Див. «Великий дар Митрополита (V)»
«На весні р. 1941 мені довелось вперше побувати у Львові... Разом з групою київських і московських істориків відвідав я Національний Музей. Директор Музею, проф. І.С.Свєнціцький показав нам не тільки офіційну експозицію Музею, який був тоді перетворений на „картинну галерею” (переважно новітнього мистецтва), але й чудові скарби церковного мистецтва, недоступні для звичайних відвідувачів музею: величні іконостаси, унікальну збірку ікон – не тільки українських, але й російських... Ми знали, хто створив цей Музей. Ми бачили його скульптуру в музейному садку. Ми відчували його дух і в цьому музеї, і над цілим, заллятим московсько-совєтською навалою, Львовом, в якому тоді вперше почув я далекий подих вільного світу…»
Др. Оглоблін О.
Великій і світлій пам`яті Митрополита Андрея Шептицького присвячується. Матеріали доповідей, виголошених на сесії НТШ в Торонто. 1961.
Митрополит в бібліотеці в Амстердамі
Заснований на початку ХХ ст. Національний музей у Львові, був вимушений пережити і не зовсім щасливі часи Першої світової війни, прихід на Західну Україну радянських військ 1939 році та нацистську окупацію. Володіємо архівними документами, що висвітлюють окремі сторінки історії установи, коли музей був свідком, а часом співучасником подій, які відбувалися в період світових воєн в окупованому Львові. Із мінімальним обслуговуючим персоналом, неодноразовими арештами директора – Іларіона Свєнціцького, зачиненими (а часом – опломбованими дверима), але під надійною опікою митрополита Андрея та «міцними» стінами старого палацового будинку по вул. Драгоманова 42, які надійно оберігали безцінні скарби національної культури, музей продовжував своє існування. Навіть в умовах абсолютної ізоляції від зовнішнього світу, але з чітко налагодженим внутрішнім розпорядком.
Так, 17 лютого 1915 року відбувся перший візит російських військових на вулицю Мохнацького 42 із обшуком кабінету директора та «оглядинами» фондових збірок, після чого музей було зачинено для відвідування. Друге вторгнення – 8 березня – мало більш радикальні наслідки: в присутності поліції в музеї було зірвано попереднє опломбування та проведено ретельний обшук, здійснено ревізію, описано експонати. Під час обшуків найбільшу настороженність непрошений відвідувачів було приділене архіву митрополичої Капітули, бо окупанти «…гадали [знайти] в ньому за „противоросійською” діяльністю Основника Нац. Музею – галицького митрополита Андрея Шептицького». Про це І.Свєнціцький згадує у «Музейному дневнику», рукописному зошиті-щоденнику, який вважаємо головним історико-хронологічним документом вагомих подій Національного музею (за кілька років вивезені документи архіву було повернено до музею).
Після кожного візиту військових директора заарештовували, але за якийсь час відпускали. Щойно у червні 1915 року, разом із іншими галицькими заручниками, родину Свєнціцьких було вивезено із Львова до Києва, де на кілька років він перейняв обов’язки заступника директора Київського міського музею І.Біляшівського. Через три роки Свєнціцький повернувся до Львова і привіз із собою багато нових експонатів, які були представлені на виставці 1918 року в Національному музеї. Через двадцять років – 1930-го року – Іларіон Свєнціцький, згадуючи часи Першої світової війни, написав: «Проголошення війни задержало отсей природний розмах діяльности музею. А все ж таки 9 місяців російської окупації в Галичині, хоча й спинили широко намічену працю збирання, зате дали змогу Національному Музеєві станути предметом не тільки всеукраїнської, але й всеросійської уваги. Оця війна і окупація дали музеєви змогу звязатися сильними вузлами живих взаємин не тільки із найкращими представниками всеукраїнського громадянства, але й з рядом дійсно визначних діячів музейного діла в Росії». У період Першої світової війни відвідувачами музею було багато росіян: А.Спіцин (археолог з Петербургу), Е.А.Третякова (Москва), князі Павло і Петро Долгорукови, Анна і Михайло Родзянки (намісник Думи); відомий московський художник-символіст Н.Милліоти, який 1914-1917 роках був мобілізований до артилерійських військ і, перебуваючи на Галичині як ад'ютант російського генерала Р.Дмитрієва, також відвідав Національний музей у Львові.
У час вимушеної відсутності директора та перебування у засланні Митрополита найбільше музеєм опікувалися Анна Павлик, кілька місяців їй допомагала родичка Свєнціцького – Михайлина Береза-Верхола, а також службовці музею: Сквирський Олекса, Білинська Марія, Панкевич Софія. Крім того, всю ситуацію в організації контролювали представники Кураторії музею. З часом, до музею почали повертатися співробітники, зокрема, до роботи в стінах установи приступив Ярослав Пастернак, а по закінченні бойових дій прийшли співробітники, які у міжвоєнний час стали основною «рушійною силою» установи: Ірина Гургула, Михайло Драган, Василь Волицький, Ярослава Музика, Євген Пеленський, Софія Паращук та ін
Після поспішного відходу російських військ 1915 року, що, на нашу думку, врятувало збірку Національного музею від тотального пограбування, та повернення з Києва Іларіона Свєнціцького в установі мала би поволі відновлюватися звична щоденна робота. Але, на цей раз національним характером діяльності, музей викликав роздратування у польської влади. Листопадові події 1918 року з ревізіями від представників польської військової адміністрації вилилися у чергові обшуки та відверті погрози закритя установи. Але з часом усі неприємності якось затихли, і музейні працівники приступили до виконання своїх щоденних обов`язків.
Про виставкову роботу Національного музею у Львові у період Першої світової війни та повоєнний час ми вже згадували у попередніх публікаціях. Йдеться про Шевченківську виставку (1914), Виставку європейського малюнку (1915), Виставку київської збірки та експозицію присвячену УСС-ам (1918) та ін. Чітко злагоджену працю 1920-1930-х рр. установи переривали хіба що поліційні напади з обшуками щодо діяльності Українського Таємного університету. Чи несподівані «відвідувачі», як от, наприклад, спроба невідомих осіб через діру у паркані залізти на подвір`я Національного музею з метою грабунку, щоправда, «сторож Демко Дубина сполошив непрошений гостей» (Діло. 31.10.1925).
1920-1930-ті роки, як ми вже згадували, були насиченими різноманітними культурно-виставковими подіями: музей був осередком мистецького життя цілого краю, де відбувалися грандіозні національні та міжнародні виставки, а до фондової колекції надходила велика кількість нових експонатів. До вересневих подій 1939 року збірка Національного музею нараховувала близько 80 000 одиниць збереження, які поділялись на окремі підрозділи фондової колекції: «1. старе мистецтво ХІ –ХІІІ вв. (йдеться про археологічну збірку) та образотворче мистецтво ХІV-ХVІІІ вв. (іконопис); 2. новітнє мистецтво ХІХ –ХХ вв. (із перевагою творів українських малярів); 3. народне мистецтво (включаючи твори і прикладного і образотворчого мистецтва); 4. відділ українського рукопису ХІІ-ХVІІІ вв. (особливо виділялися книги із мініатюрами); 5. архівний відділ (де зберігалися документи, що стосувалися історії церкви, окремих відомих осіб, козацькі грамоти та ін.); 6. відділ стародруків, (основою якого були дереворити); 7. бібліотека (грунтовала на літературі з історії мистецтва, із виоремленим відділом візантики); 8. книгозбірня („для виставкових цілей та обсліду духової культури.”)». (Зі львівської преси).
Із приходом радянських військ «золотого вересня» 1939 року почалася нова сторінка історії Національного музею: «Важкі часи пережив Музей за большевицької окупації. Його збіркам грозило розпилення, большевики почали нагінку на надбання іконописного характеру, мовляв – у них замало світського елементу. Це вперте засліплєне новітнє іконоборство пішло так далеко, що Богородчанський іконостас наказали більшевики сховати у недоступне місце, а найкращий відділ іконопису закрито для відвідувачів. Большевицька влада підтягала працівників в Музей „на вищий ідейно-політичний рівень”» (Зі львівської преси).
Із перших днів радянської окупації біда спіткала і родину Основника музею – митрополита Андрея. В Прилбичах було вбито багатолітнього члена Кураторії Національного музею у Львові Лева Шептицького, що можемо сприймати як пророчий знак у подальших діях новоприбулої влади щодо існування та діяльності і Церкви, і музею. Мистецьке життя Львова завмерло… Відомий галицький мистецтвознавець, ідеолог і один із співорганізаторів Гуртка Діячів Українського Мистецтва, мистецький критик Асоціації Незалежних Українських Мистців Микола Голубець так коротко описав радянський період: «Не солодко жилося українським образотворцям під опікунчими крилами НКВД. Одні, як бл. Харків погибли мученицькою смертю, другі, як бл. Сорохтей, промучившись два роки, зійшли оце в передчасну могилу, треті, як Чорній, помандрували в Казахстан, а хто все ж прожив ті два кошмарні роки, ховаючися в собі, то щойно тепер лікує рани...»
Іларіон Свєнціцький доволі швидко зорінтувався в ситуації, що склалася на Галичині зі встановленням радянської влади, і приклав максимум зусиль для того, щоби збірка Національного музею якнайменше втратила від чергових «перетрушувань» і гонінь. Він звертався до Академії Наук у Києві, вів перемовини з функціонерами АН УРСР, брав активну участь у так званій «реорганізації львівських музеїв», яку розпочала нова влада у Львові і в результаті діяльності якої збірки Національного музею увійшли до фондів Львівської державної картинної галереї. Іларіон Свєнціцький, вже радянськими органами, був черговий раз звільнений з посади директора Національного музею і переведений на нову роботу – заступником керівника Львівської картинної галереї і керівником відділу українського мистецтва. Україномовна преса відреагувала на цю подію, констатувавши: «У загрозливому положенні знайшовся Музей з хвилиною, коли у березні 1941 р. звільнено його директора І.Свєнціцького, а на його місце поставлено викладача технічної школи – жида, який зразу взявся за механічне розбирання збірок української старовини, доручивши цю роботу гурту людей, що не вміли навіть добре по українськи читати. Вислід був такий, що добре упорядковані колись збірки поперевертано так, що запанував жалюгідний стан …»
До початку воєнних дій на території Галичини (яка в тому часі територіально була радянською) Національному музею, як дієвій установі, доводилося вести складну та виважену політику для повноцінного продовження свого існування, адже реально стояла загроза закриття «націоналістичної та релігійно налаштованої» організації. Працівники робили всі необхідні заходи (зокрема, було розпочато формування нових експозицій, підготовку російськомовних екскурсоводів, і навіть замовлено у художників М.Федюка та Гр. Смольського портрети Маркса, Енгельса, Леніна, Сталіна).
Червень 1941 року вніс нові корективи в життя Галичини взагалі, Національного музею у Львові – зокрема, який, незважаючи на прихід гітлерівських військ, продовжував свою діяльність. Щоправда, за цих обставин частими гостями організації були військові новоприбулої окупаційної влади. Незважаючи на невелику кількість музейного персоналу (13-15 співробітників), в установі інтенсивно працювала реставраційна майстерня (робота над Богородчанським і Скварявським іконостасами), проводилась наукова та фондова роботи, навіть відбувалися робочі поїздки по церквах. Іларіон Свєнціцький всіма силами старався знайти «спільну мову» з новою владою.
Надходження до музейних фондів у 1939-1941 роках були незначними, робота велася в доволі специфічних умовах, тому із приходом нової (гітлерівської) влади з`явилась надія на зміну культурно-суспільної ситуації у краю до кращого. Керівництво Національного музею навіть спробувало побудувати «райдужні» перспективи майбутньої праці, яка у період гітлерівської окупації була пов`язана з підтримкою та співпрацею з Українським Центральним Комітетом (УЦК): «Згодом приступить управа [йдеться про Управу Національного музею] теж до поповнення свої збірок новими надбаннями, головно картинами і скульптурами з зимової виставки Спілки Українських Образотворчих Мистців та картинами Труша й Устияновича…», крім того було прийнято рішення розпочати роботу над виданням музейного «Літопису». (Зі львівської преси).
1943 року у стінах Національного музею у Львові по вул. Драгоманова (у час гітлерівської окупації – Блюменштрасе) відбулась виставка, присвячена Т.Г.Шевченку, на якій було представлено «щонайважливіші твори, які докладно змальовують його життьовий шлях, його діяльність, подають основну літературу про безсмертного нашого Кобзаря та знайомлять нас про вшанування його пам`яті». На думку організаторів виставки та відомого українського художника, Івана Іванця, глядачеві було пропоновано: «…багато цікавого на повчального, мало знаного не тільки ширшому громадянству, але й людям, більше чи менше обізнаним із життям і творчістю великого Тараса».
Для того, щоби прозоріше представити життя Національного музею в часи Другої світової війни, мусимо звернутися до діяльності Українського Центрального Комітету (УЦК), який працював на межі дозволеного та забороненого, охоплюючи своїм впливом практично всі ланки національного та громадського життя краю. УЦК поставив перед собою завдання стати провідним органом українського суспільства, сприяти організації господарського, культурного і громадського життя, а також – налагодити співпрацю з окупаційною владою, керуючись при цьому перш за все інтересами національної української ідеї. Позбавлений реальних важелів впливу на дії репресивних органів окупаційної влади, Український Центральний Комітет вживав усі можливі заходи, спрямовані передусім на вирішення соціальних проблем: відкриття шкіл, нестачу яких так довго відчували галицькі українці, дитячих садків; Комітет дбав про виховання молоді в національному дусі, сприяв відкриттю фахових курсів, надавав матеріальну допомогу вразливим верствам суспільства, сприяв згуртуванню спеціалістів різних галузей в рамках фахових об'єднань та багато іншого.
Однією із важливих справ Українського Центрального Комітету була підтримка діяльності Спілки Українських Образотворчих Мистців (СУОМ), практично створеної на основі попередньої, надзвичайно потужньої мистецької організації – Асоціації Незалежних Українських Мистців, яка припинила свою діяльність у вересні 1939 року. Виставкова діяльність СУОМ була чи не основним «постачальником» фондової колекції Національного музею у Львові протягом окупаційного періоду, адже наказом від 4 вересня 1941 року німецька влада заборонила проводити якісь зміни в музеях Львова, що стосувалося і виставкових проектів.
Перша виставка Спілки Українських Образотворчих Мистців 20.12.1941 – 1.02.1942 представила весь цвіт української образотворчості. «Мистці Галицької землі, які перебули дволітнє большевицьке пекло, заманіфестували на нашій виставці нічим не викревлену лінію своєї індивідуальної творчості й виявили себе вповні підготованими до завдань, які накладає на них нова дійсність», – саме так мистецькі критики констатували «нове дихання» національної культури, яку представляли у залах СУОМ «сенйори образотворчости Галицької Землі»: відомі художники Курилас, Кульчицька, Манастирський, Федюк, Турин; бувші члени АНУМу Гординський, Грищенко, Іванець, Ласовський, Музикова, Сельський, Коверко, Осінчук; члени „Руба” Гебус-Баранецька, Дядинюк, Луцик Степан, Малюта Антін, Левицький Мирон, Смольський Григорій, Литвиненко Сергій, Павлось Антін, варшавська група АНУМ (Баляс Володимир, Манастирський Вітовт). Із відкриттям Першої виставки СУОМ практично було відновлено мистецьке життя у Львові: «Наші образотворці мусять дати з себе максімум творчого напруження для того, щоб доступними їхньому мистецтву, їхній техніці й формі засобами дати новий вислів змаганням нашої доби».
Іван Іванець, "Львівський Ринок"
На початку червня 1942 року Національний музей у Львові долучився до експонування в залах СУОМ "Виставки Чотирьох". Спільно з Українським Центральним Комітетом, Відділом Культурної Праці до огляду було представлено твори Івана Труша, Олекси Новаківського, Петра Івановича Холодного та Павла Ковжуна. І.Іванець був призначений відповідальним за цей виставковий проект. Вступну статтю до двомовного (німецько-українського) каталогу написав Святослав Гординський, в якій, зокрема, зазначив: «Виставка 4-ох дає перегляд творчости визначних майстрів нового українського малярства. Хоч вони й різні своїми стилями, своїм світоглядом та естетичними погялядами, зібрано їх разом зовсім не випадково. Правда, тільки один з них, Іван Труш, уроженець своєї вужчої батьківщини, Галичини, а інші три прийшли до Львова із Східної України, – та єднає їх спільна у Львові праця над українським малярством, у тому Львові, який вони своєю творчістю видвигнули в перші ряди українських мистецьких осередків». На виставку, яка нараховувала близько 140 одиниць, організатори зібрали роботи із приватних збірок львів`ян (зокрема – родинних), з Історичного та, як уже згадувалось – Національного музеїв.
Третю виставку Спілки (січень 1943 р.) профінансували громадські та культурні установи: "Українське видавництво", Центросоюз, Маслосоюз, "Народна торгівля", Центробанк, Об`єднання українських купців, "Українське народне мистецтво", "Дністер" та ін. Вона мала надзвичайно великий успіх у глядачів: «… ця вистава є вислід минулорічної вистави, яку було зорґанізовано під гаслом: „Український характер в образотворчому мистецтві”», – писав мистецький критик Михайло Островерха. Наступна – Четверта виставка (травень 1943 р.) – була присвячена творчості Олени Кульчицької. На цій персональній виставці художниці критиками мистецтва були особливо відмічені: монументальний твір «Страсті Христові», етнографічні роботи «Народна ноша» та «Церкви», акварелі «Сестра», «Портрет матері», «Потік», «Ріка» та ін.
Після збірних виставок СУОМ до Національного музею надходили нові роботи, фондова збірка продуктивно поповнювалась творами І.Труша, Р.Сельського, В.Іванюха, А.Манастирського та ін. На мистецькому «горизонті» з`явилися маловідомі на Галичині імена М.Дмитренка, Ю.Ліщинського, А.Павлося та ін. Авторитет екпозицій Спілки був дуже високий. Віра Іларіонівна Свєнціцька, донька директора Національного музею, дослідниця мистецтва, що багато років працювала в установі, ретельно стежила за виставковою діяльністю СУОМ, високо оцінювала діяльність Спілки: «… це ствердження позитивного вкладу, який вносить вона собою у наше мистецьке і взагалі культурне життя. Вона є ще одним доказом постипенного, може часами навіть повільного здобування вищих щаблів мистецької культури українськими мистцями на нашому терені. Змагання підвищити якість мистецького твору, як теж змагання за український характер творчости в найширшому того слова розумінні, – це два основні дороговкази, куди і до чого слід прямувати нашим мистцям на їх творчому шляху». Спілка Образотворчих Українських Мистців проіснувала тільки до того часу, поки лінія фронту не почала доволі швидко просуватися на захід. «Управа Спілки Образотворчих Мистців подає до відма, що загальна виставка членів відбудеться у місяці вересні ц. р. У зв`язку з тим проситься всіх мистців подати теперішнє місце перебування і умовини побуту на адресу Спілки: Львів, Маріїнська пл. 9, зглядно Відділ Культурної Праці УЦК, Краків, вул. Зелена 26. Про місце і час надсилання праць повідомиться своєчасно», – це було останнє повідомлення СУОМ, яке з`явилося в україномовній пресі.
В липні 1944 року радянські війська зайняли Львів. Німці змушені були швидко залишити місто. Передбачаючи можливе вивезення музейної збірки німецькими «експертами», І.Свєнціцький «подавав» твори як такі, що не мали жодних зв`язків із німецькою культурою та скоріше представляли мистецтво «місцевого значенння» (хоча частину речей все-таки було передано на зберігання до митрополичих палат), що й практично врятувало фонди Національного музею від грабунку. Констатуємо ще один, надзвичайно цікавий факт щодо авторитету Національного музею в краю, як організації з беззаперечною репутацією. І у 1914-1918-х, і у 1941-1944 рр. до Національного музею у Львові зверталися різні організації (банк «Дністер», Ревізійний союз українських кооперативів та ін.), музеї, приватні особи (родичі Копистинського, Грушевського, Чижович) із проханням про депозитне зберігання родинних збірок у приміщеннях установи, чітко розуміючи, що в музейних фондах їх скарби будуть під надійною опікою і при першій потребі обов`язково повернені господарям.
Отже, Національний музей у Львові дуже достойно, з мінімальними втратами пережив дві найстрашніші війни, які пройшли територією Центральної Європи. По закінченню Другої світової війни ні директор установи, ні музейні працівники не знали, що чекає їх у майбутньому – мали надію, що найстрашніші часи минули, але….
У підготовці матеріалу було використано публікації М.І.Батога «Білі сторінки Національного музею у Львові» та Д.М.Посацької «Національний музей у Львові під час німецької окупації (1941-1944): хроніка подій».
Продовження теми – «Національний Музей у Львові: часи радянські»