Почну здалеку.
"І не введи нас во іскушеніє..."
Оце старослов'янське "іскушеніє" (точний переклад старогрецького πειρασμος - peirasmos) тут означає процес перевірки, випробовування, проби. В нас оця семантика ще збереглася в галицькому "кушати" – 'пробувати'. Характерно, що в українських перекладах іскушеніє замінили вже не процесом, а доконаним результатом – спокусою, більше того, семантика цього результату наперед задана: на загал ця Отченашівська формула прочитується як "і не введи нас у гріх". Це, зрештою, характерно не тільки для української мови: французи, останній приклад, замінили цю формулу – бо не може Бог вводити у гріх – на "не дай нас ввести у спокусу-гріх".
Насправді ж – як на мене – шосте прохання Отченашу відсилає нас до зовсім іншої алюзії – до 17-ї глави старозавітнього Ексодусу: "І назвав він ім'я того місця: Масса та Мерива через колотнечу Ізраїлевих синів і через випробування ними Господа, коли казали: Чи є Господь серед нас, чи нема?" (Вих. 17)
Старогебрейське "massah" (מסה) – це і є те поняття, яке легендарна сімдесятка переклала грецьким peirasmos у Септуаґінті: місце випробовування, що ним гебреї через Мойсея перевіряли Бога.
Згадаймо також про дияволеву перевірку, яку пройшов Христос у пустелі – ще одна алюзія шостого прохання. (Мт.4:1-11; Лк.4:1-13)
До чого я веду. А до того, що один з аспектів цього прохання полягає у визнанні богоподібності людини. З моменту як людина отримала вільну волю, вона отримала право та обов'язок вибору між добром і злом, і у цьому її випробування, іскушеніє, спокушування. У цьому пункті людина отримала відповідальність за свій вибір.
Зворотньою стороною реалізації можливостей є відповідальність. Право вибору збалансовується відповідальністю за цей вибір. Далеко не всі у захваті від тягаря вибору, але вільний вибір дає колосальні можливості розвитку.
Людина – на відміну від тварини – може прогнозувати відтерміновані наслідки свого вибору. Іншими словами, якщо істота, що керується лише інстинктом, тобто поведінка якої жорстко детермінована зовнішніми обставинами, вибору не має, ціною кожної важливої помилки є життя. Єдиною виграшною стратегією в таких умовах є збереження status quo (звідси страх нового в архаїчних суспільствах), а не розвиток. Людина ж, яка може моделювати реальність віртуально, в голові, дістає – як в тих електронних іграх – стільки життів, скільки може вифантазувати.
На перше місце тут виходять не статичні алгоритми традиційної поведінки, а ефективні процедури пошуку оптимальних в даній ситуації дій, а в ширшому розумінні формування з цих правильних, припасованих до ситуації дій правил – пошук оптимальних норм. Зразком того, як це діє в суспільстві, може бути прецедентне англо-саксонське право.
Тобто, людина задля суспільного розвитку дістає свободу як право на реалізацію свого власного життєвого плану. Тобто право на помилку. Правильність перестає бути жорстко визначена, окреслюються лише межі неправильного. Межі ж свободи кожного визначаються в інтеракції – так щоб не обмежувати свободу іншого. В разі неуникненого взаємообмеження вони, обмеження, мають розподілятися між інтерактуючими за принципом справедливого.
Бо передумовою ефективного функціонування вільного суспільства, тобто домінування інтерактивних, горизонтальних зв'язків, є інтерпретативна раціональність членів цього суспільства, що передбачає можливість правильно оцінювати очікування щодо дій Іншого і ставить в обов'язок полегшити цьому Іншому правильно проінтерпретувати власні наміри. Без цієї інтерпретативної раціональності учасникам обміну неможливо знайти оптимальне рішення в ситуаціях "дилеми в’язнів", без неї неможлива аперсональна довіра, без неї, зрештою, неможливий кумулятивний ефект кооперації, що полягає у грі з доданою вартістю – на відміну від гри з нульовою сумою, характерною для вертикально інтегрованих орієнтальних суспільств.
І тут ми виходимо на толерантність – у вільному суспільстві ми дефінітивно мусимо поважати право Іншого бути інакшим. Якщо прагнемо поваги, мусимо симетрично поважати інших. Джон Ролз у своїй "Теорії справедливості" звертає увагу на два моменти, що підтримують почуття власної значимості: 1) наявність раціонального плану "добре – в Аристотелівському значенні – прожитого життя" (внутрішній момент) і 2) впевненість у тому, що цей план поважається (гідно оцінюється) людьми, яких ми поважаємо (зовнішній аспект).
Тобто атрибутом гідності є свобода як права на реалізацію свого власного життєвого плану і справедливість як можливість передбачувати і належно реагувати іншим на наші дії. Звідси і випливає гідність як презумпція права кожного на повагу до власних інтересів і координування цих інтересів з інтересами Іншого; більше того – як презумпція толерування інакшості іншого яко носія самодостатньої цінності, цінності безумовної і ціново не порівнювальної.
Виникає актуалізоване нині питання – а які межі толеранції? Чи можна толерувати тих, хто не толерує нас, чи нашу нормативну толеранцію? (Поперів "прямий парадокс толерантності: необмежена толеранція мусить призвести до зникнення толеранції" чи Баблоянів "зворотній парадокс толерантності: люди не погоджуються прийняти обмеження на толерантність, стверджуючи, що тоді це «не справжня толерантність, і ми нічим не відрізняємося від своїх супротивників»"; Завен Баблоян зауважує: ймовірність виявити адепта "зворотного парадоксу толерантності" є тим вищою, чим сильніше людина асоційована з "великою" (саме "великою", з цією саме так визначуваною її частиною) російською культурою, незалежно від освіченості та інтелекту; "зворотний парадокс толерантності" є лише зворотньою стороною тоталітаризму, оскільки він точно так само знищує толерантність як таку, саму її реальну можливість, що заготовлено, зокрема, "великою" російською культурою, пасткою для тих, хто вважає себе ворогом тоталітаризму. )
Отже: чи можна не толерувати тих, хто не толерує нас, чи не буде це порушенням нашої принципової толерантності во ім'я розвитку?
Можна, але до певної межі. Фіксованої межі нема, кожен може мати право на нетолеранцію, але до межі (так само як і у випадку зі свободою) права іншого на реалізацію власних планів. Якщо нетолеранція одного заходить на поле компетенції Іншого, як це майже завжди буває, то питання межі нетолерування чужої нетолерантності має вирішуватися на тих же засадах Ролзової справедливості: рівних можливостей, відсутність нездоланих обмежень і на суспільну користь найбільш обділених.