Сто років тому біля Городка-Подільського австро-угорське військо потерпіло свою першу поразку в Першій світовій війні.

 

 

Коли говорять про цю баталію, мають на увазі як сам бій на околицях містечка, так і кілька наступних зіткнень наступаючих росіян з відступаючими австро-угорцями – сутички біля Сатанова, сіл Юринці та Сатанівка, зазбручанської (уже галицької) Калагарівки. Точної цифри втрат з австро-угорського боку, на жаль, встановити не вдалося. “Вилка” (залежно від джерела) – від кількох сотень до кількох тисяч загиблих.

 

 

 

Одразу після бою російські газети рапортували про тисячі знищених ворогів. Але, як відомо, ніде стільки не брешуть, як на війні та на полюванні. Так було і в нашому випадку – у пізніших мемуарах російських офіцерів йдеться про цифру близько 500 полеглих.

 

Попри те, у братській могилі на околиці Городка (де цісарці зазнали найбільших втрат) поховано лише 81 небіжчика. Припустімо, що стільки ж (навіть більше) загинуло під час наступних сутичок біля надзбручанського Сатанова та навколишніх сіл (їх, звичайно, ховали окремо). Тоді втрати убитими серед вояків 5-ї гонведської кавалерійської дивізії  фельдмаршала-лейтенанта Ернста фон Фрорайха Сабо, 15-ї бригади 1-ї Кавалерійської дивізії та 2-го батальйону єгерів полковника Штромера, які воювали під Городком, варто оцінювати в 150-200 людей. А от із пораненими та полоненими дійсно можна говорити про втрати у 500 і більше вояків. 

 

З російського боку у частинах 2-ї козацької зведеної дивізії й у ротах 14-го стрілецького і 60-го Замостського піхотного полків втрати склали трохи більше півсотні вояків (включно з пораненими). Майже половина вибулих зі строю становили козаки  3-ї та 5-ї сотень 1-го Лінійного полку, які зійшлися в герці на шаблях з австрійською кіннотою. Якщо росіяни втратили лише двох офіцерів, то австро-угорці – більше десяти. Не рахуючи командира 5-ї дивізії фельдмаршала-лейтенанта Ернста фон Фрорайха, який наступного дня після розгрому під Городком від ганьби пустив собі кулю у скроню.

 

 

Те, що на околиці Городка поховано лише 81 цісарського вояка, на перший погляд, суперечить місцевій легенді про те, що, мовляв, жителі містечка кілька днів збирали тіла загиблих. Насправді жодного антагонізму з реаліями тут немає. Баталія відбувалася на величезній за площею території. Тож у пошуках убитих і поранених довелося обшукувати тисячі гектарів.

 

Вбитих “австріяк” поховали у двох величезних братських могилах на південно-західній околиці міста, біля дороги, що веде на Гусятин. Над ними встановили великого дерев'яного хреста. Він простояв чи не до кінця 1950-х. Перехожі завжди зупинялися тут, аби прочитати молитву. Як згадували старожили, ще у 1920-х роках до могили приїздили родичі загиблих, а місцеві римо-католицькі ксьондзи проводили тут відправи. Але потім «совіти» закрили кордони, та й священиків “притисли”.

 

Попри те, місцеві мешканці доглядали за могилою ще до початку 1970-х років – обкошували траву, підсипали насипи, висаджували простенькі квіти. Але потім голова колгоспу ім. Тараса Шевченка, на землях якого лежали братські могили, вирішив, що “марнування” тих кількох соток – це верх безгосподарності, шкідництво проти аграрної політики партії й уряду, і наказав розорати могили. За кілька років вже ніщо не нагадувало, що тут було місце останнього спочинку цісаревих вояків.

 

Але пам'ять розорати неможливо. Про “австрійську” могилу у цьому місці знали всі мешканці Городка. Щоправда, точне місце ніхто вже вказати не міг: “Десь тута...”, – та й годі.

 

Точне місце поховання абсолютно випадково віднайшли 2002 року, коли поруч почали зводити газокомпресорну станцію та прокладати газогін, який проліг точнісінько через одну з могил. Під час земляних робіт екскаватор вигорнув на поверхню землі купу кісток і зотлілих одностроїв. Тоді міська влада вирішила не лише впорядкувати поховання, але й провести широкомасштабні розкопки, щоби встановити точну кількість похованих і (якщо поталанить) знайти солдатські медальйони з їхніми іменами. Наступного року уклали угоду з групою львівських археологів про проведення наукової ексгумації. Зацікавлення в проведенні розкопок виявив і австрійський  «Чорний Хрест» (організація, яка опікується військовими похованнями). Дослідження провели коштом міського бюджету, а зведення меморіалу профінансували австрійці.

 

Розкопки під керівництвом відомого антрополога-ексгуматора Ярослава Михайловського провели у червні 2004 року. Не минулося без несподіванок. Зокрема, довгий час вважали (і про це свідчили всі самовидці), що австрійських вояків перед похованням добряче “пошманали”. Мовляв, небіжчиків ховали, ледь не роздягши до спіднього. Враховуючи, що така практика є досить поширеною під час воєн (“небіжчику вже байдуже, а мені знадобиться”), цей епізод жодних сумнівів не викликав і вважався аксіомою.

 

Труба газогону пролягла просто через поховання. Зверніть увагу на гусарські ботфорти. На жаль, світлини з добре збереженими одностроями та гусарськими чако років п’ять тому позичили у власника журналісти одного місцевого видання і не повернули.

 

 

Яке ж було здивування, коли виявилося, що ніхто на одяг загиблих (досить якісний) не зазіхнув. Не зазіхнули навіть на добротні ботфорти із дорогої хромованої шкіри. Разом із власниками в могили поклали навіть зручні та практичні солдатські баклаги (річ у господарстві не зайва). Щоправда, кишені все ж повивертали, каблучки та срібні медальйони з хрестиками познімали (при ексгумації навіть найдрібнішої монетки знайти не вдалося, як і будь-яких виробів із коштовних металів).

 

Баклага та шпори

 

 

Пояснення цього феномену просте. Очевидно, сталося накладання в пам’яті людей схожих подій часів «громадянської» та Другої світової воєн, коли практика роздягання перед похованням стала звичним явищем. Натомість на самому початку Першої світової населення Городка ще не “озвіріло” та жило за мораллю мирного часу. Та й Бога боялися.

 

На початку війни люди ще боялися Бога і ні на гусарські ботфорти, ні на баклагу не спокусилися. За рік по тому грабувати небіжчиків уже не соромилися.

 

 

Знайшли й кілька солдатських медальйонів. Один навіть вдалося розшифрувати. Він належав вояку 7-го гонведського гусарського полку, 1892 р. н., уродженцю угорського села Банкеорі (?) Дьєрдю Галачу, римо-католику, призваному до війська у 1910 році. Отже, мав лише 22 роки.

 

Знайдені у могилі посмертні медальйони, гільза та куля. Остання, очевидно, забрала чиєсь життя.

 

 

Вкладиші з «посмертників»

 

 

На жаль, знайти хоч яку родину героїчного гусара не вдалося.

 

“Знаєш, що мене найбільше тоді вразило, - згадував учасник розкопок, на той час методист управління культури Городоцького району, а нині старший лейтенант Ігор Олійник. – Найбільше вразило й зачепило, якими молодими були ті хлопці з далекого 1914 року. Беззубих черепів майже не зустрічалося. В усіх похованих абсолютно здорові зуби. Тобто більшості вояків, які лягли невідомо за що в подільську землю, й 25 років не було...”

 

Австрійський штик-ніж

 

 

Враховуючи досить юний вік гусарів, стає зрозумілим їхній безтямний порив і геройство. Молоді, гарні, здорові, в яскравих одностроях, вони жадали подвигів, слави та нагород.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Гусарський ґудзик

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Емблема з петлиці

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Цей католицький розарій (ружанець) належав одному з гусарів

 

 

За словами Олійника, ексгуматор Ярослав Михайловський на молодість похованих  майже не реаґував. Вже мав імунітет. Перед тим пан Ярослав розкопував масове поховання жертв комуністичних репресій. Там він відкопував схожі на яєчну шкаралупу черепи ненароджених немовлят та крихітні дитячі скелетики. Відтак кістяки 20-річних парубків його не вражали.

 

Ярослав Михайловський за роботою

 

 

Останки австро-угорських вояків перепоховали 9 жовтня 2004 року. Тоді ж відкрили скромний меморіал. У скорботній церемонії взяли участь представники “Чорного хреста”, угорські й австрійські дипломати. 

 

 

Церемонія перепоховання

 

 

 

А от “російської могили” в Городку немає. У деяких публікаціях згадується, що козаків поховали на православному цвинтарі Городка. Але, швидше за все, ця інформація взята зі стелі. Мовляв, де ж у ті часи могли ховати героїв? Автор цих рядків, до певної міри теж може вважати себе старожилом. І чудово пам'ятає, як цей цвинтар виглядав у 1970-х роках, коли всі надгробки були ще на своєму місці. Досі пам'ятаю, наприклад, досить грубої роботи камінного хреста (такі у середині ХІХ століття у нашій місцевості ставили на могилах небагатих міщан). На цвинтарі таких було чимало. Але той вражав епітафією, яку пам'ятаю досі:

 

Прохожій – вотъ примѣръ.

Здѣсь лежитъ офицеръ.

Онъ, какъ мы, жилъ,

Но теперь ужъ согнилъ.

 

На жаль, інших написів на каменюці не було, тож хто той офіцер і коли його поховали, невідомо. Але точно не у ХХ столітті. Це було єдине відверто мілітарне поховання на весь цвинтар. Можливо (особливо враховуючи, що загиблі були не просто селяни-призовники, а елітарні козаки, та й не звикли ще на той час до масових смертей), тіла відправили рідним, як зараз кажуть, вантажем “200”. 

 

На цвинтарі справді було одне поховання, дотичне до Першої світової. Серед одноманітних пам’ятників в очі впадав майже триметровий дубовий хрест. Я спершу думав, що то і є братська могила козаків, загиблих у бою з австріяками. Але дідусь, що жив біля самого цвинтаря, пояснив: це могила сестри милосердя з військового шпиталю, розгорнутого в Городку за тієї війни. Дівчина померла від тифу чи то у 1915-му, чи то у 1916 році. Як згадував дід, на тому хресті колись був навіть двоголовий царський орел, що вказувало на військовий статус захоронення. Того кованого з міді орла згодом навіть випадково знайшли неподалік. Більше «військових  могил» на тому цвинтарі немає.

 

Не виключено також, що козаків як героїв поховали на почесному місці біля місцевого православного храму Олександра Невського. Але храм разом із похованнями знищили ще у 1930-х роках. На жаль, знайти хоч які документи з цього питання не вдалося. Тому доводиться обмежуватися припущеннями.

 

 

Світлини автора.

 

 

Початок теми – "Бій під Городком – трагедія з елементами оперетки".

 

 

 

18.08.2014