Зборівська битва – ще одна невиграна перемога

18 серпня 1649 року, після дводенної битви (15–16 серпня) під Зборовом, яка мала би закінчитись повним розгромом шляхетського війська Речі Посполитої, козацький гетьман Богдан Хмельницький змушений був підписати не вельми вигідний договір з польським королем Яном Казимиром.

 

Зборівська битва пензля Юліуша Коссака

 

 

19 серпня, як писав Михайло Грушевський про Б.Хмельницького: "Нашвидку присяг він, сидячи на коні, на формулу присяги, прочитану воєводою Кисілем, в присутности канцлєра. Сим одначе не вдоволили ся й жадали від нього ще, щоб ставив ся перед королем, особисто зложив йому покору й просив пробачення". Цей акт покори змушений був гетьман здійснити наступного дня, у п’ятницю 20 серпня 1649 р. в королівському наметі. Того ж дня козаки вирушили з-під Зборова на схід, залишаючи поле битви. А за давніми військовими звичаями, хто першим залишає поле битви, того вважали переможеними...

 

***

 

Коли взимку 1648 року Богдан Хмельницький очолив невдоволених козаків-січовиків та готував їх до походу, то керувався насамперед жадобою помстись за власні кривди на окремих польських шляхтичах: Чаплинському, Конєцпольському, Потоцькому. Водночас ще жевріла віра у доброго короля, якому зажерливі магнати не дають виявити милість і справедливість. Навіть після Корсунської вікторії потрібна була гетьману пауза, щоб визначитись з подальшими діями.

 

Пізніший похід на Львів і Замостя мав на меті не "визволення західноукраїнських земель від польського ярма", а скорочення часу безкоролів'я, що настало після смерті Владислава ІV, та вплив на вибір нового короля. Лише взимку 1648/1649 рр., коли почались зносини з трансильванським князем Ракочієм і Москвою, сталася метаморфоза у менталітеті гетьмана, який поступово перетворювався з вождя бунтівників на державного мужа, почав усвідомлювати себе провідником нації. Поки що не "української", але вже принаймні "козацької та православної". Практично виникає квазідержава "Військо Запорозьке", але вона ще залишається при "Його Королівській Милості".

 

Ян ІІ Казимир (парсуна пензля Даніеля Шульца)

 

 

Новообраний польський король Ян ІІ Казимир пішов на переговори. Та його пропозиції не надто виходили за межі попередніх врегулювань козацьких постулатів щодо чисельності реєстру і т. ін.  Але за попередній 1648 рік ситуація докорінно змінилась, і українське поспільство вже не могло сприйняти повернення старих шляхетських порядків. Хоча до Зелених свят вдалось винеґоціювати перемир’я, на лінії козацько-польського протистояння тривали збройні сутички. А деякі шляхтичі, що повертались у свої волинські та подільські маєтки, застосовували жорстокі репресії проти учасників минулорічного повстання.

 

Коли стало очевидним, що переговори марні, 9 травня 1649 року король видав заклик до загального походу проти козаків. Гетьман не поспішав – чекав на кримських татар хана Ісляма Ґірея ІІІ, який зволікав з походом, бо "ще трава не доспіла". З другого боку Криму загрожували донські козаки, а московський цар, незважаючи на прохання Хмельницького, не хотів робити хоча би дипломатичних кроків на підтримку "єдинородних братів-малоросів". До того ж, Алєксєй Міхайловіч мріяв про польську корону і шукав союзників серед польських і литовських магнатів.

 

Польське військо під проводом Яреми Вишневецького збиралось на лівому боці Горині, хоча основні сили мали надійти разом із королем. Водночас від півночі загрожувало Києву литовське військо князя Януша Радивила.

 

Козацька армія рухалась вододілом Південного Бугу та Прип'яті, 23 червня під Пилявою до неї приєдналась Білгородська орда, хоча сам хан ще не підійшов. На початку липня полк Нечая з’явився під Збаражем, біля якого стояло табором військо Вишневецького. Згодом до Збаража підтягнулись основні сили козаків і оточили поляків щільним кільцем.

 

Проти Радивила виступив полковник Кричевський і 31 липня зупинив під Лоєвом литовського гетьмана, хоч сам загинув у битві. Литовське військо понесло такі великі втрати, що хоч вважали баталію виграною, відступили назад.

 

У липні основні події розвивалися довкола Збаража. Його облога не була вигідна Хмельницькому, бо 30 тисяч поляків стримували понад 100 тисяч козаків і татар, а тим часом вона дозволила королеві збирати основні сили війська. Поляки боронились затято, хоч козаки тіснили їх, за кожним разом стискаючи кільце облоги. У боях загинули, зокрема, полковники Бурляй і Морозовицький (преславний Морозенко, за яким у пісні "вся Вкраїна плаче").

 

Тим часом Ян ІІ Казимир вирушив 23 червня з Варшави, збираючи по дорозі військо та шляхетське ополчення, і через Люблін, Замостя, Сокаль і Радехів дійшов 8 серпня до Топорова. Тут він видав універсал "До полковників, осавулів, сотників, отаманів і всіх молодців війська Запорозького", у якому написав, що "той зрадник Хмельницький, негідний імені християнського, не залишив зв'язку з поганством і, обманувши вас, завсіди вірних попередникам Нашим, королям польським, затягнув поган на кров християнську і на погибель народу руського і стародавньої віри грецької". Тому король скидає Хмельницького з гетьманства і на його місце призначає Семена Забузького, який ще перед Пилявцями перекинувся до поляків.

 

Під Топоровом отримав король звістку про розпачливе становище обложених поляків у Збаражі, приніс її Скшетуський (прототип головного героя роману Генрика Сєнкевича "Вогнем і мечем"). Та розмоклі від дощів дороги не давали змоги королівському війську рухатись швидко під Збараж. А на звістку про рух основних польських сил Хмельницький сам виступив назустріч Яну Казимирові.

 

13 серпня 1649 року королівське військо через Білий Камінь і Золочів підійшло до річки Стрипи під Зборовим. Серед поляків поширювались чутки, що Хмельницький з татарами на звістку про наближення короля відійшов від Збаража і, можливо, перелякавшись підходу основних сил, відступає.

 

Але Хмельницький, хоч і відійшов з полками від Збаража, ослабивши натиск на обложених, але рушив не додому, а назустріч Яну Казимирові. Вже у неділю, 15 серпня, коли поляки, відсвяткувавши римо-католицьке Успіння Пресвятої Богородиці, без поспіху переправлялися через багнисту Стрипу, татари вдарили на них з кількох боків, сіючи паніку та замішання. Як писав Михайло Грушевський, "стало ся велике замішанє: деякі, не витримавши натиску, кинули ся врозтіч; иньші, відступивши до возів, боронили ся відти, і дуже богато полягло народу, „бо ордї заборонено було брати в’язнів, тільки рубати”. Разом з тим друга частина орди напала на королївське військо з фронту: тут теж настала велика „конфузія”, і якби не присутність короля, що особисто стримував і опам’ятував своїх, об’їздячи полки з голою шаблею і наказуючи вбивати втікачів, повторила ся б зовсім пилявецька історія". Під час битви Ян Казимир був за крок від полону чи навіть смерті.

 

 

До ночі козаки з татарами повністю оточили та блокували польське військо. Здавалось, наступного дня ще один рішучий натиск і... Супроти переважаючих козацьких сил, невигідної позиції та повної непідготовленості до оборони становище поляків було безнадійним.

 

Тому вже вночі король вислав лист до хана, намагаючись внести розкол у лави неприятелів. Водночас було вислано листа Хмельницькому, пропонуючи припинити "розлиття християнської крови", відійти козакам на 10 миль від польського війська  та "чекати комісії і комісарів, не маючи жодного сумніву тому, що Ми Самі, Особою Нашою королівською, хочемо шукати способів і заспокоїти те домове замішаніє. Сподіваючись того вповні від вірності твоєї, ласку Нашу королівську обіцяємо вам".

 

 

Та зранку 16 серпня козаки з татарами продовжували атакувати польські позиції. Але десь коло полудня натиск послабився, і королю передали відповідь хана, у якій Іслям Ґірей ІІІ повідомив, що вирушив у цей похід з твердим наміром зимувати у Польщі, але якщо король має якісь інші пропозиції, він готовий трактувати.

 

Іслям Ґірей ІІІ 

 

 

Також Хмельницький долучив до ханського свого листа, написаного нібито у покірному тоні, проте не позбавленому іронічних зворотів на кшталт: "Я ж ні трохи не хочу противитись волі і велінню Вашої королівської милості. Коли тепер зволив єси В. К. Милість призначити це гетьманство козацьке, нам на перекір, Забуському, зволь же В. К. Милість заразом і вислати його до Війська Запорозького, а я йому зараз віддам булаву і корогву, котру тепер держу з ласки В. К. Милості". Не викликає сумніву, що сталось би з Забузьким, якби він тільки з'явився у козацькому війську.

 

Та жарти-жартами, але ситуація Хмельницького була дуже небезпечною. Якби хан купився на польські обіцянки і повернув свої сили проти козаків, їм би було важко протистояти польсько-татарським силам. Тому треба було відмовитись від рішучої розправи над поляками і шукати компромісних рішень.

 

Наступної ночі між королівською, гетьманською та ханською ставкою безупинно курсували посланці з листами. Кожна сторона намагалась розіграти комбінацію «двоє проти одного», не шкодуючи обіцянок. Врешті решт Іслям Ґірей змусив Хмельницького погодитись на перемир'я. Для цього королеві довелось не лише оплатити татарам "упоминки" за попередні роки, контрибуцію за обложених у Збаражі, але й погодитись на татарську вимогу при поверненні в Крим "воювати землі в праву і в ліву сторону вогнем і мечем", звичайно ж за рахунок української людності.

 

Тепер залишилось оформити відносини з козаками. Після довгих переговорів і торгів 18 серпня уклали узгоджений документ, але не у вигляді договору рівноправних партнерів, а як односторонній королівський акт – "Деклярацію ласки короля Його Милости на пункти прошення Війська Запорозького". Основні пункти "королівської ласки" були такими:

 

I. Військо своє Запорозьке заховує король при всіх своїх давніх вольностях згідно з давніми привілеями.

II. Позволяє король мати війська Запорозького сорок тисяч, щоби до реєстру вписували козаків з таких міст: почавши від Дніпра з правої сторони в Димері, Горностайполі, Коростишові, Паволочі, Погребищах, Винниці, Брацлаві, до Ямполя к Дністрові [тобто, Чернігівське, Київське та Брацлавське воєводства – межа козацької території пролягла східніше від попередніх домагань: Бар–Случ–Прип'ять]. А що до дальших міст – то "в них не можуть бути козаки". Щоб ті, що в козацтві – зіставались при вольностях козацьких, а всі інші аби підлягали замкам Й. К. Милості, а в маєтностях шляхетських – панам своїм.

 

 

III. Чигирин надає король старшому Війська Запорозького уродженому Богданові Хмельницькому.

IV. "Що ся діяло підчас теперішнього замішання за допустом Божим, все то має бути в забуттю, і жаден пан не має чинити пімсти й карання".

V. Король вибачає шляхтичам, "хто яким будь способом пробував при війську Запорозькім..."

VI. Коронне військо не має перебувати у містах, "де будуть козаки".

VII. "Жиди державцями, арендарями ані мешканцями не можуть бути в містах українних, де козаки мають полки свої".

VIII.  Щодо всіх прав церковних "Й. К. Милість готов дотримати, аби кождий тішив ся з прав і вольностей своїх, і місце в сенаті митрополиту Київському Й. К. Милість позволяє мати (козаки домагались повного знесення унії та трьох місць в сенаті для православних владик).

IX.  "Діґнітарства, уряди всякі в воєводстві Київськім, Браславськім, Чернігівськім Й. К. Милість обіцює роздавати обивателям стану шляхетського грецької релігії згідно з давніми правами".

X. Єзуїти не можуть утримувати шкіл своїх у Києві "і по інших містах українних. Школи ж всі інші, що там існують від давніх часів, мають бути ціло заховані". [Козаки вимагали, щоби взагалі в Києві й інших містах не було жодних католицьких священиків, монастирів і шкіл, тим більше єпископів].

XI. "Горілкою козаки не мають шинкувати, крім того, що зроблять над свою потребу – се вільно їм буде продавати гуртом. Шинкованіє ж меду, пива й іньше має бути по звичаю.

"Пункти сі мають бути затверджені на сеймі, а тепер всьому непам'ять – згода і любов мають бути заховані між обивателями українними й військом короля Й. М. й Річі Посполитої Запорозьким".

 

Окрім вже згаданих застережень, король не погодився зокрема на такі вимоги козаків: повернення православним усіх церков і майна, що відійшли до уніатів та римо-католиків; у Кракові, Варшаві та Любліні мають бути православні церкви і в усіх містах Корони та Литви "руське" духовенство має бути зрівняне з правами з "римською релігією"; при коронації король має присягати також "на цілість прав грецької віри".

 

Окрім того, на жадання хана, Б.Хмельницький 20 серпня мусив прибути до ставки короля та скласти перед Яном ІІІ Казимиром акт покори і "просити пробачення". Після того війська розійшлись.

 

Як бачимо, важко назвати цей акт визнанням української державності чи хоча би автономії.

 

Так писав Михайло Грушевський про наслідки недійшлої вікторії: "Зборівський фінал був тяжким ударом і для одної і для другої сторони. Обидві відчули його як тяжке розчарування по всіх зусиллях – і таку зневагу, і обидві всіма силами старалися не показувати цього перед широким світом: удавали вдоволення з таких світлих результатів побіди, котру признавали собі і хвалилися. Тим часом польські свідки і учасники зборівського акту у своїх листах характеризують його як найбільш трагічний момент, який переживала Польща в останніх століттях...".

 

Щоправда полякам поталанило. Зборівську поразку їм вдалось заслонити в календарях "Чудом над Віслою" 1920 року, і щороку в середині серпня вони відзначають річницю "однієї з найбільшої перемог в світовій історії".

 

Сучасний січеславський історик, професор Іван Стороженко має дещо інший погляд на Зборівську битву:

 

"В українській історіографії поширена думка, що причиною припинення Зборівської битви є зрада кримського хана, який нібито вступив у змову з польським королем, припинив бойові дії і примусив до цього і Б.Хмельницького. Але є підстави вважати, що саме Б.Хмельницький припинив Зборівську битву, примусивши до цього і кримського хана. Для такої поведінки в українського гетьмана були, очевидно, наступні причини.

За висновками В.Липинського, Б.Хмельницький, враховуючи зовнішні і внутрішні реалії, протягом 1648–1652 рр. стояв на позиціях автономізму, тобто прагнув створити українську козацьку державу у складі Речі Посполитої на засадах федерації (конфедерації) як першого етапу на шляху до незалежності козацької республіки. При цьому було очевидним, що польська шляхта із-за перспективи втрати маєтностей на Україні не допустить утворення козацької автономії. У зв'язку з цим він вважав, що запорукою створення та існування української держави у складі Польщі могла бути міцна влада польського короля як "архетипу самовладного господаря". На цьому ґрунті Б.Хмельницький відокремлював короля від польської шляхти, вбачаючи у ньому ґаранта справедливості, дотримання права, закону. Він вважав, що польська шляхта заважає королю здійснити у державі останнє, вона зробила його своїм в'язнем, тому український гетьман прагнув допомогти королю стати самодержцем...

Маючи таке ставлення до особи короля та прагнучи мати з ним приязні відносини, Б.Хмельницький не міг не турбуватися за долю Яна Казимира під Зборовом, що позначилося на поведінці українського гетьмана під час битви.

Зранку 15 серпня 1649 р., прибувши у район битви і пересвідчившись, що вона відбувається відповідно до задуму, і розгром польського війська невідворотний, Б.Хмельницький дає польському королю шанс врятуватися від ганьби і почати переговори – пише до нього листа з викладенням причин, що спонукали його взятися до зброї, а також із запевненнями йому вірно служити. Зокрема, у листі йдеться:

"Отже, не вірячи тому, що ти невільник в Речі По­сполитій, я буду триматися того пана, який мене ласкаво з Божої ласки держить в своїй опіці. Затим з покірною службою моєю до ніг величності В. К. М. покірно припадаю".

Король прийняв пропозицію Б.Хмельницького, але дав йому зрозуміти, що як висока коронована особа він не може вести віч-на-віч переговори зі своїм підлеглим, не принизивши цим кроком державу, і запропонував це здійснити через кримського хана:

"А ми до милості тебе допустимо і зробимо те, про що за тебе нас буде просити Наш брат, цар кримський".

При цьому він у листі, у загальній формі, виклав умови переговорів і укладення угоди. Б.Хмельницький погодився на таке дипломатичне вирішення переговорів (через хана), не виключено, що він і підказав цей шлях. І вже наступного дня, 16 серпня, зав'язалося листування між польським королем 1 кримським ханом, а також переговори про укладання Збо­рівського договору. Є всі підстави вважати, що хан не відразу погодився на пропозицію Б.Хмельницького припинити бойові дії і почати переговори. Це, до речі, видно з листування між Яном Казимиром та Іслам-Гіреєм III. Очевидно, він наполягав на продовженні битви, щоб мати потім можливість диктувати польському королю умови укладання мирного договору. Як показали подальші події, ця мета була досягнута. Крім домовленостей між ханом та королем на користь Криму, Ян Казимир погодився на утворення української козацької автономії у складі польської держави; визнання для 40 тис. козаків станових прав, близьких до боярських (козацький реєстр); на скасування Унії та захист православної церкви" (Стороженко І. Богдан Хмельницький і воєнне мистецтво у Визвольній війні українського народу середини XVII століття. Кн. 1. – Дніпропетровськ, 1996. – С. 229-231).

 

Але Хмельницькому довелось на деякий час відкласти свої амбітні плани. На Україну після Зборова чекало ще одне випробування. Так описано це в "Літописі Самовидця": "І Хмельницький з ханом кримським, розпустивши орду, приставивши кожному мурзі козаків. І до багатьох міст козаки татар приводили, і людей татари у неволю забирали, а козаки маєтність забирали, і міста ті значно спустіли". Цей ясир був чи не найтемнішою плямою Зборівської угоди, хоча у самому документі про нього не згадувалось.

 

Але як для поляків, так і для гетьмана було теж очевидним, що підписані під шантажем хана пункти не зможуть стати основою тривалого замирення. Десятки тисяч козаків і селян, для яких не знайшлось місця у реєстрі, ніколи би не погодилися повернутись у підданство шляхти. Так само польські пани вже ніколи не змогли повернути собі більшість утрачених в Україні маєтків.

 

В наступні роки війна тривала, затягуючи у свій вир щораз більші маси людей. А за кілька років до козацько-польської конфронтації, поряд із звичними вже татарами, втрутились Молдавія, Туреччина, Семигород, Швеція та Росія. І війна тривала. Вмирали королі та гетьмани, а Україну роздирали чужинецькі війська та власні усобиці. І лише "вічний мир" 1686 року на деякий час встановив стан рівноваги на лінії Дніпра між московською та польською сферами впливів. Але ще за сто років Росія виперла Річ Посполиту з більшої частини українського простору і засіла на наших землях "всерйоз і надовго".

 

На місці Зборівської битви...

 

 

20.08.2014