Писав колись Остап Вишня, що мешканці країни Чухрен ‒ то особливий народ, котрий не має наснаги рухатися ні розумово, ні фізично. «Якось буде», ‒ одна з найпопулярніших мантр середньостатистичного чухраїнця, а потім, опівночі перед сесією, він відкриває вікно й закликає потусторонні сили фразою: «Шара, прийди!»
Гірше того, що такого от чухраїнця (а я сказав би навіть жлоба) виховує й мистецтво, зокрема театр. На перший погляд інституції цього типу мають викликати в людини катарсис та почуття прекрасного, вчити її мислити, спонукати її до дії, але в кінцевому результаті отримуємо зовсім протилежні речі: система освіти не дає знань, а театр… Тут взагалі тяжко щось говорити, адже в естетичному сенсі більший відсоток львівських вистав ‒ це примітивна «шароварщина», а інтелектуальний момент взагалі відсутній (за виключенням поодиноких випадків). Глядач після подібного «окультурення», як і після російський «сєрєалов», виходить з театру порожній та естетично зґвалтований, сам про то не підозрюючи.
«Театр має провокувати глядача», ‒ Сашко Брама
Прізвище цього молодого (всього 25 років) драматурга та режисера в театральному житті Львова з’явилося досить недавно. Щоправда, режисером поки що його називати недоречно, адже ні відповідної освіти, ані потрібних навиків він ще не має. Проте Сашко говорить, що вибір у нього невеликий: або писати в стіл, або самому ставити свої тексти.
Одна з його останніх робіт, документальна вистава про систему вищої освіти «Диплом», 2 липня пережила свій четвертий публічний «вихід в люди». За цей час ‒ восени минулого року був перший показ ‒ вона дещо трансформувалася в сенсі ідей і набула багатозначності, що дає глядачу відкритий простір для інтерпретацій. На перший погляд вистава стосується лише системи освіти, яку автор висвітлює як крайню точку деструкції особистості і суспільства. Інакшомислячі, звичайно, не могли лишити таке трактування без критики. Саме тому автору ставили провокативні питання щодо його навчання в університеті, в той самий час, коли йому так не подобається сама ідея системи освіти. На що, після прем’єрного показу (2 червня) автор на обговоренні відповів з іронією: «Мені диплом потрібен». Не лишилася без критики й мистецька складова «Диплому», який за естетикою більше нагадує КВК. Це, на думку театрознавців, в певній мірі дискримінує театральне мистецтво як таке і діяльність тих, хто в ньому заангажований, в першу чергу акторів, які місяцями опрацьовують свої ролі та вибудовують характери. Але тут варто зауважити, що наразі маємо справу з постдраматичним театром, який власне передбачає використання на сцені несценічних засобів.
«Це проект, який не хочеться критикувати за різні дрібниці. Бо щиро, сенсовно і змістовно. Вперше після «Morituri te salutant» Богомазова відчула задоволення від української вистави. Сподіваюся, що це не тенденція українського театру ‒ одна добра вистава на рік», ‒ констатує Оксана Дудко, театральний куратор, засновник Фестивалю сучасної драматургії “Драма.UA”
Отже, «Диплом» ‒ вистава про систему освіти. Точніше про те, як ця система ламає особистість. Під час підготовки до написання тексту Сашко та невелика кількість ініціативних молодих людей збирали інтерв’ю зі студентами, абітурієнтами і тими, хто вже реалізував себе в певній сфері, або навпаки ‒ не реалізував себе ніде (маючи диплом). До п’єси увійшли інтерв’ю тих, хто «як тільки чує саме слово «університет», то так і хоче вже туди йти» (перефразовано з вистави); і тих, хто вже розчарувався в тому, що криється за словом «університет». У виставі розчарування до кожного зі студентів (яких зіграли актори курсу Олега Стефана ЛНУ ім. Івана Франка) приходить індивідуальним шляхом: через сексуальні домагання, хабарі, усвідомлення того, що по закінченню навчання потрібно буде починати все з нуля, адже університет не готує ані до реалій життя, ані до реалій професії.
Якщо вжитися в запропоновані обставини персонажів «Диплому», то все стає схожим на нічний кошмар, який ніяк не закінчується. Це умовно можна вважати першим рівнем вистави, де автор говорить тільки про освітні заклади, які насправді зображуються в найтемніших тонах. Чи варто показувати інший, позитивний, бік медалі, де студента люблять і він задоволений своїм закладом та викладачами? Боюся, що тоді можна досягти компромісу, який урівноважить сумління глядача і не дасть належного ефекту. Якщо говорити термінологією, то автор ставить перед собою надзавдання вибити реципієнта із зони комфорту, створити умову для пошуку вирішення проблеми. Перша частина надзавдання виконується під час перегляду вистави, а друга ‒ під час обговорення. Йоанна Віховська, польський театрознавець і театральний куратор, після перегляду прем’єрного показу сказала, що «Диплом» ‒ це найкраще, що їй доводилося бачити в Україні, а таких обговорень, як того дня, їй навіть в Польщі не доводилося бачити.
Провокація відбувається майже на кожному кроці. В першу чергу через ідентифікацію глядача з діючими персонажами. Точніше, через їх небажання ідентифікувати себе із цими персонажами. Відторгнення виникає з тієї причини, що ми бачимо на сцені типових лузерів, які самі себе загнали в патову ситуацію і страждають, бо не можуть знайти з неї вихід. Не хочуть або бояться, адже двері з зеленим світлом в тому напрямку, куди їм ліньки йти, бо там відсутній затишок та комфорт, які є в стінах університету. Для більшого емоційного пресингу Сашко Брама вводить персонажа Тамаду (Микола Береза), адже вистава за формою нагадує випускний бал ‒ «сумне, і разом з тим веселе» (як люблять говорити в тостах) свято життя. За своїми функціями Тамада нагадує Джокера, який постійно знущається з випускників, а одному з них навіть малює червоною помадою на лобі слово «ЛОХ». Бо вона (це дівчина, яка програла в конкурсі «в кого волохатіші ноги», призом був червоний диплом), на її думку, заслуговувала на приз, бо «не гірше за інших» виконувала завдання конкурсу. Тут Сашко виводить свою виставу в площину соціального поділу суспільства: є люди, які працюють, а є ‒ котрі заробляють, не працюючи.
Ще одним провокативним сюрпризом був запрошений режисером модератор обговорення (яке можна вважати другою дією вистави) ‒ Вікторія Бринза, соціолог за освітою. Багато кому не сподобалася її манера модерування, адже вона перебивала учасників і дозволяла собі узагальнювати чужі висловлювання. З одного боку, це було досить неприємно і відбивало бажання висловлюватися. З іншого боку, це змушувало максимально точно формулювати свою думку, відсіювало неадекватних промовців, які переливали з пустого в порожнє, ліквідовувало повтори в думках і таке-інше.
Як було вже сказано вище, перший рівень дійства ‒ це система освіти. На другому, як альтернатива першому, глядачу пропонується історія Святослава Булгакова (грає Олег Онещак), який покинув університет та поїхав до іншого міста, не повідомивши про своє рішення навіть батьків. Але суть не в тому, що головний персонаж кидає навчання, а в тому, чому він це робить, що його до цього спонукає? Відповідь не змушує шукати себе в квінтесенції космологічних теорій, все простіше: якщо система починає прогинати під себе особистість, то не варто в ній лишатися. На випускному вечорі Свят є спостерігачем, він відсторонено знімає все на відеокамеру, в той час, коли всі решта слухняно виконують завдання Тамади, терплять його приниження та бездумно приймають участь в безглуздих конкурсах.
PS. Отримавши загальну картину, глядач вже сам може побачити третій рівень вистави, де на підсвідомому (чи на свідомому) рівні починає задумуватися, на що ж він витрачає свій «золотий» час юності? Чи не чекає на нього, так само, як на героїв вистави, по закінченню навчання припадок паніки, що п’ять років пішли на отримання непотрібного шматка пластику? Можливо, саме цього ефекту й прагнув досягти Сашко Брама.
Але гарна ідея – це ще не все. Важливим лишається й те, наскільки ефективно і вдало висловився автор через своє творіння. Тут аудиторія ділиться на дві частини… а може й на більше: у кожного на смак та колір свої фломастери. Але безсумнівним фактом лишається те, що «Диплом» є театром європейського зразка. В той час, коли українська сцена, в більшості, служить рекреаційною зоною для тих, хто під словом «театр» розуміють щось «сакральне»: тобто, пафосно-піднесене, дуже умовно пов’язане з реальністю, у Європі театр взяв на себе функцію висвітлення актуальних соціальних проблем. Як підсумок української театральної ситуації напрошуються два висновки: або ми ще й до цих пір живемо за металевою завісою, або у нас нема ані соціальних, ані політичних та ніяких інших проблем.