Два погляди на Росію: історика і політолога

 

 

Оцінки поведінки Путіна цілковито розходяться. З однієї сторони є ті, котрі бачать в його політиці нестримну силу, анексію Криму сприймають як його успіх, а війна, він яку розв'язав Україні в Донбасі має закінчитися його перемогою. З другої сторони є ті, котрі агресивну політику Кремля бачать як вираз слабкості, що спричинить і прискорить розпад Російської Федерації.

 

Обидві сторони мають свої аргументи. Аналогії з поведінкою Сталіна чи Гітлера з періоду, коли вони здобували свої перемоги (Мюнхен 1938, територіальна анексія Сталіна 1939 року) нав'язуються майже самі собою. Агресивна пропаганда, наповнена переінакшуваннями та брехнею, однак знаменито хіснуюча історичну іґнорацію її адресатів, нагадує також і період, коли комуністична ідеологія здобувала собі тлуми прихильників.

 

Досвід останніх щонайменше двохсот років говорить також і про безустанне зростання могутності Росії. Навіть якщо вона переживає моменти кризи, то вміє їх подолати. Царська Росія, здавалось, неухильно падала, але відновлюється як радянська Росія. Угинається під напором III Рейху – та здобуває остаточну перемогу, першою починає підкорення космосу і панує над половиною світу. 1989-91 роки приносять Росії поразку, але прогноз її відродження є для історика – на підставі попереднього досвіду – вельми імовірний. Тому коли щось такого заповідає Путін, то  не здається воно безнадійним, бо посилається на те, що вже кілька раз траплялося у минулому.

 

Тут варто  зауважити, що радники Путіна також є істориками, хоч, треба додати, істориками дуже особливого типу. По-перше обожнюють забави з мапою, натхнення черпають зі старих мап, коли Росія була імперією з невизначеними границями сфери впливів. Це дає претекст, щоб водити пальцем по мапі і встановлювати нові границі. По-друге, їх цікавить своєрідніша за встановлення фактів історіософія. Росія повинна перетворитися в Євразію (від Камчатки по Лісабону, як кажуть найамбіційніші плани). Ця євразійська ідея повинна здолати європейську кризу і європейський декаденс. І знову історичне мислення дозволяє припущення, що найбільш абсурдні, безглузді і навіть злочинні думки можуть перемагати. Тому детермінованість Путіна викликає своєрідну пошану, яка часто, незважаючи на викликуваний ними страх, супроводжує великих диктаторів.

 

Цілком інакше думає про сучасну Росію політолог, який займається перш за все сьогоденням і для якого історіографія є всього лиш допоміжною наукою. В їх очах Путін розв'язує конфлікт зі значно потужнішим від нього супротивником. Політолог зауважує, що російська економіка є 15-18 разів менша від економік її західних антагоністів. А також є економікою в основному сировинною, залежною від ціни одного продукту, яким є нафта. Ще пару років тому, коли говорили про вичерпання світових запасів нафти і газу (дискусія про "oil peak"), зброя, базована на шантажі всього світу власним резервуаром енергоресурсів, могла здаватися ефективною. В епоху же бітумних сланців це є ілюзією. Залишається економіка, якій незабаром важко буде виконати зобов'язання щодо зростаючого в Росії натовпу пенсіонерів все більш старіючого суспільства.

 

Політологові Путін також виглядає фатальним гравцем в шахи. Росія – навіть поважно ослабла – є територіальним гігантом, що додатково володіє потужним потенціалом нуклеарної зброї. Тому її розпад здається для всіх її сусідів великим ризиком, пов'язаним з питанням, хто може оволодіти територією і незліченними ракетами. І тому навіть слабку Росію можуть підтримувати зі всіх сторін, щоб тільки не впала і, відповідно, не спричинила катастрофи. Російський колос, хоч ослаблий, міг би довго вести гру "на утримання рівноваги".

 

Однак, якщо Путін розвертається тільки в один бік і стає агресивним щодо інших, то тим іншим залишається тільки стратегія на остаточне подолання Росії Путіна. Москва, звертаючись до Китаю – хоч може бути всього лиш його васалом – мусить викликати у Брюсселі, а тим паче у Вашингтоні думку, що треба мислити про якусь іншу, дружелюбнішу, Росію і про розпад нинішньої, путінської. Глобальна партія шахів, яку Путін старатиметься розігрувати за допомогою китайського гамбіту, не може, на думку політолога, закінчитись його перемогою.

 

Політолог бере також до уваги ще один чинник. Путін може зашантажувати своїх антагоністів погрозою ядерної війни. Історик такої перспективи до уваги не бере, бо був би це для нього кінець історії, nota bene радикально інший від того, що його передбачав Фукуяма. Політолог натомість бачить в Путіні когось, хто не хоче суїцидуватися, а тим більше не хоче цього групового самогубства його оточення. Історик бачить в Путіні можливості демона, політолог – доволі слабко калькулюючого політика. Адже війна Росії з Україною – це ж, прецінь, рекорд світу з бездарності.

 

І залишається остання увага. Довіра до тих політологів, котрі в основному перед 1989-91 роками були перш совєтолагами, впала, бо вони не зуміли передбачити падіння радянського блоку, а потім радянської Росії. Моєю відповіддю на ці сумніви щодо політології є: занадто політологи узалежнились тоді від істориків. Невідомо, очевидно, що трапиться, і ніхто не є пророком, але очікування падіння Російської Федерації впродовж найближчої декади (скажімо до 2030 року) політологові прийде легше, ніж історикові.

 


Переклад з польської О.Д.

16.06.2014