Цього року в Івано-Франківську з’явився перший в Україні пам’ятник "Руській трійці" – зачинателям національного відродження в Галичині о. Маркіяну Шашкевичу, Івану Вагилевичу та Якову Головацькому. Це один із небагатьох монументів, споруджених методом народної будови на благодійні пожертви. Своїми коштами (1000 гривень) до створення пам’ятника прапрадіду долучився і непрямий нащадок та повний тезко одного з діячів «Руської трійці», 87-річний мешканець Івано-Франківська Іван Вагилевич.
Вшанувати діячів «Руської трійці» пам’ятником в центральній частині Івано-Франківська планували ще восени 2011 року, коли відзначали 200-літні ювілеї від народження Маркіяна Шашкевича («галицького Шевченка») та Івана Вагилевича, уродженця прикарпатського села Ясень (тепер Рожнятівського району Івано-Франківщини), який 7 років навчався у гімназії в Станиславові. На жаль, міська рада, яка затвердила своїм рішенням громадську ініціативу, не спромоглася виділити з бюджету необхідні для спорудження пам’ятника 200 тисяч гривень, тож Івано-Франківська обласна організація Національної спілки краєзнавців за підтримки інших творчих спілок розпочала збір добровільних пожертв.
«Для вшанування пам’яті про діячів «Руської трійці», які першими на Західній Україні видали україномовний альманах «Русалка Дністрова», спершу нам вдалося організувати створення літературно-меморіальної кімнати-музею, відкриття якої у 2012 році приурочили до 350-річчя міста Івано-Франківська, - розповідав журналістові «Z» голова Національної спілки краєзнавців, історик Богдан Гаврилів. – Експозицію облаштували у морфологічному корпусі медичного університету, в приміщенні якого давніше була Станиславівська гімназія, в якій навчався Іван Вагилевич».
Власне на відкритті згаданого музею був присутній праправнук учасника «Руської трійці», повний його тезко – івано-франківський пенсіонер Іван Вагилевич, який на запрошення Богдана Гавриліва виступив перед присутніми. Згодом у розмові з журналістом «Z» нащадок галицького «будителя» розповів, що живе в Станіславі від 1946 року, переїхавши до обласного центру з рідного села Ясеня в пошуках кращої долі. До виходу на пенсію Вагилевич працював закрійником і приймав замовлення у приміщенні швейної фабрики у центральній частині міста.
«Я не можу сказати про себе, що є прямим нащадком співзасновника «Руської трійці», бо у нього, наскільки я знаю, був лише один син, який помер 16-річним юнаком, і донька, про яку небагато відомо, - зізнався івано-франківський пенсіонер. – Але в Івана Вагилевича були брати, по лінії одного з них я й доводжуся йому родичем. Принаймні, так мені розповідав мій батько, Дем’ян Вагилевич, який понад 60 років, аж до самої смерті був дяком у церкві села Ясень. Він дуже цікавився життям і діяльністю нашого знаменитого предка, а в 1937 році був серед ініціаторів встановлення пам’ятного знака діячам «Руської трійці» з нагоди 100-річного ювілею виходу в світ «Русалки Дністрової». Коли «совіти» сюди зайшли, то зруйнували той пам’ятник, відбили хрест на верхівці. Потім на цьому місці встановили пам’ятник Івану Вагилевичу, який після кількох реконструкцій стоїть дотепер».
Світлина з офіційного сайту села Ясень
До речі, поруч із пам’ятником Івану Вагилевичу в Ясені розташований також місцевий музей, присвячений знаменитому землякові. Приміщенням музею служить хата Дем’яна Вагилевича, з якої світом розійшлося восьмеро його дітей.
«Тато хотів, щоб у хаті після його смерті зробили такий музей, і ми з братом виконали батькову волю, - розповідав Іван Вагилевич. – Шкода, що не вдалося зберегти всі матеріали, які він роками збирав і які в нього часто випрошували приїжджі науковці для досліджень. За хату, яку ми віддали під музей, нам дали тисячу ще радянських рублів на двох, але мою частку поклали на рахунок у банку. Я їх звідти не брав, аж поки не розпався Радянський Союз, а на той час ті гроші вже нічого не коштували. Отак я навіть пива за ті гроші не випив (сміється. – Б.С.). Але я за тим не жалію. І за Радянським Союзом не жалію. Тільки боюся, щоб старе не повернулося, бо будемо знову мати те, що колись...».
Праправнук Вагилевича тепер радіє, що в Івано-Франківську, окрім музею «Руської трійці», з’явився ще й пам’ятник галицьким просвітителям. Каже, що українська мова в державі знову потребує захисту, тому зовсім не зайвим буде нагадувати про зачинателів нової української літератури на Галичині і оборонців народної мови в умовах цензури та переслідувань. «Я не пошкодував на будівництво цього пам’ятника тисячі гривень, - зізнався він. – Якби отримав обіцяне відшкодування за вклади в радянському "Ощадбанку", то віддав би навіть більше».
Пенсіонер Іван Вагилевич має великий досвід наполегливого спілкування з владою щодо вшанування пам’яті співзасновника «Руської трійці». Саме з його ініціативи ще в радянський час одну з вулиць міста було перейменовано на честь Івана Вагилевича (тепер – це вулиця Млинарська). Він каже, що на таку ідею його наштовхнув один із відвідувачів ательє, який замовляв у нього пальто. Дізнавшись прізвище закрійника, він здивовано подивився на нього і несподівано спитав: «У нас у Львові є вулиця Вагилевича, а чому у вас немає?». Звернення до органів місцевої влади, збір підписів – все це зайняло понад півроку, але Вагилевич добився, щоб в Івано-Франківську теж з’явилася вулиця імені його славетного предка.
«Коли в післярадянський період вулиці Млинарській повернули її стару, історичну назву, іменем Вагилевича назвали вулицю Фурманова, яка йде зигзагом в центральній частині міста, - розповідав праправнук. – Таке рішення, я вважаю, справедливе, бо тепер вулиця Вагилевича в нашому місті така сама крива і ламана, як і його непросте життя».
Серед діячів «Руської трійці» Іван Вагилевич, справді, був людиною найскладнішої долі. Син ясенівського пароха, він 1833 року об’єднався з Маркіяном Шашкевичем і Яковом Головацьким у «Руську трійцю», через свою громадську діяльність був висвячений на священика лише через 7 років після закінчення семінарії.
На душпастирській ниві Іван Вагилевич трудився лише два роки. Під час «Весни Народів» 1848 року він залишив парафію, переїхав до Львова, де став редактором газети «Дневник руський», органу угруповання української шляхти «Руський Собор». На шпальтах цього часопису, друкованого народною мовою, але латинською абеткою, Вагилевич опублікував тези історичної концепції, яка фактично лягла в основу модерного українського націоналізму. Після поразки революції Вагилевича позбавили духовного сану, то він перейшов у лютеранство.
Щоби прогодувати сім’ю, Вагилевич в останні роки життя брався за всяку роботу, пов’язану з письменництвом – працював перекладачем, дописував до польських газет, був «спічрайтером» послів (депутатів) Галицького сейму. За чотири роки до смерті отримав посаду міського архіваріуса. Помер Іван Вагилевич у віці 55 років і похований на Личаківському цвинтарі у Львові. Хоч на 5-му полі кладовища стоїть не дуже давній надгробок з прізвищем Вагилевича, але насправді точного місця його поховання ніхто не знає.
Світлини автора.