(Спомин.)

 

Ось минає 20 літ, як ми переходили річку Збруч: було це 16. липня 1919.

 

Будучи на кілька днів раніш при етапній команді ІІІ. корпусу, зачув я випадково в Озерянах телєфонічну розмову ґен. Кравса з другим якимсь старшиною, мабуть кн. Льобковіцом, того змісту, що наша армія мусить робити відворот за Збруч.

 

За яких 3—4 дні ми вже переходили Збруч. Невеселий це був перехід, хоч не йшли ми на чужу землю. Нелегко було пояснювати селянам, чому саме йдемо туди. Спілі жита та пшениці клонились нам до ніг, кидаючи останній привіт.

 

Наші частини (ет. команда III. корп.) переходили за Збруч за селом Ґермаківкою. Були ми вже кільканацять клм. по тім боці Збруча, як дігнав нас бричкою інтендант ІІІ. корп. бл. п. сотник Барчинський та звернувся до нашого коменданта сотника П. Бігуса, щоб поміг забрати бодай частину харчевого складу, який залишився ще в Галичині. Наш сотник був у клопоті, бо і хтож згодиться вертатись туди, де вже можна дістатись в полон? Але скликав старшин та запитав, хто годиться поїхати на охотника за Збруч (але в напрямі Галичини!) та забрати відтам бодай частину харчів. Зголосився я і хорунжий Ілько Гаврилишин. Сотник призначив нам 2 підводи, кількох підстаршин та стрільців і ми рушили в поворотну дорогу.

 

Дивно виглядала та "ескапада" — а пор. д-р Бемко, який саме назустріч нам вів курінь, зупинив нас та думаючи, що ми втікаємо із своїх частин, хотів нас силоміць завернути. Щойно після докладного пояснення — куди, пощо ідемо та з чийого наказу — лишив нас в спокою.

 

У харчевому складі застали ми четаря Бончука, який вже трохи "з горя випимши" нарікав на всіх і на вся, що позабирались, а його лишили на поталу. Але — як я згодом дізнався — і він ще встиг чкурнути.

 

Набрали ми на підводи по бочці вина, кілька мішків цукру і досить т. зa. "цвібаку" тай пустились доганяти наших. Тимчасом запала вже ніч, тепла-зоряна і коні жваво тюпали "шосою", я ми любувалися спокоєм та свіжістю літньої ночі, забувши на хвилину про це, куди і чого ідемо. За якийсь час сон зморив очі тай ми продрімались таки на підводах, користаючи з того, що коні мусіли спочити. За той час котрийсь із дотепних стрільців чи підстаршин пробив дірку в чопі одної бочки, а потім соломкою витягнули вони трохи того благородного плину, "щоб коням було лекше тягнути". Невмірущий гумор, питомий молодості, без огляду на хочби найстрашніші обставини!

 

Свої частини дігнали ми аж над раном вже під Камінцем Под. Сотник-командант зрадів, побачивши нас, бо вже лякався, що нам не вдасться вернутись.

 

На обід було додали нам вина, а цукор та "цвібак" ще на довгий час пригодився нашим стрільцям.

 

От така то пригода пригадалась мені з нагоди памятних роковин 16. липня 1919. З тим днем розпочалась нова сторінка в українській історії, така, якої не могли тоді передбачити її тодішні учасники, йшли тоді наші хлопці на Київ, ішли пізнавати широкі наддніпрянські степи, з вірою у молодих серцях. Багато їx лягло — на полях боїв, у тифозних шпиталях. Але й чимало вернулося, хоч не вернулася — армія. Перейшла 16. липня 1919 року за Збруч і розплилася, залишивши по собі кровю писані сліди в історії та — спомини у сивиною нині покритих колишніх молодих головах...

 

[Діло]

15.07.1939