, про се все довго було би розповідати. Не скажу також, чи довго чи коротко вони працювали при тій будові, а перейду просто до того торжественного дня, коли будова була вже готова і коли єі посвячувано. То була радість для бідних людей, то був всенародний празник! З усіх сторін зйіхалися відпоручники і нотаблі, попривозили своїх йімосців в шовках, своїх дочок в білих та рожевих сукнях і своїх парафіян в національних свитках, полотнянках, личаках та клепаних і з національними кошелями та дзьобеньками за плечима. Щось зо пятдесять панотців стануло до соборноі служби божоі „за всякоє прошеніє“, а по службі божій чотири найславнійші проповідники на всі чотири роги світа почали поучати зібраних о важности і красоті сего празника. Згода царювала над зібраними. Вона убрана в нову, гарну сукню, вибілена і трошки навіть підрумянена, сиділа на бальконі нового будинку та все лиш усміхалася та благословила. В кінці, коли проповідникам не стало вже духу в грудях і вони скінчили свої вітхнені промови, коли всіх очи ще раз звернулися на нову будову і на неі, Згода порозумїла, що пора і йій сказати пару слів. Вона встала і опираючись руками о зелізне поручє, сказала:

 

— Ну, дітоньки, я по просту до вас. Маєте, хвалити Бога, домик гарний, для спільного вжитку. Тілько тихенько в нім, діточки, без крику, без стуку, бо то будівелька ще нова та слаба, знаєте, не встоялась. Одно тілько можу вам сказати: можете бути горді на сей домик! Такого другого не найдете в цілім окрузі. Нехайже він буде нашою твердинею, нехай о єго мури розбиваються всякі заходи, всякі найізди ворожі! Кріпко і згідно, моі дітоньки, бороніть сего свого національного добра, і коли яка небудь непокликана рука простягне ся, щоб хоч одну порошину в него взяти, відбивайте сі громовим окликом: Русь для Руси!

 

— Русь для Руси! — закликали всі зібрані, піднявши в гору руки, а Згода сама так запалилася тим окриком, що необачно тупнула ногою о балькон. І раптом захрустіло, затріщало і затуркотіло, і на місці, де перед хвилею красувала ся нова будівля, згромаджені побачили величезну хмару куряви. Згода враз в бальконом в першій хвили злетіла в низ і вспіла без шкоди вискочити з розвилин. А коли курява розвіялась, то зібрані побачили, як з посеред розвилин вилізла ще одна постать, обдряпана, обшарпана, але також здоровівісенька. Се була аж надто всім знайома Незгода. Вона плювала і чихала і обтріпувалась від пороху, глини й болота, що кругом на ній поналипало. Побачила сестру свою Згоду, що бліда як крейда, вся тремтячи з переляку, стояла в першім ряді зрителів, і підійшла до неі, грозячи йій по під самий ніс затисненими кулаками:

 

— І ще, й сама стара палуба до мене прилізла, сама мене просить: дай мені спокій, не мішай міні, не рий підомною, — зацокотіла зо злости Незгода. — Ну скажи ти вялена ріпо, мішала я тобі, рила під тобою? скажи при людях, при чесних панотцях, нехай нас розсудять! Правда, що я зовсім не творилася до твоєі роботи? А тепер скажи міні, по що ти сама, підступом, мене в свої фундаменти замурувала? Ти думала, що там міні капут буде ? Ах ти опуде конопляний, ах ти костогризе! Не вже в твойій голові нема й тілько мізку, що в дірявім горісі зерна ? І яка щира сестриця! Бачить, що я заснула — ану мене в фундамент замурувати! Але почекай лишень, будеш ти мене знати, будеш ти мене тямити.

 

І Незгода вхопила Згоду за сиві коси і на превеликий соблазн зібраного народу обі сестри з криком і писком почали тягатись, волосатись, та проклинати одна другу.

 

А пишний дім, Згодою збудований, лежав в розвалинах.

 

15—19 цвітня 1890.

 

Іван Франко.

 

 

30.09.1890