Похід 17 вересня 1989 року у Львові за легалізацію УГКЦ – історична подія, яка досі викликає подив. Вона готувалася за два роки до того, як відбулася, і лише два місяці по тому дала конкретні наслідки.
Що передувало історичному походу за легалізацію УГКЦ
З початком «перебудови», запровадженням «гласності», зменшенням цензури та припиненням репресій у республіках СРСР почався національно-визвольний рух. Зміни в політиці та соціумі не могли не зачепити релігійної сфери. 4 серпня 1987 року українська католицька спільнота, яка понад 40 років діяла в підпіллі, адресувала римському понтифіку Папі Івану Павлу ІІ та Генеральному секретарю ЦК КПРС Міхаїлу Горбачову таку заяву:
«Ми, єпископи, священики, монахи, монахині й вірні Католицької Церкви в Україні, що нижче підписалися, заявляємо: у зв’язку з перебудовою в СРСР і більш сприятливими умовами, що склалися, а також у зв’язку з ювілеєм тисячоліття хрещення України, уважаємо за недоцільне продовжувати перебувати у підпіллі, а тому просимо Вашої Святості сприяти всіма можливими способами справі легалізації Української Католицької Церкви в СРСР. Одночасно звертаємося через Вашу Святість до уряду СРСР з нашою заявою про вихід певної частини УКЦ із підпілля.
У порозумінні і за благословенням інших католицьких єпископів на Україні цю заяву підписуємо:
Єпископи: Павло Василик, Іван Семедій.
Священики: Григорій Будзинський, Михайло Гаврилів, Мелетій Малинич, Петро Зеленюх, Володимир Війтишин, Тарас Сеньків, Іван Сеньків, Павло Мадяр, Мирон Бескид та інші священики, 30 монахів і монахинь, 174 віруючих Української Католицької Церкви».
То було перше свідчення того, що греко-католики в Україні виходять із підпілля. Тодішній голова «Центрального комітету українських католиків» Йосип Тереля, а після нього Іван Гель постаралися передати копію такої заяви Президії Верховної Ради СРСР. Однак відповіді ні з Ватикану, ні з Москви не було.
У 1988-му відзначали вагому історичну дату – 1000-ліття Хрещення Руси-України. Центр святкувань перемістили до Москви. Під цим приводом трьом греко-католицьким священикам вдалося зустрітися там з представником Ватикану кардиналом Казароллі, – пригадує о. Матей (Михайло) Гаврилів. Сам отець за рік до того, на свято Миколая, відправив у Львові перший після підпілля прилюдний молебень за чорнобильських дітей, який організувала Ірина Калинець.
Святкування ювілею 1000-ліття Хрещення спонтанно поширилося по Галичині. «Біля закритих тоді ще храмів та на цвинтарях масово встановлювали та освячували «Ювілейні хрести 988-1988». Вперше це відбулося 10 липня у селі Грушів Дрогобицького району, де зібралося на відправу 15 підпільних греко-католицьких священиків і тисячі мирян, а промову виголосив голова Комітету Захисту УГКЦ Іван Гель. Ще один важливий захід – це богослужіння 6 серпня 1989 року біля пам’ятника Маркіяну Шашкевичу у с. Підлисся, яке очолив незламний і безстрашний єпископ Павло Василик. Там було близько 60 тисяч вірних і всі вперше після заборони прилюдно співали гімн «Ще не вмерла Україна»», – згадує отець Матей Гаврилів, ЧСВВ.
«Неділя 17 вересня 1989 року вивела на вулиці Львова понад 200 тисяч греко-католиків»
Ідея перетворити окремі мітинги у численний похід за легалізацію української Церкви належала Комітету захисту прав УГКЦ і безпосередньо його голові – дисиденту і політв’язню Івану Гелю. Як він сам згадував у одному інтерв’ю, «27 червня на 20-тисячному мітингу на стадіоні “Дружба” (тепер це стадіон “Україна”) я оголосив, що 17 вересня ми проведемо цю акцію. Дату призначив свідомо – це було 50-річчя окупації Галичини більшовиками. Тим паче, випадала саме неділя. Це дуже злякало “режим”. Його представники постійно тиснули на мене, щоб відмовився від своїх намірів».
Та Гель не відрікся від розпочатої справи, і врешті з першим заступником міністра внутрішніх справ Дурдинцем вони дійшли компромісу. Офіційного дозволу організатори не отримали, але й перешкоджати місцева влада їм не стала, щоб уникнути протистояння. Що більше, міліція у цивільному взяла на себе охорону походу, забезпечивши супровід автами «Швидкої допомоги». Активно до організації походу долучилася перша леґальна опозиційна організація «Народний рух України». Згадує Іван Гречко (Клуб греко-католицької інтелігенції): «Тоді існував уже Рух, він мав своїх посильних: збирав усіх у середовищах учительських, студентських, робітничих, селянських, по церквах священство допомагало розповсюдити думку про потребу і організацію того походу».
Ще тодішній екзарх РПЦ в Україні Філарет говорив, що ніякої уніатської церкви не існує, а «є тільки залишки, приблизно 10 сіл, щонайбільше 15, із беззубими попами і 200-300 беззубих бабок». Натомість кількість і самоорганізація учасників походу перевищила всі сподівання. За різними даними, у процесії взяло участь від 250 до 300 тисяч осіб. Відтак влада і присутні в той день закордонні медіа побачили, яким стереотипним було уявлення про Українську Греко-Католицьку Церкву.
«Пригадую собі, як люди з самого ранку почали збиратися біля Порохової вежі, недалеко від обкому компартії. Вони несли написи з назвами сіл і міст, звідки прибули, хоругви та ікони, портрет митрополита Андрея Шептицького, багато синьо-жовтих прапорів, плакати з вимогами легалізувати УГКЦ. Невпинно співали гімн «О спомагай нас, Діво Маріє». Погода, дякувати Господеві, напрочуд була доброю, – ділиться спогадами о. Матей Гаврилів. – Заздалегідь був приготований довгий престіл, на який поклали антимінс зі святими мощами. Зібралися священики, щоб о 12 годині розпочати Божественну Літургію. Перед початком Служби Божої Іван Гель виголосив промову, у якій сказав про ціль зібрання, а саме – заманіфестувати перед усім світом бажання греко-католиків легалізувати УГКЦ».
«Почалася Божественна Літургія церковнослов’янською мовою, – продовжує о. Матей. – Священики, серед них старші і молодші, висвячені у підпіллі, по черзі виголошували прохання єктеній, а народ дружньо відспівував, що дуже вразило зарубіжних кореспондентів, які дивувалися цьому народному організованому співу, а також наявності підпільних сестер-монахинь у чернечому одязі».
По закінченню відправи численний мітинг рушив у напрямку, який окреслив у промові Іван Гель. «Уявіть собі, яка для мене була несподіванка, – розповів тодішній член Комітету захисту прав УГКЦ Іван Паславський. – Йшли священики і, дивлюся, наш столяр іде як священик. А то виявився знаменитий о. Себастян Дмитрух з отців-студитів. Він, значить, був монах! Відбулася Служба Божа біля Порохової вежі (до речі, біля церкви Михаїла отці-василіяни вже правили під дверима два місяці). Тоді рушили наліво і там біля «Інтуриста» повернули до центру. «Рухівці» трималися за плечі, утворивши ланцюг, так, що ніхто не міг виступити на тротуар. Ми повернули біля пам′ятника Міцкевичу, музею етнографії, тоді по 17 Вересня (зараз – вулиця Листопадового Чину) і – до Святого Юра. А тоді Юр ще був абсолютно в православних московських руках. Ми йшли з дружиною і я кажу: «Маріє, ми переживаємо історичну хвилю, тому що злилися дві події: вихід з підпілля Церкви і вознесення нації», – пригадує Іван Паславський.
На подвір’ї церкви святого Юра відправили Молебень до Христа Чоловіколюбця. Зі слів учасниці походу Оксани Гайової, вірні на площі перед собором мали змогу почути у записі голос Митрополита Андрея. Однак і цьому намагалися перешкодити – хтось тайкома перерізав дроти гучномовця. Зібрані з-поміж людей кошти Іван Гель пообіцяв реалізувати на видання релігійного часопису «Християнський голос». На завершення під вечір «рухівці» запалили свічки в пам’ять про жертв комунізму.
Два місяці по тому…
Ще за день до походу тодішній голова Львівського міськвиконкому Богдан Котик скликав засідання, на якому сім членів проголосували за дозвіл на проведення акції, п’ятеро – проти. Як розповідав журналістам Іван Гель, «другий секретар обкому Борисюк викликав Богдана Котика “на килим” і почав на нього верещати: “Як ти смієш! Ми боремося з націоналізмом, а ти їм сприяєш. Ти покладеш партквиток”. І тут Богдан Котик сам поклав партійний квиток. Він був першим, хто поклав партквиток добровільно на стіл. Відтак від 18 вересня до 1 листопада 31 тисяча комуністів покинула лави КПУ. Після цього подав у відставку Щербицький, який зрозумів, що система розвалюється».
Присутній у поході 17 вересня член британського парламенту, ліберал і католицький активіст Дейвід Альтон у листопаді розпочав в Лондоні кампанію у справі легалізації УКЦ і просив поклопотатися про це главу уряду Маргарет Тетчер під час її зустрічі з Горбачовим.
Отець Матей Гаврилів наводить таку хроніку розвитку подій після 17 вересня:
1 жовтня – відбулася демонстрація в Івано-Франківську, в якій взяли участь понад 50 тисяч вірних.
5 жовтня – чергова демонстрація у Львові.
8 жовтня – понад 10-тисячна демонстрація в Стрию.
15 жовтня – багатотисячна демонстрація в Тернополі.
1 листопада – знову масова 30-тисячна демонстрація у Львові під час молебню за митрополита А.Шептицького,
26 листопада – масові демонстрації у Львові (понад 150 тисяч учасників, а за деякими даними – 180 тисяч), в Чернівцях (понад 20 тисяч), Івано-Франківську (близько 15 тисяч).
Такими акціями готувалися до ключової в цій справі події – зустрічі Папи з Горбачовим у Римі, яку планували на кінець листопада. Щоправда, зустрілися вони 1 грудня, і ще за кілька годин перед зустріччю у Ватикані, голова Ради у справах релігій при Раді Міністрів УРСР Микола Колесник повідомив, що «громади греко-католиків можуть реєструватися так само, як і інші релігійні групи». Це рішення було прийняте 24 листопада 1989 року.
Згодом почалася передача конфіскованого в УГКЦ майна. Що ж до собору святого Юра, то лише після березневих виборів 1990 року (парламентських і місцевих), які в Галичині виграв Демократичний блок, Львівська міська рада 6 квітня постановила, що РПЦ (тоді вже УПЦ) має передати архикатедральний храм українським католикам.