[Батьківщина і инші оповідання, Київ, 1911, с. 47— 57]

 

Весною 1875 ішов я піхотою з Долини вгори в Велдїж. Ішов сам, бесїдувати не було з ким, — а для якої-такої розривки мугикав собі під носом арії народнїх пісень.

 

Не знаю вже, чи злий, чи добрий демон справив мене на новий гостинець. Він, правда, коротший від старого, — іде просто аж ід велдїзькому мостови, — та за те відзначає ся другою, для нього не зовсїм підхлїбною прикметою,— тим, що новий. Не знаю, чи вам коли лучало ся їздити новим гостинцем, котрий ще мурують, а до того мурують на жовтій, дожджами і водами весняними розмоченій глинї. Чи їдучи, чи йдучи мусїли ви проклинати його. Уже то мусить бути віз неабиякий добрий, аби не розтренькав ся грукаючи раз-за разом о величезне камінє, — вже то мусять бути конї не аби які вправні і не аби як остро ковані, аби не порозбивали собі копита о остре кремінє, вже то мусить бути чоловік не аби як сильний, аби його після такої колиски не сперли кольки під грудьми. А піший-піхотинець! О, і йому грозять не менші неприємности. Що найменше може надїяти ся, що з чобіт, хоч і яких добрих, принесе шкаматє, а коли менше вправний, то напевно може числити на виткненє ноги. Як новому гостинцеви, не доставало ще згаданому бокових стежок, сього великого добродїйства для пішоходів. А хоч може й були там того лїта, то тепер так розгливіли ся і пропали в глинистій калужі, що годї було знайти їх полику, — не то йти ними.

 

Ще бодай те було добре, що тут я часто здибав людий, що працювали на гостинцї, — робітників. Гірка доля тих людий. За нужденну плату 60—80 кр. денно сиди там цїлий день на вітрі, слотї й вохкости, двигай тяжкий зелїзний молот та товчи камінє. А їх там богато сидїло. Їх робота не дозволяла їм заходити в бесїду між собою, — всї сидїли мовчки, навіть піснї, тої кождочасної товаришки  нашого Русина при роботї, не було чути. Ті люди,  нужденні. з лиць і одежі, і понурі, видали ся менї  заклятими злим демоном, запряженими чарами до  тої машинальноі працї. І дїйсно так. Злий демон  їх — нужда, — а чари, той мізерний, кровавий заробок.

 

Троха оподалїк за ними, за невеличким горбком побачив я вугляря. Його великий, чорний віз, запряжений парою невеличких, гірських коний  стояв серед глубокої, глинистої вибоїни і не міг дальше рушити ся. Хоч як мучили ся коненята, хоч як гейкав на них вугляр, хоч як і він сам підважував своїми крепкими плечима віз, — нїщо не помагало.

 

Я підійшов до нього.

 

— Слава Ісусу Христу!

 

— На віки Богу слава! — відказав він, вилїз із під воза, заталапаний, задиханий, став, випростував ся, зняв капелюх із голови і долонею обтер собі краплистий піт із чола.

 

— Ов, а то що вам таке трафило ся ? — питаю.

 

— Та видите, — відказав вугляр відсапуючи. — Запхала мене лиха година на сей гостинець! Мара би йому в печінки вмурувала ся, нехристови поганому! (Я забув додати. що гостинець той мурував своїм приватним накладом Жид, барон Попер). Вже бим не мовив, аби з тягаром яким, — а то видите, в порожнї тай годї з проклятої баюри вігарбати ся. І конища помучив, і сам утепенив ся, як бачите,— тай годї. Нужда моя — мара мя якась сюди несла в тоту безодню!

 

— Та що, — кажу я — будете самі мучити ся? Віз страмний, ще надсадите ся або що. От погодїть, я покличу людий, зіпремо ся разом, — лекше піде.

 

І не чекаючи відповіди, побіг я скоками по каміню і закликав робітників..

 

Досить то довго бавило, заки пять хлопа здужали витягти великий вуглярський віз із глубокої западнї. В кінцї віз стояв на твердім, люди пішли назад до своєї роботи, а вугляр узяв у руки свій батіг і гейкнув на помучені конї. Віз рушив, обік нього вугляр. Я постановив, бодай для товариства,  держати ся разом із ним. Поволи, утяжливо йшла їзда, — не хибло часу до розмови.

 

Я розпочав звичайними питанями : А відки ви? А як заробкуєте? Чи багато вам несе ваша робота? Яке ґаздівство у вас, як що?..— От, як то звичайно.

 

— Я з Суходола, — каже, — але тут у Ілемськім лїсї ми напалили вугля, тай я вже туди їду.

 

— То вас більше є до того ?

 

— А, штири фірі. Ще як був мій небіщик Іван, тосме їздили в пять.

 

Вугляр, з котрим я бесїдував, був чоловік уже підходулого віку, з півшеста десятка лїт, коли й не більше. Ростом високий, як часто бувають наші гіряни. Волосє довге, вже шпаковате, спадало з під чорної, повстяної кресанї на його плечі. На нїм був короткий кожушок без рукавів, так звана бунда, і міцні, шкіряні ходаки з чорними, вовняними волоками.

 

— А давно вже, як ваш Іван умер?.— запитав я по хвили, підчас которої старий мовчав і звісивши голову ступав понуро дальше.

 

— От, десь так у Петрівку рік буде. Най му там легко душеньцї буде! Добрий був хлопець, — душа не дитина! Тай таку му Бог смертеньку судив, що страх подумати! Гей, гей, як би то менї відки инде прокормити ся, не поглянув би я навіть нїколи на тото вуглярство. Оно збавило менї мого сина, мого Іванчика, щом го єдного мав, як єдну душу в Бога!

 

Старий зітхнув важко.

 

Я дав йому виговорити ся. Знаю з власного досвіду, як то прикро, коли наші сумні, жалібні спомини перериває хтось цїкавими питанями. Я старав ся заспокоїти вугляра, звертаючи його увагу , на постороннї предмети, a по хвилї запитав:

 

— А щож то стало ся з вашим Іваном?

 

— Ой, не приводи Боже такого мому ворогови!—  відказав. — От, коли ласка ваша, послухайте ! Пізнаєте, який то наш заробок гіркий та крівавий, — тай яке горе мене в нїм постигло!

 

— Мушу вам сказати, що цїла наша родина в Суходолї—самі вуглярі. Ми бувало в пять фір їздимо. Я на єдній, мій син на другій, на третїй  мій молодший брат Митро, а на четвертій і пятій  знов його два сини, Якимко і Штефан. Дома лишали  ся лиш жінки. У мене крім Івана була ще й дочка, Маруня, а у брата не було більше дїтий.

 

— А відки-ж ви брали дров на стілько вугля ? —  перебив я.

 

— Купували. От, де в лїсї яке охабя, повалене дерево, дещо — у наших лїсах того страх богато. Закупуємо тото дуже тано, — ще пан рад, що позбуде ся завади, бо то би й так дармо лежало та гнило. А ми припадемо, поріжемо на дрібні колодки, позносимо на поляну тай кладемо в купу.

 

Ну, але най вам далї повідаю.

 

Було то якось по Зелених святах. Ми вже до того часу понавишукували по лїсах цїлі купи вівертїв. Весна була мокра, — вітри подули — таке вам понаобальовало, що Мати божа! Аж жаль чоловікови дивити ся! Якось вечером у недїлю приходить до мене брат Митро.

 

— А що, — каже, — Максиме ? Може би нам час уже вибирати ся з дому ? І так єсьмо засидїли ся, — а все те про твого Івана тай про тото сватанє.

 

А мій Іванко саме тої весни посватав був Оленюкову Фенну, — гарну дївчину, хоть і не богатих родичів. Боже мій милий, — як вони любили ся! Дивлячи ся на них я й собіж радїв, —у мене в серцї й собіж розцвитали молоді лїта, молоде кохане.

 

— Ба, що, — кажу, — правда твоя, Митрику. Робота сама кличе на нас. От, сїна вже конятам не стає, щосме тогід купили, — укосити нема де, бо у нас поля й толоки нема. Уже й нам зачинає хлїбець відходити, — курта рада, братчику, збираймо ся!

 

— Та я уже готов. А ви-ж ? Будете на завтра з ладом?

 

— О, а що в нас ладити? Вози помазати, — пили наострити,— тай ще там відай треба буде драбини новим лубєм пообтягати. Ну, — два нас,— то що-ж то длї нас такий лад значить ?

 

Я покликав Івана. — скоро вечір, свята недїленька відійшла,—ми взяли ся до роботи. На другий день з рана мали ми виїздити. Ще в ночи прибігла Фенна в хату.

 

— А що, Іване, чулам, що вже їдете в лїси ?

 

— Ая.

 

Вона стала якось, нї в дві, нї три, зачала мяти в руцї запаску, а далї, дивлю ся, а їй сльози з очий кап, кап, кап.

 

— А тобі що Феннице ?—питаю.

 

— Та нїчо! — відказала і зарумянїла ся.

 

— Ов, дай спокій, не плач сирото! Тадже-ми ще чень за море не їдемо. О Покрові вернемо, не бій ся, — гроший навеземо, — весїля буде.

 

Вона ще дужше зарумянїла ся. Іван до неї, —  втїшає, розговорює, —далї й поцїлював, — ну знаєте, як то молоді люди вже там знають до себе. Вона  скоро і всміхнула ся, — а я кажу знов:

 

— Не плач, Феннице! О, як би ти кождого  разу зачала плакати, кілько Іван буде відїздити, то де би й тих слїз у тебе набрало ся ?

 

— Та нї, — відказала вона всміхаючи ся крізь сльози, — менї якось так нинї...  лиш нинї.., сама не знаю чого.

 

— Ну, ну, нїщо не шкодить, — глаю я,—а тепер іди небого до дому, нас ще робота чекає

 

Вона сказала нам „добраніч“ і пішла.

 

Заладили ми, що було треба, тай полягали й собі-ж троха припочити. Встаю я рано, та якийсь  такий, чи слабий, чи не добрий, ну, як сам не свій.

 

— Ов, — кажу до жінки, — знаєш стара, якесь менї погане на сон набилило ся!

 

— A що таке?—питає вона.

 

— От, так ми до раня на гадцї вертїло ся! Колиж бо чи замануло мя чи що, — на вікнам ся  подивив *.

 

— Ну, — каже стара, — най усе зле щезає!

 

Повставали ми, помили ся, Богу подякували, жінка в печи затопила, варить снїданок, аж тут і Митро на обору.

 

— А що, Максиме, готов ти ?

 

— Зараз, кажу! Ануж-ко, вступи до хати, хлопцїв своїх поклич, поснїдаємо разом що Бог дав.

 

— Та ми вже по снїданку, — відказує Митро.

 

— Нїчого не шкодить! — відказав я. — Таже ми всї свої, нема що церемонити ся. Гей Маруню, побіжи но, поклич стрикових хлопцїв сюди!

 

Хлопцї поприходили, ми засїли до снїданку.

 

Сонце вже високо стояло на небі, як ми виїхали. Погода була прекрасна. Іван після прощаня з Фенною йшов якийсь засумований, Митро гуторив зо мною про те, де-б насамперед рубати дрова, а Якимко і Штефан ідучи побіч своїх возів, узяли ся розжалоблювати Івана співанками. Якимко витяг навіть ізза ременя сопілку, заграв, та такої сумної та сердечної, що Іван бойє аж голову звісив ідучи позад нього. А Штефан за той час усе приспівував:

 

            Ой віз трави, ой віз трави, а два вози сїна;

            Ой тож то; ми дївчинонька в серденьку засїла!

            Ой дївчино-дївчинонько, такас ми миленька,

            Як у лїтї на нивоньцї вода студененька.

            Як у лїтї при роботї води ся напити,

            Так з тобою постояти тай поговорити.

 

От так собі, — знаєте — молоді люди! Що їм до чого! Аби що, їм усе співанка на голову набриде, така вдача у них. У нас старих не то. Де нам?

 

Ви певно й самі здорові знаєте, що в кождім станї аби робота яка прикра, то також є й свої прємности. Ну, деж без того ? Чоловік, звичайне, не нїмина. Таке, видите, і у нас, вуглярів. Виглядимо поляну, де би класти субітку, вози полишаєм у селї, а самі в лїс. Ну, беремо ся по два до віверту. Позакурюємо люльки, та пили в руки. Лїс докола тебе шумить, сонїчко на небі десь-не-десь пронизує ся крізь галузя, пташенята цвірінькочуть, що аж серце радує ся, а ти собі спокійно люльку пак та пак, тай потягаєш пилою. Ну, поріжемо вже цїле дерево, стягаємо колодє на полянку. Боже, кілько чоловік намордує ся ! Не раз аж очи з голови вілазять... І, бачить ся, невеличка колода, а як прийде стрімко горі горою, то аж дух у тобі запре. За теж, коли вже наносимо купу теньгу, беремо ся укладати. У споду трошка відломків на огнище, а відтак колодє, колодє — геть до гори. На верха накладемо четиня, аби вітер не провівав та аби поломінь не вибух, а ще по тім прикриваємо землею або чим иншим мокрим, аби адїть лїпше утлїло ся вугля в споду. Ну готова одна купа, підкладемо огонь; один лишає ся пильнувати ладу, а решта дальше. І поки перша утлїє, ми підпалимо три-чотири. Тото вам варто видїти тогди, як то делїкатно віглядат, як тут по лїсї вінцем докола верьха дим клубами зводить ся! А в ночи, то нераз гадаємо що то такий великий червоний перстїнь оперезав гору. Ну, а вже як міркуємо що вгоріло добре, то зачинаємо гасити. Не раз із одної купи десять, дванацять фір вугля. Міркуйте, що то за купи ! Е, що вам хата! Нїщо !

 

Таке було й тогди. Наклали ми штири купі, попідпалювали, тай пильнуємо. Моя купа була найпізнїйше запалена, коло другої був Митро, коло третьої Іван, а коло четвертої Митрів Штефан. Якимко був у селї при конях. Було то якось з полудня. Я пообтикав добре купу четинєм, позабивав шпари, закурив люльку, тай лежу собі під яличкою, вібачте, на череві, от так єм ся спер на лїктї, нїчого. Ще собі гадаю: Вже би Митрову й Іванову купу завтра гасити, через ніч вуглє акурат дійде. Аж тут на раз чую крик коло Йванової купи. Зриваю ся на ноги, біжу, що там таке? Не дуже то й близько було. Прибігаю ід Митровій купі: Митра нема! Ба, прислухаю ся, чую Митрів голос коло Йванової купи, все кричить: „Борзо, борзо, розмітуй!“ Господи, гадаю собі, що там таке стало ся? Лечу я, скачу через пеньки та віверти, продираю ся крізь хащі та ломи, а серце лише стук, стук, стук. Прибігаю. Мати Христова! Митро і Штефан звивають ся коло Іванової купи. Тут огонь жбухає як із пекла—знаєте, вуглє перетлїло. Дими сарахкотять а вони з деревляними копаницями в руках моцують ся та розмітують колодє.

 

— Що тут, що тут таке? —кричу до них. Але відай і не почули мого голосу, так тріскотїла четина та гудїв огонь. Я виджу, що нема чого допитувати ся, хапаю й собіж довженну копаницю та розмітую колодє. Заздрів мене Митро крізь дим, поломінь та іскри.

 

— Борше — крикнув — борше, брате!

 

— Та що таке ? — питаю — де Иван ?

 

Митро не відказав нїчого. Лише Штефанко, обсмалений і ледво тлїнний серед задухи, прокричав:

 

— Упав у огонь. Поломінь прохопив ся був з верха, а він лїз горі купою затикати. А в тім вугля просунуло ся, тай...!

 

— Боже милосердний! — крикнув я, а самого,. мов би ледом обдало. Десь, не знаю вже відки, я набрав раптом сили. Що загачу копаницею, то колодє летить мов трісочки з під сокири, що загачу, то летить, розскакує ся. Вже я попік собі руки,. ноги, лице, не питаю нїчого, лиш усе, мов безумний приговорюю:

 

— Іванчику мій, дитиночко! Іванчику, де ти ?

 

Аж ось серед червоної грани щось зачорнїло  ся. Два нас захопили тото копаницями і вітягли... То був мій Іванчик.

 

Мати Христова не приводь вас нїколи нї видїти, нї чути про таке нещастє, яке звалило ся на мою бідну, стару голову! Лежав мій Іванчик на земли передо мною, чорний увесь, як головня. Тїло в огни збігло ся, шкіра перегоріла, потріскала...

 

Не пізнати, де були очи, де уста, де лице, нїчого!.. Мати небесна, я на своїм віку не видїв нїколи нїчого страшнїйшого, як був мій синочок сердечний. А я над ним стояв, нї живий, нї мертвий, лиш руки ломлю, та приговорюю : „Іванчику, серденько, обізви ся, хоть словечко промов!"

 

Але мій Іванчик давно вже Богу душу віддав. Дай му там Господи душеньцї спокій! Пішов він страшною дорогою з того світа, лишив менї тяжкий жаль, лишив старого без помічника, самого, як билинку серед поля ! Ей, синочку мій, синочку, тотож тобі відай така доленька судила ся! Тай чи не волїлож мене старого таке прислівє спіткати? От була би стара з-дїтьми поплакала, тай годї! Були би бодай не бідували. А так що? Лїта вже чоловіка змагають ! Менї вже далї за піч лежати та старі| кости парити, не волочити ся по зарібках! Ох Боже єдиний, Боже!.. Постояв я над своїм Іванчиком, та нїколи було стояти. Утер сльози, завив свого синочка у верету, тай понїс у село, мов дитину. Другого дня поховали. Ей, паничику, паничику, ви ще не знаєте, що значить, як вітця серце болить за своєю дитиною. А тут голод, робота чекає аби чоловік не загиб! Нїколи було довго сумувати та бідкати, нїколи завертати до старої матери та потїшати її у превеликім жалю. Третього дня ми набрали вугля у вози тай поїхали. Чужі люди переказали матери, що : „Ось-дї, ти ненько, у тугу не вбивай ся, а свого сина вже не надїй ся! Не приїде твій син, тебе на старости лїт приголубити, не висипле запрацьовані гроші на стіл та не скаже: Нате мамо ! Поїхав твій син у далеку дорогу, в чужу сторону, де нїхто не потребує заробляти. Там тебе, мамо, твій синочок ожидає“. А бідній Фенници переказали, що: „Ось-дї ти, дївонько, не надїй ся свого нареченого! Перемовила його до себе друга, розлучниця, сира-могила!“

 

Дуже плакала за Іванчиком мама й сестра рідненька, а ще дужше бідна Фенниця. Приходили всї три у Ілемє, наймали панахиду по його душі молили ся на свіжій могилї. От тілько й казки про мого бідного Іванчика. Мати ще й до нинї плаче, а мене й до гробової дошки не перестане серце болїти. А Фенна також довго по нїм плакала-сумувала, аж ось сих мясниць другий сватач найшов ся, пішла замуж. Дай їй Боже прожиток щасливий за її щирість !

 

На другий рік, десь знов о такім часї здибав я старого вугляра. Розгуторив ся з ним про його житє.

 

— От, видите, нужда тай нужда! Нїгде нї про що й не чути більше. Наш заробок день у день менчіє. І лїси вірубують, і того камінного вугля все більше. От, прийде ся далї з голоду загибати. Та от то бодай Богу дякувати, щом доньку віддав сих мясниць. А Митро вже не їздить за вугльом, пішов із Штефаном на заробіток у Людвіківку, до тартаку. Ще добре, що зо мнов пустив Якимка. „Бери,— каже — брате, мого сина, коли твого Господь милолосердний  зібрав зо світа“. От така, видите, моя журиця темна. Коли-б не Якимко, що вже менї все до помочи, то би прийшло ся самому із старою пропадати з голоду. Сам уже, бачите, не проміжний, де то, де, лїта плинуть тай силу забирають! А вже нїколи менї до инших зарібків брати ся. І не можу, і охоти нема. Жив вуглярем, та таки, бачить ся, й до гробу ляжу вуглярем. Коби лише був мій Іванчик: золотий дихав! Не так би менї було здихало ся. Гей, гей, лишив мене сирота, мов без правої руки. З ним усього не стало: нї сили, нї достатку, нї потїхи, нї зарібку, — нїчого.

 

 

 

______________________

 

Отсе оповіданне, написане в першій половинї 1876 р. перед ,,Лесишиною челядю“ та „Двома приятелями“, було першим із тих, які я пізнїйше зібрав у циклю ,,В потї чола“ і які мати дати художнїй образ житя галицько руського народа в ріжних його верствах та професіях. Не памятаю, де й коли подїв ся у мене рукопис отсього першого оповіданя і не знаю також, відки й яким способом дістав його д. Микола Венґжин, який у початку І909 р. без моєї відомости опублїкував його, змінивши правопис, у перших, сїчневих двох числах свойого лїтературно-наукового двотижневика „Будучність“. Відси передруковую його тепер справивши мову в отсїй новій збірцї моїх оповідань

 

_______________ 

* Народне віруванє, що коли прокинувши ся зі сну поглянеш на вікна, то забудеш усе, що тобі снило ся.

 

06.09.1911