Таня Гаврилюк – одна із семи учасниць київського колективу «Dakh Daughters Band», що здобув неабияку популярність упродовж останнього року. Гурт виконує композиції на слова українських футуристів та сучасних поетів, колажує пісні Нірвани з віршами Андруховича, Лесі Українки та власними текстами, і все це у поєднанні з театральним дійством . Усі дівчата-учасниці – акторки Київського театру Влада Троїцького «Дах». З Танею ми зустрілися у львівській «Дзизі», після успішного концерту гурту у театрі ім. Марії Заньковецької, аби поговорити про дитинство у Львові, сольний проект та синкретичне мистецтво.

 

Тетяна Гаврилюк. Фото: Ігор Гайдай.

 

Богдана Неборак: Ти – єдина львів’янка у київському колективі. Розкажи про музичний і театральний Львів свого дитинства.

 

Таня Гаврилюк: Львів того часу – ти так смішно спиталася, ніби мені під дев’яносто! Не можу сказати, що з того часу щось для мене сильно помінялося. Я завжди відчуваю себе удома, коли приїжджаю до Львова. До Києва у мене немає таких сентиментів, він інакше сприймається. А тут усе дуже мені близьке, цей зв'язок ніщо не може перервати. Львів того часу припадає на мій вік від народження до вісімнадцяти. Як усі дітки, я народилася, ходила до садочку, потім пішла в школу. Я ходила до спеціалізованої музичної школи Соломії Крушельницької. Там ми змалечку навчалися не лише музики за спеціальністю, але й вивчали багато предметів так чи інакше дотичних до мистецтва. Це й дотепер елітарний навчальний заклад – не у плані особливих фінансових умов, а в плані особливого середовища. У цій школі дитина впродовж 11 років виховується у дуже тісному стосунку з мистецтвом.

 

Львів мого «до-київського» періоду – це час моєї юності, до вступу в київську консерваторію. Місто майже не змінилося. Хіба що зараз Львів став дуже туристичним, він нагадує не просто місто-фестиваль, а карнавал у Ріо-де-Жанейро. Так спекотно, так багато людей, значно поглибився алко-кулінарний дискурс. Але це гарно, це давно треба було розвивати. Львів – найбільш європейське місто України, він допомагає розмикати кордони між Україною і Європою, поглиблює культурний, туристичний та євроінтеграційний курс.

 

Мені здається, що найцікавішим зрізом завжди був міський андеграунд. Власне «Дзиґа» – одне з таких культових андеграундних місць. Це мій улюблений заклад у Львові. Зараз є багато цікавіших місцин, програмних, які приваблюють туристів цікавими фішками. Але у «Дзизі» мені подобається простота, невимушеність, відчуття вільного простору. Ну і тут завжди збираються культові персонажі галицької тусовки, спілкуються, надихаються на створення нових творів. Сюди можна прийти і в абсолютно невимушеній атмосфері з ними поспілкуватися. І дуже класно, що це не змінилося.

 

А ще я дуже люблю «Дзиґу», бо тут завжди були маленькі літературні пророцтва. Сьогодні маємо таке: «Твоя обіцянка в житті моїм була немов роса засохлому полину. Надія вслід за осінню пішла». Хочу, аби надія нас ніколи не полишала. Надія – це дуже важливо.

 

Б.Н.: Ти в той час цікавилася театром?

 

Т.Г.: Я цікавилася театром завжди, скільки себе пам’ятаю. У дитинстві придумувала шалені театрально-музичні перфоманси, сама ставила їх як режисер, грала у них, виступала у якості продюсера і демонструвала батькам. Мої домашні дійства були не настільки близькі до класичного театру, як до форматів шоу «Dakh Daughters». Це театр, музика і ще багато чого. Мені змалечку дуже подобалося бути артистом, homo ludens – людиною, яка грається. Коли я пішла в школу, на якийсь час мої мистецькі спроби було спрямовано в музичне русло. Але в школі ми теж займалися театром, в нас була студія, ми ставили вистави. Мій театральний дебют – роль Мавки у «Лісовій пісні», у 9 чи 10 класі. Мені потім деякі вчителі ставили п’ятірки за семестр, так їх вразила наша постановка.

 

Я хотіла залишитися у Львові та пов’язати свою долю з львівським театром Курбаса. Але знову ж таки музика… Мені завжди доводилося обирати між музикою і театром. В один момент це питання постало гостро. Тоді я вирішила ще певний час свого життя присвятити серйозним заняттям музикою. В школі моїм фахом була флейта. Ми порадилися з моєю викладачкою зі спеціальності, і вона порадила мені вступати до Київської консерваторії. Я подумала – а чому б і ні? Мене надихала не так Київська музична академія, як нові перспективи, нові горизонти. Інтригував статус столиці. Хотілося чогось нового. Перші два роки пройшли під знаком великої радості, ейфорії, відчуттям новизни – нове місто, нові друзі, нові успіхи, нові щаблі у мистецькій кар’єрі. А потім я поїхала на великий музичний конкурс, перемогла на ньому. І ця перемога замість радості принесла мені відчуття того, що я обдурюю сама себе. Мені було тісно у рамках академічної музики. В академічному мистецтві є багато чого дуже гарного, зокрема храмова сакральність. З іншого боку цієї медалі є фарисейська зацикленість на самому собі та неприйняття будь-чого нового у світ академізму. Академічне мистецтво починає перегнивати, бродити саме у собі, там немає нової крові, нових імпульсів. З часом воно стає мертвим.

 

Десь на другому курсі, після тієї перемоги, мені стало нецікаво перебувати у консервативних мистецьких колах. І я знову повернулася до театру, бо театр – це найбільш синкретичний вид мистецтва, який дозволяє поєднати у собі все. Я почала шукати театральні студії, де можна би було розвивати свої здібності. На той момент картина київських театрів була дуже плачевною. Це був або мертвий академічний театр, або шалені студії, які замість виховати глядача певного рівня культурного розвитку, орієнтувалися на людину з ринку. Це не погано, таке мистецтво теж потрібне, але погано коли немає альтернатив. Я шукала, попри те вчилася в консерваторії. Навесні 2008 року я потрапила на фестиваль «ГОГОЛЬFEST» у Києві, це був другий фестиваль, він проходив у Мистецькому арсеналі. Я одразу відчула, що тут робиться щось дуже гарне і правильне, саме те, чого я шукаю. Актори, а це була команда театру «Дах» виглядали вільними та красивими від того, що вони роблять спільну справу. Я побачила цих юних акторів, які організовували фестиваль, згодом познайомилася з Владом (Б.Н.:Влад Троїцький – режисер театру «Дах») і зрозуміла, що це саме той театр, який я шукала. Восени я прийшла в акторську школу «Даху», де займалася рік, а потім почала брати участь у виставах. П’ять років я вже в театрі, з них півтора роки існують «Dakh Daughters». На момент закінчення консерваторії я вже грала в «Даху», саме це і спонукало мене залишитися в Києві.

 

Але я дуже люблю приїжджати до Львова, бо лише тут почуваю себе удома. Єдине, що зараз часу небагато, хотілося би приїздити частіше.

 

Таня_Таня на Святі музики у Львові. Фото: Afisha Lviv.

 

Б.Н.: Чи відчуваєш ти творчий зв'язок між Києвом та Львовом?

 

Т.Г.: Мені здається, я сама теж репрезентую цей творчий зв'язок. (сміється)

Такий зв'язок особливо помітний зараз, в першу чергу на прикладі Майдану. Дуже великий вклад на Майдані було зроблено митцями Західної України, було налагоджено зв’язок «Захід-Центр». Наступним кроком є операція «Фантастіш Донбас». Хотілося б закріпити чи наново налагодити зв'язок між Західною та Східною Україною. Бо зараз проблема саме тут.

Якщо нам вдасться створити культурну аорту між Львовом та Донецьком, це допоможе становленню тієї нової України, яку ми намагаємося збудувати.

 

Б.Н.: Цікава і водночас часом драстична тема – це тема комерції у мистецтві. Зараз будь-яке добре мистецтво є також вигідним продуктом для продажу. Як, на твою думку, балансувати між чистим мистецтвом та комерцією?

 

Т.Г.: З одного боку я з тобою згідна, якісне мистецтво має бути хорошим продуктом. Мистецький продукт – це теж продукт. Він певним чином виготовлений, презентований і запропонований глядачеві. І якщо цей продукт – якісний, то він має бути відповідно оцінений. Але якщо говорити про мій мистецький досвід (так само це стосується театру «Дах», фестивалю «ГОГОЛЬFEST», гурту «Dakh Daughters») – ми завжди робили таке мистецтво, бо не могли його не робити, так є і зараз. Але спочатку це взагалі було безкоштовно. Все починалося з альтруїстичних міркувань, а не з думки, як можна на цьому заробити. Якщо ти художник, то в першу чергу треба дбати про якість мистецького контенту, а не про його можливу ціну. Художник творить не тому, що його картину куплять за певну кількість гривень, а тому, що не може не творити. Мені здається, якщо ти твориш, якщо ти на своєму місці і робиш правильне діло, якщо хочеш поділитися ним зі світом, то матеріальна карма приходить. Має бути правильний баланс між якістю мистецького продукту та його матеріальним еквівалентом.

 

Я не знаю, як це робиться. Це питання до продюсерів, директорів. Мені складно відповісти, бо я дуже люблю те, чим займаюся, і робила б це, навіть якби нічого за це не отримувала. З іншого боку – це моя професія, мені потрібно щось їсти, записувати альбоми, тому хочеться, аби були адекватні гонорари. Але так воно гармонійно і складається. Може, ми нарешті рухаємося в правильному напрямку. Наприклад, концерти на Майдані – вони ж усі були безкоштовними. Але ми були дуже щасливі долучитися до них, це ні з чим не можна порівняти.

 

Б.Н.: В одному з інтерв’ю ви з дівчатами наводили приклад, що проект «ДахаБраха» першочергово здобув популярність серед західної публіки, і аж після цього в Україні. «Dakh Daughters» теж стартували на гастролях з театром в Парижі…

 

Т.Г.: У нас стільки розмов навколо цього концерту в Парижі! А він був дуже милий та камерний. Там було близько двох сотень людей. Насправді ще до паризького виступу у нас був найперший концерт, у «Даху». Ми жартома називали його між собою «праздник для своих». Ми запхали в наш малесенький зальчик десь сто людей, наших друзів. І ще на тому концерті з’явилося відчуття, що ми створили щось нове, потрібне. А вже потім поїхали до Парижа. Звісно, нам допоміг цей старт, але радше у якості красивої легенди гурту. Потім ми повернулися до Києва та організували перший великий сольний концерт у Малій Опері, до нас прийшло майже тисяча людей. Це доволі багато для молодого гурту, який щойно виник і не мав концертів перед цим. У нашому випадку, на відміну від «ДахиБрахи», не таким важливим був фактор закордонного старту. Це було не настільки суттєвим, наскільки зараз виглядає у якості міфу, історії. Але це важливо для образу, який нам вдалося створити – ми ж фрік-кабаре.

 

Б.Н.: Думаєш, українцям легше звернути увагу на той проект, який здобув визнання Заходу?

 

Т.Г.: Чудовий телеканал М1 недавно зробив сюжет про «ДахуБраху» в такому ракурсі: ці люди їздять в Америку, чим вони там займаються? Напевно, заробляють купу американських доларів. А в нас вони абсолютно невідомі. Але раптом виявляється, що у нас вони також дають коцерти, на яких незрозумілим етно-хаус-фольком зомбують українську молодь. Хоча останній концерт гурту «ДахаБраха» у київському мюзік-холлі «Sentrum» зібрав півтори тисячі людей, ніде яблуку було упасти. І я не можу сказати, що в моїх колах є люди, які не знають про цей гурт. Врешті, колективу вже десять років і він навіть має статус культового, авангардного. Я думаю, це пов’язано з розподілом на мистецтво елітарне та масове. Для мене досі секрет – чому так багато людей дивляться кліпи з іншими роздягнутими людьми, які співають чужими голосами на українських та російських музичних каналах, і не слухають частіше ту ж «ДахуБраху». Але, як показують наші концерти, як показує Майдан: ми просуваємося у правильному напрямку. І формат співаючих штучних безголосих людей помирає.

На зміну приходить щось на кшталт того, чим займаємося ми. А ми хочемо створити нове мистецтво, яке презентуватиме нову Україну. Мистецтво, яким можна пишатися. Зараз дуже важливо залишатися в Україні, їздити країною. Культура дуже важлива, вона тримає разом людей. Ми живемо в час змін, ми пережили Майдан. Формат рожевої пластмаси помирає і на зміну приходить нове щире безкомпромісне нестримне молоде мистецтво.

 

Фото: Waldemart Klyuzko.

 

Б.Н.: Чи може молодий нестандартний проект набути великої популярності в Україні? Чи бачиш ти реальні способи для цього?

 

Т.Г.: «Dakh Daughters» підтверджують можливість успіху такого сценарію. Як говорить Влад Троїцький, який є і режисером наших шоу: «Хочешь лететь – лети. Не хочешь лететь…» Хочеш дарувати людям любов, радість та щастя – вперед. Хочеш їх обдурювати, здирати з них гроші чи просто нічого не хочеш – нічого не вийде.

 

Б.Н.: Здається, зараз існує потреба мистецького синтезу. Літератори починають співати, художники знімати, актори також виходять на нові рівні у своїх перфомансах. «Dakh Daughters» використовують усі можливі засоби, і вам це чудово вдається. Але що робити, аби у цьому синтезі не загубитися як митцеві, так і глядачеві?

 

Т.Г.: Складне питання. Треба робити, те що ти хочеш робити. Те, що тобі добре вдається. Те, без чого ти не можеш. Ким є митець? Це людина, яка творить, бо не може інакше. Коли бажання поділитися – щире, тоді питання чистоти стилю чи його міксування стають питаннями другого плану. А питанням першого плану є сенс творчості. Творчий імпульс першопочатково однаковий у будь-якого митця. Це бажання створити щось нове та поділитися цим зі світом. І коли цей імпульс – щирий, правдивий, коли ти не думаєш: от зроблю класну пісню, віднесу на тєлік і на радіо і зароблю купу грошей, – тоді усе гарно виходить. Тоді ти співпрацюєш із глядачем і отримуєш від нього енергетичний посил у відповідь. Аби не загубитися в цьому синтезі, варто просто не зациклюватися на ньому. Митець повинен думати про те, аби зробити світ хоч трошечки кращим, як би зухвало це не звучало. Молодим митцям я би порадила просто починати діяти, а потім соціум покаже своєю реакцією – добре це чи ні. Зараз добрий час для нових починань.

 

Нас з дівчатами дуже часто запитують, як ми творимо. А нам так тяжко відповісти на це питання. Бо ми беремо і творимо! Збираємося на репетиції, хтось приносить фрагменти поезій, власних текстів, музичні ідеї, ми стаємо за інструменти і працюємо з цим. Подібно виглядає і мій сольний проект «Tanya_Tanya».

 

Б.Н.: Розкажи про цей проект. Де тебе можна почути?

 

Т.Г.: Нещодавно в нас із Катею Бабкіною був спільний квартирник у Києві, а 21 червня я виступала на Святі музики у Львові. До речі, це був мій перший сольний концерт у рідному місті! І мені дуже сподобалося. Організатори вибрали вдалий формат фестивалю, і все це дуже гармонійно вписалося у ритм міста.

 

 

04.07.2014