Президент Росії нахабно грає роль пристойної людини. Робить це, бо знає, що лідери Заходу – як і західна громадська думка – швидко обурюються. Але так само швидко це обурення готові сховати в кишеню.
1.
Путін знає Захід як власну кишеню. Знає, що наші політичні лідери є передбачувані. Усвідомлює, що цінять стабільність, дотримання угод і компроміс. Що кожне рішення – особливо у рамках Євросоюзу – це копіткий і часохлонний пошук спільної точки зору.
Це все знає президент Росії.
Інакше є з лідерами Заходу. Ті не мають уявлення про справжнє обличчя Росії. Не знають, що думає Путін, найкращим свідоцтвом чого є твердження Ангел Меркель, що "Путін втратив контакт з реальністю". Не впевнені, чи угод, які президент Росії з ними заключає, він дотримається, чи, знов таки, порушить. Не в стані вони сказати, чи Путін шукає порозуміння, чи – вдаючи добру волю – вже готує конфлікт. Не в стані передбачити, що, коли і як зробить Путін, бо він сам хоче, щоб його сприймали яко лідера нешаблонного.
Коли Захід шукає гармонії і порядку, Росія сіє хаос і непрогнозованість.
2.
Плодом цієї путінської стратегії є те, що відбувається на східній Україні. Щоденна дестабілізація, партизанська війна, насилля і страх, організовуваний пропутінськими бойовими загонами. Хоча це прозвучить жорстоко, "випадковою" жертвою цього хаосу є пасажирський літак малазійських ліній, на борту якого знаходилося близько 300 пасажирів, в тому числі 80 дітей.
Ця безглузда смерть богові духу винних людей викликала на Заході слушне обурення. Наші лідери, від Барака Обами починаючи, а європейськими політиками закінчуючи, виголосили промову одним голосом: "Росія повинна припинити воєнні дії"; "Справу повинна розслідувати міжнародна комісія"; "Це останній шанс Москви на співробітництво" і т.д.
Чи Путін перейнявся риторичним зміцненням Заходу? Ні. Такої реакції сподівався. Тому сьогодні грає роль співчуваючого, каже, що "такі випадки не повинні ділити, а поєднувати людей". І той "дезінформаційний хаос", який Москва так ефективно практикує з кожним своїм гріхом. Тут йдеться про те, щоб обтяжити українську сторону провиною. Бо, як говорив вчора Путін, "якби Україна 28 червня не поновила антитерористичних операцій, то до трагедії б не дійшло". Президент Росії нахабно грає роль пристойної людини, яка мало що не остерігала Захід щодо таких наслідків української політики. Путін так грає, бо знає, що лідери Заходу – як і західна громадська думка – швидко обурюються. Але так само швидко це обурення готові сховати в кишеню.
Чому нас стати тільки на "солом'яний гнів"? Тому ж бо, що всупереч західній риториці спільна людяність є тільки гарним постулатом західного розуму. На практиці ми знаємо – знає це також і Путін – що страждання стражданню нерівне. Страждання і біль одних, НАШИХ, суть важливішим від страждання і болю ЧУЖИХ, не наших.
Коли збито нашого літака, в основному з європейцями на борту, панує СЛУШНЕ обурення. Коли ж у той же час розкручується конфлікт між Хамасом та Ізраїлем, в якому ми маємо вже понад 300 жертв, Захід не обурюється так показово. Довго та доволі пасивно також приглядався і до дій Асада в Сирії, вбиваючого жінок і дітей. Чому? Бо то ж злочини, котрі є далеко від наших кордонів. Напряму нас не стосуються. Ми ведемо блаженне життя.
Щоб чітко показати, якою нерівною є ціна страждання таких же самих, наділених гідністю і правами, людських істот, закладімо на хвильку, що над східною Україною російські сепаратисти збивають літак американських авіаліній, де більшість пасажирів є американцями. Або що сепаратисти влучають в літак «Люфтганзи». Більшість пасажирів – це німці, а не – як тепер – голландці. Чи обурення Заходу не було б ще більшим? Чи на Путіна не посипалися б гостріші санкції і погроза ізоляції? Чи Берлін і німецькі громадяни надалі підтримували б торгівлю з Москвою, бо люди важливі, але економіка є важливішою?
Доки лідери Заходу показуватимуть, що страждання може ступенюватися, що коли страждають наші, реагуємо швидше, обурюємося голосніше, доти різної масті диктатори можуть спати спокійно. На чолі з Путіним. Даремно теж сподіватися, що росіяни самі врешті прокинуться. Путін добре зрозумів слова Сталіна, які в Росії, виглядає, надалі мають змогу організовувати суспільну свідомість. Сталін казав: "Хто позбавляє життя однієї особи, є вбивцею. Хто вбиває декілька осіб, є бандитом. Божевільний політик, який висилає на смерть тисячі, є героєм". Путін в Росії є героєм.
Маючи цю свідомість, тим більш нині, у поділеному і плюралістичному світі, треба повторювати, що є щось, що спільне всім людям. Цим "щось" є страждання, якого не вдасться релятивізувати, звести до тільки партикулярних засад. Людина, що страждає, не має кольору шкіри, політичних поглядів, статі чи релігійного визнання. Має тільки страждання.
То правда, що – як говорить теолог Йоган Б. Мец – «авторитет страждаючих» є «слабким» авторитетом. Разом з тим є це нині єдиним авторитетом, який «ще залишився нам у нашому глобалізованому світі. Однак у цьому сенсі є він "міцним" – що ані релігійно, ані культурно не можна його оминути». Якщо так, то людині, що страждає, мусить підкорятися кожен розум, кожна етика, кожна політика. Що ж нам бо від розуму, етики чи політиці, якщо є вони сліпими на крик жертв і біль тих, що страждають?
3.
Проблема в цьому, що Захід витренуваний у цинізмі. Ввів до політики цинізм як головний принцип дії. Це в ім'я цинізму Захід провадить справи з диктаторами, які катують і вбивають своїх співгромадян. Це цинічний розум підказує нашим лідерам, щоб примружувати око на порушення Путіним прав людини чи міжнародних угод, бо ми потребуємо російського газу. Це політичний цинізм штовхає нас до воєн, як та в Іраку, яку ми виграє́мо швидко, щоб потім програти мир, що сьогодні стає брутальним фактом.
Чим же ми, так званий Захід, відрізняємося від них, Путіна і його гнилої російської імперії? Так як Путін сприймає і керує своєю політикою через хаос, так і Захід сприймає і практикує її через цинізм. Хаос провадить до сліпого насилля, цинізм до банальної байдужості.
Ефектом хаосу є збивання пасажирського літака. Смерть невинних. Але також симптом стратегії: путінський хаос – це метод, щоби дестабілізувати Україну. Тримати її у безперервній непевненості, тремтінні і внутрішній тремі. Путін час має, а хаос, щоб сіяти спустошення, потребує часу. З тією лише різницею, що – і це зла звістка для Заходу – хаос спричиняє до того, що реальність вислизає з-під контролю. А тоді його жертвою може бути кожен. Так як "випадковими" жертвами стали пасажири польоту MH17. Ласкаво просимо у путінський світ непевненості, в якому ніколи не знаєш, коли і ти станеш "випадковою жертвою".
Плодом цинізму є прагнення спокою будь-якою ціною. Наші лідери, чим радикальнішими будуть в риторичному обуренні, тим менш радикальнішими в практичній дії щодо Москви. Бізнес, який Захід робить з Путіним, не любить нестабільності. Мало того, громадяни західних суспільств після першому гніву до Путіна швидко охолодять свої емоції і забудуть про злість. Цей правильний гнів пом'якшить відпустку, якої ж ми не можемо відмінити, бо починається "святий серпень". Закупи, які ж ми мусимо зробити, бо є розпродажі. Заплановані розваги, від яких не можемо відмовитися, бо життя без них було б нестерпимим. Перш, ніж встигнуть зів'янути квіти перед посольствами Голландії, так охоче покладані нами нині, гнів буде умиротворено необхідністю повернення до своїх дрібної приємностей і залагодження невідкладних, зрозуміло, справ.
Зле ся має Захід, якщо на путінський хаос відповідає цинізмом. Якщо ми, люди Заходу, маємо рештки розуму і добропорядності, то повинні повернутися до нашого ідеалізму, який заявляє, що гідність є спільною для всіх людських істот. І що страждання невинних є завжди скандалом. Від цинізму, який точить сьогодні наш розум і серця яко пухлина, може нас врятувати тільки наш забутий ідеалізм.
Ярослав Маковський – філософ, головний редактор щоквартального журналу "Instytut Idei" і директор пов'язаного з PO Громадянського Інституту. Недавно опублікував "Тішнерівські варації" (2012)
Jarosław Makowski
Putin gra chaosem
Gazeta Wyborcza, 22.07.2014
Переклад О.Д
23.07.2014