Маємо ми претенсії до малярів і — оправдані. Не малюють того, чого ми хочемо, а малюють те, що хочуть. Благаємо їх за історичні, віталістичні, побутові картини, а вони нам то пияки, то камінюки, то квіти, то мертву природу.
Але мають малярі претенсії до нас і — може ще більше оправдані, як ми до них. Цілими роками стараються змінити наше переконання: що вони потраплять жити без їжі, хати і одягу. Доказують це всякими вередами, чахоткою, ревматизмами, виснаженням і т. п. передчасними сконами, але викликують тим щонайвище жаль за помершими, а ніколи думку про ще живих.
Малює якийсь вибранець музи рік, два, а то й десять, хоче потім виступити з тим перед громаду, зробить виставу і — жде на людей, рецензії і — продаж. Продаж додав я на кінці і тому відкину її на початку, щоб не заваджала, бо це такий небувалий випадок, що про нього говорити не варт. А возьму людей і рецензії.
Люди на виставу приходять. Один-два перед полуднем, а один-два пополудні (в неділю подвійної). Пятьдесять відсотків відвідувачів: знайомі, рецензенти і своя братія, себто сто відсотків опусту при вступі. Решта платить повну таксу, хіба десь хтось дістане знижку.
Рецензії появляться і дуже часто настрашать лаїків всілякими "фактурами", "задумами", "експресіями", "монументалізмами", "динамізмами" і т. п. "трафаретами", так, що навіть похвала сховається між ними як курка в лопухах. Воно може й не дивне, коли взяти під увагу, що живемо в часах словесного рококо і неодин просто не може написати так як думає.
А вислід?!
Висять собі нераз зовсім добрі речі на стінах виставових саль і зівають з нудьги та скуки. Хочби прийшов хто та згудив, хочби посварив у дусі маляря, хочби навіть з досади сплюнув. Все таки лекше було б картинам, відрадніше маляреві і... веселіше панночці при білєтах.
Вже місяць триває вистава праць арт. мал. Ласовського, недалеко: в Науковім Товаристві, а чи багато з нас поцікавилось нею?! Маю всі дані твердити, що ні. Я був у дуже догідній порі (16. год.!), коли сонце тоді надзвичайно добре освічує салі, а освітило тоді, крім мене, ще дві особи і то не нашого обряду.
А вистава варта того, щоб не неї поглянути. Те, що висить на стінах, може не подобатися, але мусить хвилювати. Можна сперечатися, чи поет Антонич не за багато ґенералом пахне, чи види міських вулиць не нагадують останнього землетрусу в Мексику, чи пан І. І. не подібний на портреті до Бориса Карлова — все можна. Але треба те все бачити! І направду варт те все побачити.
А портрет пані Ікс (зараз коло стола з білєтами!) варт — на мою думку — сам один того, щоб зайти на виставу.
[Діло]