Невдовзі після повалення Януковича до мене зателефонувала журналістка з Праги і попросила про коментар. «Що це було, по-вашому, в Києві, – запитала вона, – путч чи революція?»
Я втомився майже три місяці відповідати на подібні запитання і хотів був порадити їй не дивитися Russia Today, a приїхати натомість до Києва. Чи бодай зазирнути в якісь українські джерела. Проте стримався й відповів запитанням на запитання:
– А що то було 1989 року у вас у Празі – революція чи путч?
На хвильку її заціпило. Схоже, саме порівняння їхньої леґендарної Оксамитної революції, оспіваної письменниками й кінематографістами, із якимсь підозрілим фашистським переворотом на узбіччях Євразії видалося їй блюзнірством.
– Звичайно, – врешті відповіла вона зі щиро-патріотичною гордістю, – то була революція!..
– І в чому ви бачите різницю?
– Наша революція була мирною, – сказала вона голосом школярки-відмінниці. – То був виступ проти комуністичної диктатури. А у вас повалили демократично обраного президента!
– Гітлер теж був обраний демократично. Як і ваші комуністи після війни. І що?
Я не став їй пояснювати різницю між теперішнім господарем Кремля і тодішнім. Ані нагадувати про різницю в цінах на нафту сьогодні й у 1989-му – майже десятикратну. І про те, що Совєтський Союз на час їхньої Оксамитної революції був банкрутом, цілковито залежним від західних позик. Навіть коли б Ґорбачов був путіном, він навряд чи наважився б використати сотні тисяч своїх зелених чоловічків, розквартированих у Східній Європі, за призначенням.
Усі революції є подібними в тому сенсі, що намагаються кардинально змінити суспільний устрій, ревізувати усталені політичні, економічні та правові взаємини, надолужити те, чого не вдалося з різних причин реалізувати еволюційним шляхом (найчастіш – заблокованим), здійснити цивілізаційний прорив до іншої, вищої якості – як вона уявляється найактивнішій, найпасіонарнішій частині населення. Усі східньоєвропейські революції були відповіддю тамтешніх суспільств на три взаємопов’язані проблеми: (1) економічну стаґнацію, і відтак дедалі відчутнішу неспроможність комуністичних систем задовольнити матеріальні потреби своїх громадян; (2) політичну репресивність комуністичних режимів, і відтак їхнє небажання надати найактивнішій, найкреативнішій, найпідприємливішій, найволелюбнішій частині громадян оптимальні можливості для самореалізації; і нарешті (3) колоніальну чи напівколоніальну залежність місцевих режимів, а відтак і суспільств від московського центру.
Усі ці проблеми так чи так можна звести до одного характерного для Східної Європи виклику – навздогінної модернізації, тобто здійснення цілої низки системних реформ із наміром подолати нарешті історичне відставання від вільніших, заможніших і демократичніших країн Заходу.
Більшість досліджень, присвячених революціям 1989 року (рідше – 1989-1991 років), зосереджується насамперед або й виключно на другій проблемі – боротьбі пробудженого (чи новонародженого) громадянського суспільства із сенильним пізньокомуністичним авторитаризмом. Цей наратив є натуральним продуктом дисидентського, правозахисного, ліберально-демократичного дискурсу і має виразно героїчний характер, вкрай необхідний для кожного революційного міфу, що сутнісно є міфом першотворення чи перезаснування. Він сповна відповідає також панівній у транзитології схемі, де посткомуністичні трансформації розглядаються насамперед як перехід від диктатури до демократії.
Як наслідок, антиавторитарний, демократизаційний наратив виразно переважає у більшості транзитологічних студій над двома іншими – соціально-економічним та антиколоніальним. Перший із них має в основі цілком прозаїчну й відтак не надто придатну для міфотворчості споживацьку ідею достойних зарплат і ширшого доступу до якісних товарів і послуг. Другий тим часом хоч і не позбавлений (потенційно) певного героїзму, представляє головними героями національного визволення не так політично коректних ліберальних демократів, як різного роду націоналістів, подеколи ліберальних, частіше, однак, – не надто.
Домінування ліберально-демократичного наративу у більшості описів східноєвропейських антикомуністичних революцій та недооцінка двох інших мотивів – соціально-економічного й антиколоніального – обмежує наше розуміння рушійних сил, а відтак і подальших наслідків описуваних подій. За всієї важливості й популярності ідеї людських прав і громадянських свобод, вона не була у східноєвропейських революціях єдиною, а можливо, і головною. Свобода – природна потреба людських істот, і гасло свободи було, безумовно, загальнонародним і понадпартійним. Для одних воно означало насамперед свободу від Москви, для інших – свободу від цензури й обмеження людських прав, ще для інших – свободу від компартії з її плановою економікою та суцільним дефіцитом. Усіх об’єднувало прагнення «свободи від», а проте лише меншість усвідомлювала й прагла «свободи для». В цьому сенсі східноєвропейські революції були, безумовно, демократичними, проте їхній ліберальний компонент був доволі обмежений.
Їх здійснювали химерні, неможливі за інших обставин коаліції лібералів, соціалістів, консерваторів, анархістів, клерикалів, популістів та націоналістів найрізноманітніших барв. Ці коаліції мусили неминуче розпастися як тільки зникав спільний ворог і кожен мусив задуматися над власною «свободою для». Але поки авторитарні промосковські режими були при владі, внутрішні поділи в коаліціях – на лівих-правих, націоналістів-космополітів чи радикалів і консерваторів – не мали істотного значення.
Власне, все це ми спостерігали зовсім недавно під час української революції, котра намагалася захистити майбутнє країни від зграї ґанґстерів, що спромоглися за кілька років узурпувати всю владу, розкрасти усі ресурси і здати сусідам суверенітет – останній ресурс, який ще лишався не до кінця розграбованим. І поки ця зграя викрадала, тортурувала і вбивала на Майдані активістів, високочолі західні експерти розповідали щось у тамтешніх газетах про Правий сектор, антисемітів-бандерівців та загрозу фашистського націоналізму в Україні.
Я й досі отримую з Заходу ці запитання: наскільки впливові у ваших збройних силах радикальні націоналісти? Чи правда, що вся Національна гвардія – це Правий сектор? Або – чому ви не дозволяєте росіянам в Україні користуватися їхньою мовою? Я терпляче пояснюю, що в Україні немає проблеми з користуванням російською мовою, зате є поважна проблема з користуванням українською, – в чому легко можна переконатися, переїхавши зі Львова до Донецька чи навпаки. Я пояснюю, що Росія веде з нами неоголошену війну, що частина української території окупована російськими найманцями, і що в цій ситуації політичні погляди українських військовослужбовців мене цікавлять так само мало, як і їхні мистецькі смаки чи сексуальні орієнтації. Військовослужбовці у нас, як і скрізь, мають присягу і відповідний обов’язок. А свої погляди зможуть виявити на майбутніх парламентських виборах. Як, зрештою, виявили вже на минулих президентських, де уславлені на весь світ радикали пописалися чомусь не найкраще. Попри всю благодійну рекламу для них від московських мас-медій.
Мені страшенно подобається відповідь Олександра Ройтбурда подібним західним мудрецям:
«меня спрашивают о моих еврейских ощущениях от Майдана. Нет у меня никаких еврейских ощущений от майдана. Я конечно чувствую себя на майдане евреем. Но я себя чувствую евреем и на гавайском пляже, и на Красной площади, и в музее "Метрополитен", и на "Привозе" в Одессе. Никакой прибавочной угрозы из-за своего еврейства я на Майдане не ощущаю. Некоторые профессиональные евреи сегодня пытаются развернуть в мировых СМИ кампанию об антисемитизме на Майдане. Моя экспертная оценка: антисемитизма на Майдане нет. Антисемиты там, конечно же есть. Но они есть не только на майдане, они есть везде – и на гавайском пляже, и на Красной площади, и в музее "Метрополитен", и на "Привозе" в Одессе.
(...) Антисемиты есть и в филармонии во время исполнения третьего фортепианного концерта Рахманинова, но они пришли туда не бить жЫдов, играющих на скрипках, а музыку слушать».
Я жодною мірою не хотів би ідеалізувати ані Майдан, ані будь-яку революцію. Я пам’ятаю правосекторних рагулів, які нападали на молодих лівих активістів, обзиваючи їх «провокаторами». Я знаю про фанів в Одесі, які ногами штурхали неживих супротивників, котрі попадали з палаючого будинку. Я зустрічаю щодня на Майдані якихось мордатих типів у парамілітарному одязі, що й досі бомжують під літнім сонечком у центрі столиці, поки реальна війна точиться далеко на сході. Я не забув, зрештою, результатів соціологічного опитування, проведеного наприкінці грудня, невдовзі після угоди Януковича з Путіном про 15-мільярдну позику та велику знижку на газ. 48% опитаних оцінили ті домовленості позитивно і лише 28% – неґативно.
28% – це і є приблизно ядро нашого громадянського суспільства і громадянської нації. Воно не надто змінилося від 1991 року, коли приблизно такий же відсоток голосував не лише за незалежність, а й за некомуністичного кандидата. Tобто за президента, який здатен би був наповнити ту незалежність реальним змістом. Радикально порвати з совєтським минулим, з усіма його безнадійними кадрами, практиками та інституціями. Так, як це зробили поляки, чехи, прибалти.
Те ядро майже не змінилося, але в нього побільшало ситуаційних союзників. Коаліція залишається різношерстою і приреченою на розпад, але сьогодні вона здатна вже вигравати не лише референдум про незалежність, а й революцію і, можливо, навіть війну за цю саму незалежність.
Дмітрій Фурман, блискучий російський інтелектуал, опублікував 17 років тому статтю ("Свободная мысль", 1998, №6), де намагався концептуалізувати і, наскільки можливо, спрогнозувати траєкторії розвитку трьох східнослов’янських республік. Усі три зіткнулися, на його думку, з характерною для всіх посткомуністичних держав проблемою – навздогінної модернізації. В усіх трьох державах він догледів протистояння двох основних політичних сил, які умовно ототожнив із модернішим, прогресивнішим, більш прозахідним «центром» і відсталішою, консервативнішою, совєтофільською периферією. У Росії це протистояння виявилося найгострішим і завершилося перемогою «центру», але надто дорогою ціною: 1993 року Єльцин розстріляв із танків бунтівний парламент і проштовхнув на референдумі суперпрезидентську конституцію, що мала полегшити йому проект авторитарної модернізації. Сповна скористатися диктаторськими можливостями тої конституції він не встиг, зате це сторицею зробив його наступник.
У Білорусі, де «центр» завжди був досить слабким, а еліти марґінальними, склалася протилежна ситуація. Там перемогла реакційна совєтофільська периферія, на чолі з провінційним головою колгоспу, зорієнтованим радше на збереження постсовєтського статусу-кво, ніж на будь-які модернізаційні реформи.
Український випадок виявився найскладнішим. Прогресивніший, вестернізованіший «центр» зіткнувся тут із двома різними «периферіями». Одна з них – на південному сході країни – виявилася досить подібною до російської та білоруської. Натомість друга – на заході – виявилася союзником, а не опонентом «центру» у його вестернізаційних зусиллях. Україна, на відміну від Росії та Білорусі, – стверджував Фурман, – має мовби два модернізаційних локомотиви і тому її шанси на цивілізаційний прорив виглядають кращими.
Ми й сьогодні не маємо стовідсоткової певності щодо цього прогнозу. Ми лише знаємо, що дві попередні спроби українців повторити успіх східноєвропейських революцій 1989 року виявилися невдалими. 1991 року вони, власне, й не мали шансу на успіх – з огляду на глибоку совєтизованість суспільства і слабкість демократичної опозиції. А в 2004-му вони змарнували свій шанс – не лише через недолугість помаранчевих лідерів, а й через свою власну.
Совєтофільська «периферія» не обмежується й сьогодні Донбасом чи навіть цілим південним сходом. Вона розлита по всій Україні, включно зі Львовом і Києвом. Розлита в сенсі ментальності, звичок, культури, найхарактернішими елементами яких є лінощі, безвідповідальність, хабарництво, патерналізм і невитравна любов до халяви. Я не знаю, як довго нам доведеться це все долати, щоб стати Данією чи бодай Польщею. Я не знаю, чи наша третя спроба буде успішною. Але я знаю, що взимку у Києві була революція. А путч у нас був перед тим, у 2010-му. Коли януковичі формували свій уряд усупереч усім писаним правилам, ламали через коліно конституцію, парламент, суддів і все, що тільки можна зламати або нагнути.
І ніхто з зарубіжних добродіїв мене тоді про путч не запитував.
Можливо, просто не вистачало підказки від московського телебачення.