З початку літа я з сумом спостерігаю за хвилею негативу, який розповсюджують користувачі соціальних мереж в контексті напливу біженців зі Сходу України. І якщо інформація про поведінку більшості біженців зі Сходу є передбачуваною і дивує мало, то справжнє занепокоєння викликає реакція на наплив ромського населення. Більшість наших співгромадян зі Сходу має всі інструменти для захисту своїх справ, тому їхньої теми я не торкатимусь, концентруючись натомість на ставленні до біженців-ромів. Тобто на долі тих, що завжди стають жертвами і упередженого ставлення, і погорди, але які майже ніколи не можуть захистити себе, свою честь і гідність самостійно. І через те, що їх ніхто не слухає, і через те, що майже не мають голосів, що б могли виступити на їхній захист.

 

Отож, за останні півтора місяці усі ми стали свідками кількох хвиль ексодусу зі Сходу. У ромському контексті вони відлунювали численними постами у фейсбуці й вконтакті, в яких користувачі обурювалися «нашестям циганів», які буквально «окупували» кожну центральну львівську вулицю, агресивно жебрають і заважають на терасах кафе й ресторанів¸ приносять із собою нестерпний запах у кожен вагон трамваю. Мене особливо засмучує, що таку хвилю «hate speech» демонструють саме користувачі соціальних мереж – наймолодша, найосвіченіша і найсучасніша частина суспільства.

 

Я й сам кілька днів тому бачив лігвисько ромів, що облаштувалися на галявинках перед Львівським вокзалом. Але ця картина викликала в мене передусім співчуття, а не гнів чи зневагу. Чому?

 

Бо українські роми – такі ж громадяни України, як і всі інші, мають українські паспорти і – відповідно – такі ж права на соціальний захист і державну допомогу, що й решта українців. Натомість всюди натикаються на погорду, зневажливе ставлення, у кожній державній установі їх трактують як марґіналів. Найгірше, що всюди підкреслюється їхня народність, всюди пишуть про «брудних циганів», а не про брудних громадян України, що потребують допомоги. Не буде перебільшенням сказати, що у такому підході виразно видно расистський, хворобливо-націоналістичний «душок».

 

Ті, що бували у Москві, Празі, Римі та інших світових метрополіях, точно зустрічали на тамтешніх вулицях, вокзалах, у метрі українців, заробітчан, своєрідних «економічних біженців». Не завжди вони виглядають і поводяться так, щоб за Україну не ставало соромно. Далеко не завжди вони чисті, охайно вдягнені, дуже часто нетактовно й голосно поводяться у громадських місцях, переважно погоджуються на нелюдські (аби дешево, аби зекономити) умови праці й проживання за кордоном. Українців за кордоном працює більше, ніж 5 мільйонів – і їхня доля викликає у нас співчуття й повагу, адже вони виїхали, щоб у складних умовах заробляти на життя своїх сімей. Для мене залишається загадкою, як суспільство, понад 5 мільйонів з якого виконує чорну роботу (і часто відповідно виглядає) за кордоном, може з такою погордою й бридливістю ставитися до ромів, яким Україна не створила шансів для нормальної освіти й працевлаштування, які не мають візових перспектив у консульствах і через це не можуть виїхати деінде.

 

Хтось скаже, що замість жебрати роми могли б знаходити хоч якусь роботу. Це чудова ідея, але правда полягає в тому, що роботи їм майже ніхто не дає. Поклавши руку на серце: скільки підприємців взяли б на роботу прибиральника, вантажника, охоронця ромської національності? Відповідь жорстока: майже ніхто. Натомість через відсутність адаптованої освітньої програми для ромів вони майже не мають шансів розбити соціальну стіну і отримати можливість здобувати знання професії й робочі місця.

 

У нашому суспільстві розповсюджений абсолютно брехливий, гітлерівський міф, згідно з яким роми відповідно до своєї ментальності й культури не хочуть і не вміють працювати. Це неправда. До Другої світової роми у всій Центрально-Східній Європі мали свої традиційні заняття, за рахунок яких утримували свої сім’ї. Ковальство, бляхарство, циркування й дресирування тварин, музикування і певні сезонні аграрні роботи були сферою занять ромів. Під час Другої світової їх спіткала така ж доля, як євреїв – тотальний геноцид – Пораймос. Ніхто не став на захист ромів після війни, ніхто не культивував пам’ять про їхнє страждання й винищення, а самі роми воліють мовчати про своє минуле й не мають традиції займатися своєю історією. У повоєнні роки була злочинно зруйнована традиційна структура ромського життя, у них забрано коней, вози, коштовності й цінності, заборонено кочувати таборами, не питаючи їхнього бажання розселено у звільнені від виселеного населення хати й квартирні будинки. Саме з тих часів бере початок відлік соціальної деградації ромів. Їх вирвали зі звичного життя, середовища і –  без милосердної адаптації до нових умов – кинули у вороже середовище.

 

Ставлення суспільства й створені умови часто визначають рівень їхньої соціалізації й успішності. Чомусь у двадцятих і на початку тридцятих років минулого століття у Німеччині (у Швейцарії довше, до наших днів) роми з гілки Сінті були успішними підприємцями, чиновниками, артистами; часто вони були багатими, у багатьох містах навіть був прошарок ромського міщанства. Скільки успішних ромських біографій може показати українське суспільство, невід’ємною частиною якого є й роми? Проблема ромів, їхнього життя, значного рівня криміногенності ромської спільноти – це не лише проблема ромів, а й – передусім! – українців, України. Мудра політика полягає не у виловлюванні й запроторюванні до тюрем чи на бідні передмістя, а у створенні можливості для соціалізації й здобуття освіти – хоча б основної й професійної – для ромів.

 

Роми не тільки у роки Другої світової ставали жертвами. Приклади наступних збройних конфліктів показують, що роми є легкою й беззахисною мішенню – так було під час воєн у колишній Югославії чи Придністров’ї, так сталося й під час «донбаської кризи». Так, багато з них зараз втікають із зони бойових дій, стають біженцями. Це трагедія. Трагедія, в якій варто виявити милосердя, а не ворожість. Так, вони приїхали на Захід України й зокрема до її центральної метрополії – Львова, щоб шукати можливості вижити й заробити, хай навіть жебрацтвом. З іншого боку, я б поставив питання трішки інакше: а скільки львів’ян живуть у Львові довше, ніж два покоління? Чи їхні пращури будували це місто, ці будинки, в яких зараз живуть? Абсолютна більшість населення сучасного Львова – нащадки таких же біженців, які наплили в місто в пошуках кращого майбутнього. Відтінок кольору шкіри й культурна приналежність не має бути виправданням для одних і водночас звинувачення для інших.

 

Чи справді саме роми створюють найбільші проблеми для життя українців, зокрема львів’ян? Невже кудись зникли хамські чиновники, корупціонери, рекетирські патрулі ДАІ, невже всі українці Львова – даруйте прямоту питання – чисті, тверезі, добре пахнуть й мають роботу, а не, наприклад, сидять на плечах у своїх родичів, що працюють за кордоном чи утримуються за рахунок соціальної допомоги, пільг і субсидій держави? Hate speech спрямований саме на ромів, бо вони беззахисні. От тільки їхня беззахисність – проблема нашої – спільної! – держави.

 

Особливо гірко думати про це в контексті Львова, який сам себе вважає найбільш європейським містом України, П’ємонтом і культурною столицею. Варто згадати, що насамперед роми відповідають головній ідеї об’єднаної Європи – динамічність, відкритість, самобутність. Символом європейськості є класичне, хрестоматійне ромське життя – подорожі, відкритість до світу, збереження власного культурного коду й здатність пристосовуватися до нових умов і обставин, суспільств і їхніх норм.

 

Для мене промовистим є той факт, що на зорі дев’яностих на захист польських ромів став саме львів’янин – Яцек Куронь. Саме він – міністр соціальної політики й праці – у катастрофічні для економіки часи зустрівся з лідерами ромських спільнот Польщі, не побридився сісти з ними за один стіл, їсти й пити, а до головного рома Польщі звертався відповідно до ромських традицій і культури – з достоту королівськими почестями. Цим він показував ставлення нової Польської держави до меншин, зокрема до ромів, виявляв повагу до їхніх традицій і самобутності, давав приклад суспільству у вмінні співжити разом. Невже таких львів’ян, як Яцек Куронь, це славне місто сьогодні не дарує світу?

 

Можна безкінечно повторювати «чому?», дивуючись злості й ненависті, з якою фейсбукери описують ромів, шалений ентузіазм, з яким вони теґають у своїх дописах мера Львова Андрія Садового, політиків чи правоохоронців, мовляв – реагуйте, ловіть, саджайте, виганяйте! Ніхто не запропонував створити NGO для допомоги ромам-біженцям, ніхто не подумав про створення волонтерського руху для соціалізації ромів у новому середовищі.

 

Невже Львів є тільки Львовом архітектури, а не Львовом людей? Пишатися будинками, побудованими не нами – добре¸ але ще краще намагатися бути людьми, достойними європейського міста і європейського майбутнього. А воно можливе тільки разом з нашими співгромадянами – ромами-українцями. Без них не існує Європи, без них починається нацизм, який – дозволю собі нагадати – мав на меті знищення не тільки євреїв чи ромів, а й слов’ян, зокрема українців. Без ромів, зрештою, не існує Львова – того, який ми любимо.

 

 

14.07.2014