Був ту собі колись Добробит. Не знаю, чи хто з вас особисто затямив єго, тож мушу описати єго так, як мені описував небіжчик моєі баби тітчаний стрик.

 

Старий Добробит, була то особина наскрізь неморальна. Головна єго засада була: як єсть, то шелесть! А що з роду він був Добробит, то все було у него чим шелестіти. Любив він попойісти — ховай Боже! і животину носив перед собою, так що своі коліна видав тілько в сні, в благословенних споминах своєї молодости. А що пива, меду і всякого напитку також за пліт не виливав, се навіть не уйшло уваги старого преподобного Нестора літописця, котрий і приписав єму ноту: „Руси же єсть веселіє пити.“ Що був лінивий, се розумієся само собою; куди бач, з таким животом та з пяною головою до праці нагинатися! Тай по що єму мучитися, коли він собі Добробит, і єму мабуть той з очерету грошей доносив!

 

Але за то до бійки, до лайки і до любощів кров у ного була страх горяча, а про єго гордість вже й говорити не буду. Одним словом, як є сім гріхів головних, так усі вони немов би прописані були на єго червонім, одутім лиці, в єго невеличких, товщем запливших оченятах.

 

Ходить було ота сотона по нашім краю, наприндить ся, і через губу не плюне, а тілько знай сопе, а де тілько поверне ся, всюди жита, пшениці, трави в хлопа, всюди ліси темні та безконечні, ріки та стави повні риби — одним словом, добробит. Ходить він собі та все співає на ціле горло:

 

            Де є руска вітчина?

            Де пшениці, ячменя,

            І де жита є досить,

            Куди голод не гостить.

            Ой на на! Ой на на!

            Он там руска вітчина!

 

Давно вже говорили єму панотчик:

 

— Ей, небоже! Покайся, поправся, бо то не добром пахне!

 

Але він і ухом в той бік не веде!

 

— Що мені! — каже. — Я прецінь Добробит! Скорше мене зо світа зведуть, ніж би я мав свою натуру змінити!

 

— А ти думаєш, що не зведуть?

 

— Ну, нехай попробують! — кричить Добробит. — Хто посміє?! Адже се не добром пахне!

 

— А от, побачиш, найдуться такі, що посміються, і нічого йім за те не буде.

 

— Е, — каже Добробит, — вовка бояти ся, то й у ліс не йти! Певна річ, що всі ми помремо і до чорта в зуби підемо, але хтоб собі тим голову сушив! Що було — бачили, а що буде, не знають люде, і ви, панотче, не знаєте. А ліпше нуко випиймо по добрій повній тай затягнім, щоби аж гори лунали :

 

            Я ніколи не згину,

            Бо веселю родину!

            Ой ну ну! Ой ну ну!

            Бо веселю родину!

 

Отак гуляв собі мій Добробит і гадки не мав. Аж бух! Одного дня ні сіло ні впало прийшов „ферделюнок“ від пана Гопмана— завтра на осьму годину рано такий а такий Добробит має ставитися в канцелярії!

 

Перший раз від роду у нашого Добробита забігали мурашки по на плечима. Чого тілько може хотіти від мене пан Гопман? Аджеж податки я всі заплатив, у праві ні с ким не є, „штрофу“ ніякого на мні не ма, а так, знайомитися з паном Гопманом не маю охоти. Бог з ним! Та що діяти, коли наказ, то треба йти.

 

На другий день раненько казав Добробит запрягти коні тай пойіхав ставитися до пана Гопмана.

 

— Слава Ісусу Христу! — сказав він чемно, входячи до канцелярії.

 

— А чін топри, чін топри! — сказав пан Гопман — А, шо ви за єдна, кльопа, чого вам трепа?

 

— Та я, прошу пана, Добробит. Пан мене чогось кликали. Ось і ферделюнок.

 

 — Ага, ага, ти ви Топропит! Топре, топре, пане Топропит, сітайте! Маємо ту тещо на вас поховорити.

 

— На мене?

 

— Ну, на вас, за нас, то вас, все отно. Скажіть мені, пане Топропит, я чула, шо у вас є шпихлір хромадский ?

 

— Та є.

 

— А мноха там на той шпіхлір є спіша?

 

— Та є жита тисяча кірців, пшениці щось зо пятьсот, а вівса бачу буде до пятьнацять сот.

 

— Хо, хо, хо! То топре! То туше топре! Нам акурат тілько трепа.

 

— Вам, пане Гопман?

 

— Ні, не мені самому! Пан старший від війська пише, шо єму трепа. Так ви, пане Топропит, посволите, шо ми сопі то спіша саперемо ?

 

— Ба... ба... а то яким правом? — пробовкнув зачудуваний Добробит.

 

— Ну, ну, ну! Не тумайте, шо ми са тармо! Ні, ми не такі люте. Ми вам тамо таку оплікацію, росумієте?

 

— Яку оплікацію?

 

— То такий папір, шо єго мошете сховати.

 

— А можна єго йісти, як хліба не стане?

 

— Ах, клопа ви кльопа, пане Топропит! Ха, ха, ха! йісти! Вам лиш аби йісти! А знаєте ви, Топропит, шо то є Фатерлянд ?*

 

— Ні, пане, не знаю.

 

— Ой, ой, ой! — закричав пан Гончак, ухопився за голову і почав скакати по канцеляріі Добробит думав, що єго раптом зуб заболів, а то пан Гопман дивувався, що Добробит нічого не знає про „Фатерлянд“.

 

— Ну слухайте, пане Топропит, сказав пан Гопман, вийойкавшися троха — не путьте смішна! „Фатерлянд”, то є війско, старші і я! Тля того „Фатерлянд” кошта кльопа повинна віттати все, що має, і то ще са мало путе.

 

— Ба, пане Гопман, а як я сам з голоду згину?

 

— Клюпа хльопа! Апи „Фатерлянд” сторов пуп, а кльопа все путе! Не схинеш! А ті оплікаціі, про котрі я топі касав, вони путуть топі носити проценти.

 

— Я, пане, процентів не хочу.

 

— Не хочеш? То ще й ліпше. Я то сарас сапишу то протокуль. А по спіша я сарас пішлю, щопи сапрали.

 

— Ні, пане, я на то не пристаю. Ануж у мене не зародить, то що я тоді буду робити?

 

— Е, — не сародить, не сародить ! Тілько працюй топре, то все тобі сародить. А я чула, пане Топропит, що ти туше лінива, ропити не хочеш! Слухай, непоше, щопи я того пільше за тепе не чула!

 

— А вам пане яке до того діло ? — огризнувся Добробит, котрому нарешті за богато стало тоі науки.— Аджеж я до вас не йду хліба просити, а ось ви до мене прийшли!

 

— Що? як? ти так до мене смієш палакати? — крикнув пан Гопман. — Ей, амстінер ! Bank heraus!* Вліпіть єму!

 

Ще наш Добробит і не оглянувся, а вже лавка в сінях стояла готова і ціла юрба гайдуків вхопила єго і вліпила єму так, як єму ще а роду ніхто не вліпив. Потім єго повели опять перед пана Гопмана.

 

— Пане, — почав було Добробит, — яким се правом ви — — —?

 

Але пан Гопман перебив єго:

 

— Мовчи кльопа, і не каши нікому ! Ось моє право!

 

І він лупнув рукою по великій, в свинску шкіру оправленій книзі.

 

— Вмієш читати?

 

— Ні, пане, не вмію.

 

— Ну, то мовчи! Ось ту моє право, паграграф емеремеремрем! А тепер скаши міні, пане Топропит, є в тебе хроші?

 

— Та в щось троха.

 

— Троха, троха! Шо то значить: троха ? Ти каши просто, кілько є ?

 

— Та буде там з десять тисяч.

 

— У, тесять тисяч! І на що тоні, клюпа кльопа, тілько грошей ? Шо ти з ними ропиш ?

 

— Положив у скриню тай лежать. Йісти не просять, а так про чорну годину, пане, най ся се пригаджає.

 

— А то, чи я не казала? — радісно скрикнув пан Гопман. — Де клюпа кльопа знає, що с хрішми ропити! А Фатерлянд потребує хроші, похато хроші! Не пійся, пане Топропит, воно топі не пропате! Тістанеш оплікацію.

 

— Щезайте ви пане з своіми оплікаціями! — скрикнув Добробит, сам себе не тямлячи зі злости.

 

— Що? Як? Ти міні смієш? — заліпився пан Гопман. — Амстінер, вліпіть єму!

 

Куди, куди смирнійший став наш Добробит після того, як єму другий раз вліпили. Побачив неборака, що з паном Гопманом таки не жарти.

 

— Переш оплікаціі, клюпа кльопа ? — крикнув єму Гопмап.

 

— Та беру, прошу пана.

 

— Ну, так пуло срасу ховорити! А слухай ти кльопа! Я чула, що в тебе коні є топрі.

 

— Та є, прошу пана.

 

— Похато ?

 

— Десять пар..

 

— Тесять пар! Чи ти стуріла? На шо топі тілько?

 

— Та так, пане, свого хованя. Продати лучиться, то продам, а ні, то нехай ховаються.

 

— Слухай, пане Топропит, Фатерлянд потребує коней на війну. Топі тві пари тосить, а на решту тамо топі квіт.

 

— Що міні з того квіта?

 

— Сховай, колись як у касі путуть лишні хроші, то ті станеш саплату. А коні я скашу сапрати.

 

Добробит тілько в потилицю почухався і нічого не сказав.

 

— Слухай, пане Топропит, — говорив далі пан Гопман, — похато ти маєш крунту?

 

— Та богато не богато, а так, тілько, що для мене вистарчить.

 

— Клюпа кльопа, я о те не питаю, але кілько морків ?

 

— Як посаджу морков, то й морков родиться, — сказав Добробит,

 

— Ой, ой, ой! — закричав опять пан Гопман мов на зуб. — Шо то са клюпа кльопа! Вона навіть не снає, шо то морк! А як ше ти поле міряла?

 

— Ми, пане, на прути.*

 

— А много прута маєш?

 

— Та буде щось зо двацять.

 

— Ну, нікс травс* не вуте. Я кашу переміряти Тохо топі за мнохо. Кусень вітрішемо тля мохо брата фон Дравсен.

 

Добробит тілько очи витріщив.

 

— А слухай но ти! А много ти платиш потатки?

 

— Ой, пане, много! По десять дутків з прута поля.

 

— Ха, ха, ха! І то насиваєся мнохо ? Ха, ха, ха! Віт нині с морка путеш платив по пять сріплом, росумієш ?

 

— Ні, не розумію.

 

— Ну, то як сопі хочеш! Се ти швидко сросумієш. А те ти пасеш хутопа?

 

— Та в лісі.

 

— А чия то ліс?

 

— Та божий.

 

— Що? Як? Поший?

 

— Ну, так. Пан каже, що то єго, а хлопи кажуть, що йіх. А я одно кажу: Ані пан єго не садив, ані хлоп, значить, божий. А вживати вживаємо.

 

— В лісі хутопа пасти не вільно! Ліс панский! Ось патент! — крикнув пан Гопман.

 

— А кудиж я з худобою подіюся, коли й поля уриваєте?

 

— Тівай ся, кути хочеш! Хоч поріж, хоч в стайни терши, а в лісі пасти не вільно! — крикнув Гопмап.

 

— Ні пане! — крикнув і собіж Добробит, чуючи, що в нутрі у него немов щось обривався. — Зо мною вже робіть, що хочете, але за худобою я обстану і не попущу. То не може бути! То загибіль!

 

— Мовчи, кльопа, і йти то тома! — тупнув ногою Гопман.

 

— Ні, пане, не буду мовчати і не вступлюся з відси. Той патент мусить бути скасований!

 

— Що? Як? Ти смієш? Амстінер, вліпіть єму!

 

— Ліпіть, кілько хочете, — кричав Добробит. — хоч на смерть убийте, але я свого не попущуся.

 

— Вліпіть і сапріть! сказав пан Гопман і пішов до дому обідати.

 

— I tui, wie man sich mit diesen tummen anern herumplagen muss!* — зітхнув він, вийшовши з урядового будинку.

 

Добробит дістав що дістав в то місце, відкіля ноги ростуть, а в додатку просидівся в арешті з пів року, доки пан Гопман не пригадав собі єго і не казав випустити. Насунувши кучму на очи і не озираючись, Добробит пішов до дому.

 

Дома він застав такі порядки, що й своіх чотирох стін не пізнав.

 

Що сталося з ним дальше, про те історія мовчить. Чи він умер, чи переродився, сего годі зміркувати. На всякий спосіб, той Добробит, котрий сьогодні живе між нами і котрий усім нам так добре відомий, є зовсім не подібний до тамтого старого. Наш Добробит тихий, смирний, працьовитий, ощадний, моральний до остатноі нитки — одним словом, пряме противенство старому. А головно, наш Добробит дійствує з уповажненя і за потвердженєм з гори. Кілька разів бачилось уже навіть, що ось-ось буде по нім, але завсігди в саму пору виходило розпорядженє: Добробит має бути. І справді, Богу дякувати, маємо єго й до нині. Давноі грішноі вдачі не осталось в нім ані сліду. Хіба тілько крізь сон часом промурмоче, тай то на жалібну нуту, першу стрічку пісеньки:

 

            Де є руска вітчина?

 

Дальші стрічки він забув, хоч у лоб стріль.

 

Іван Франко.

 

_______________________________

* Польскі виданя в Галичині після 1848 р. переповнені описами подібних Гопманів, котрі, уважаючи власне себе за „Фатерлянд", декуди дуже кривдили і наших богатших людей і самих Поляків. Після революціі 1848 р такі Гопмани у нас пощезали і чей уже ніколи й не вернуться. Тим то тепер годиться про них згадати хоть у казці — бодай не приснилися.  Редакція.

* Фатерлянд — війчина.

* Bank heraus — виймайте лавку!

* Прут — коло два морги

* Niehts draus — нічо з того!

* Фe, кілько-ж то з тими дурними хлопами гризоти,

 

30.09.1890