З 11 до 25 травня 2014 р. у Варшаві триває виставка сучасного сакрального мистецтва Дмитра Гордіци «Повернення».

Про вибір професії, школу, яка сформувала художника, його творчість та плани, а також про стиль в сакральному мистецтві з Дмитром Гордіцею розмовляла Наталя Ткачик.

– Хто був ініціатором і організатором варшавської виставки «Повернення»?

– Ініціатором був пан Матеуш Сора – Голова «Товариства приятелів Новиці», який вирішив, що Варшава має побачити більше моїх творів. Бо йому сподобалися ті роботи, які я робив на Міжнародному пленері іконопису в Новиці в 2012 і 2013 роках. Пан Матеуш вже на відкритті запропонував показати роботи в інших містах Польщі, тому що польський глядач досить активно цікавиться і приязно сприймає мстецькі пошуки в сакральному мистецтві. Тож після Варшави виставку «Повернення» побачать в Криниці, Глівіцах, Ополє і Любліні.

– Розкажіть про діяльність мистецької групи «Зографос», одним із засновників і учасником якої Ви є?

– «Народилися» ми в стінах рідної кафедри  «Сакральне мистецтво» ЛНАМ в якості студентської групи. А назву «Зографос», з грецьої ‒ «іконописець», нам запропонував Високопреосвященний Владика Єпіфаній (Думенко) – Місцеблюститель Патріаршого престолу УПЦ КП, будучи тоді в сані Архимандрита. Всім учасникам групи сподобалася така форма  благословення, і ми в Могилянці спільно з Владикою Єпіфанієм робили ще декілька проектів. Але і після випуску ми із зографівцями й досі робимо час від часу спільні виставки. От нещодавно, рік тому, ми робили проект «У полум’ї Духа», присвячений Празнику Пресвятої Трійці, який презентували в стінах Галереї мистецтв імені Олени Замостян, де вперше, 5 років тому, прозвучала назва нашої майстерні. Тоді група презентувалася в Могилянці виставкою  «Той що є (Всюдисущий)». І деякі учасники майстерні брали неодноразово участь в Міжнародному пленері іконописців в Новиці.  Працює також наш сайтик www.zografos.org.ua ще з тих, «дитячих» років групи.

– Чи група має власну мистецьку програму?

– Як такої прописаної програми немає. Але спільним є те, що в кожного з учасників є  манера письма, яке сформувалася під час академічної програми Львівської національної академії мистецтв. І ми тоді, обмінюючись досвідом, так поріднилися, що захотілося бути далі разом. У кожного із учасників «Зографосу» є свій стиль. Мар’яна Качмар (Фляк) найближча до традиційного іконопису, але тонкощі особистого розуміння сучасного мистецтва помітні. Уляна Томкевич і Данило Мовчан дуже модерні. Аня Бойко (Волосянська) родом з Ужгорода, і її манера вирізняється експресивними вкрапленнями закарпатської школи в творчих роботах на сакральну тематику. Програма одна – пропагування полістилізму української ікони, де кожен стиль має сьогодні благословення на рівноправне відродження. Такі засади майстерні «Зографос» знайшли своє продовження в концепції Центру досліджень української сакральної культури при Могилянці.

Дмитро Гордіца, "Розп'яття Ісуса"

– З чого почалася діяльність  Центру?

– Ініціатива народження Центру належить дирекції  Культурно-мистецького центру Могилянки після виставки майстерні «Зографос» «Той, що є». Декілька років шукалися люди, які могли би розпочати тему сакрального мистецтва: заповнити незаповнену нішу в Культурно-мистецькому центрі НаУКМА. Власне після тієї виставки ми отримали пропозицію й почали думати над концепцією структури, яка би розвивала сакральне українське мистецтво сьогодні.

– Ви навчалися іконопису у Львівській, а згодом у Київській мистецьких академіях. Яка з цих шкіл Вам ближча?

– Напевно, ближча Львівська, тому що вона заклала першопрограму моєї творчості. От я приїхав до Львова, не маючи знань про ікону, але очільник і засновник кафедри Роман Василик прийняв мене, і мені дуже сподобався пошук свого письма в рамках канонічності. В Київ я приїхав уже з відчуттями сформованого художника, в якого вже вироблена своя політика, свої канони, виховані кафедрою. Я пам’ятаю вступний іспит в київську академію до майстерні Миколи Стороженка, який полягав в представленні 5-7 творів. Це було вступне випробування в асистентуру-стажування на кафедрі «Живопис і храмова культура» факультету «Монументальне мистецтво» НАОМА. Тоді я дозволив собі грубість у спілкуванні з Миколою Андрійовичем, бо чувся як уже сформований художник з власними амбіціями. Логічно отримав несприйняття з боку Маестро – останнє місце на конкурсі.  Але все-таки наполягав, що хочу там вчитися, і пішов на платну форму. Микола Андрійович випробовував мене: чи потрібна мені наука в майстерні? Я цю перевірку пережив і був зачислений. Не можу зараз однозначно визначитись, яка школа мені ближча, львівська чи київська – це як вирішити, хто рідніший: мати чи батько? Мені здається, що в моєму житті відбувається постійний синтез чогось: я завжди когось примирюю. І то була така собі місія миру в Київ, аби припинити холодну неприязнь, конкуренцію між львівською та київською школами. Ці дві школи – це такі собі два зовсім різні кораблі з двома зовсім різними капітанами. Тому сьогодні дуже важко порівнювати ці дві кафедри іконопису при національних академіях. Напевно, це дві унікальні великі школи, які  мають по 15 років, і вже завоювали право на буття в історії.

– У фільмі Тарковського «Андрєй Рубльов» дуже тонко підмічено, яка вагома, буквально сакральна, місія лягає на іконописця. Вам не страшно було брати на себе цю відповідальність?

– Так, це відповідальність, але вона вже взята. Я її не надумав, будучи якимось недостойним. Мені здається, що не я йду до іконопису, а Бог мене веде і сама сфера мене «спіймала», покликала. І я прийняв таке свого роду запрошення, віддався цьому. Коли я приїхав до Львова, я ще не бачив себе іконописцем, малював різні речі. Але коли я почав торкатися іконопису, подумував: я́к би то піти в монастир для глибшого розуміння покликання іконописця. Потім у Києві ці спроби реалізувалися ‒ я провів три роки в Свято-Михайлівському Видубицькому чоловічому монастирі в різних ролях, в тому числі і послушника, хоча мене там називали «непослушником» (сміється). Адже важко поєднати місію священнослужителя й іконописця, це дві місії, які потребують абсолютної віддачі. Можна поєднати роботу простішу ‒ арт-менеджера зі священиком чи з художником. А покликанню священика чи іконописця треба цілком віддатися, в них не може бути щось основним, а щось другорядним, це дві сфери, дві професії, які мають бути основними. Довелося відмовитися від священства. Крім того, мій батько сформулював мені заповіти, а їх не можна оминати увагою, бо вони схрещені з благословенням.

– Що саме заповідає батько?

– Бути художником. Мій батько, художник-монументаліст Іван Дмитрович Гордіца, усе життя жив мистецтвом, мріяв, що я буду продовжувати його роботу. Батько робив різні мистецькі проекти і найбільш цікаві ‒ трудомісткі різьблені пласти в дереві на філософську тематику.  Тож тепер тішиться, що його творчість має продовження, але в дещо інших вимірах: ми з сестрою Софією – іконописці. У такому виборі є також доля моєї мами, Орислави Дмитрівни Мельник, яка мене виховувала для якоїсь великої справи. Мати, вчителька німецької мови, не намагалася впливати на вибір сфери, а батько наполіг саме на мистецькій. Я дуже вдячний батькам за великий внесок в мою дорогу до мистецтва, і кожна моя виставка є складовою моєї подяки їм за все.

Дмитро Гордіца, "Богородиця Замилування"

– Ви працюєте у різних техніках?

– Так. Сталося так, що Центр досліджень української сакральної культури  починався зі студії іконографії. Ми спершу взагалі не знали, як окреслити функцію Центру. Почала працювати студія іконографії, де люди освоювали, а я з ними повторював техніки, які колись «пробігав» по семестру на кожну у Львівській академії. Відповідно було налагоджене навчання багатьох технік ‒ вітражу, мозаїки, енкаустики, ікони на склі і на дошці. А тоді розпочалася друга паралельна дорога Центру ‒ виставкова діяльність. Ми робили групові великі виставки, які налічували близько ста художників. У межах кожної автори давали майстер-класи і розказували, як дійшли до свого власного стилю. Також організовували наукові семінари, конференції в межах Всеукраїнського симпозіуму «Українське сакральне мистецтво».

– Щ є для вас першопоштовхом: техніка визначає  образ чи образ техніку?

– По-різному буває. Якщо замовлення, то техніку диктує архітектура. Скажімо, є екстер’єр – то бажано робити мозаїку, є вікна – треба їх «вирішувати», отже,  буде вітраж, який має «подружитися» з розписами довкола. І кольорова гама повинна, відповідно, передбачатися в різних техніках. Екстер’єр і мозаїка вимагають «ядерних» кольорів, тому що простір настільки «поїдає» кольори, що вони на відстані здаються чорно-білими. Дуже важко прораховувати подібні речі. У роботі з куполом теж потрібно визначити пропорції, скорочення, оптичний обман. Адже інколи фігура абсолютно диспропорційна. Не можна таку фігуру фотографувати на риштуваннях, бо вона там виглядає як карикатура. Може бути величезна голова і дуже довга витягнута постать, а з підлоги на куполі вона проглядається правильно, і треба це дуже тонко відчувати.

Дмитро Гордіца, "Ангел Хоронитель"

– Чи поміж замовленнями залишається час для власної творчості?

– От Ви згадували, що в Рубльова, за кіноінтерпретацією Тарковського, був дуже важкий шлях до початку роботи... А в мене в процесі виконання різних місій розвивається великий голод до малювання робіт таких, як я їх представив, наприклад, тут у Варшаві, творчих. Я маю масу різних паралельних обов’язків, які треба виконувати, і поки я їх виконую, весь час думаю про іншу творчість. Інколи на неї часу зовсім не має, і то дуже боляче. Але якось я вже звик, і коли з’являється відповідний момент, то голод, бажання малювати вже стримувати не можу. Тобто, моє натхнення має вириватися з того хаосу. Коли немає хаосу, коли спокій ‒ я не маю бажання щось робити. Творчість відкладається на майбутнє, думаю, що ось ніби є трохи часу, можна розслабитися... Вважаю, що потрібно малювати тільки тоді, коли ти хочеш. Бо часто доводиться виконувати певну роботу, замовлення, в чому є дуже багато ремісництва. Мені соромно визнавати, але я заробляю хліб різною працею: інколи можу робити копію, виконувати замовлення, які не до душі, але це виробляє дисципліну, яка потім дозволить робити те, що я хочу. А коли змушував себе робити окремі твори, то зазвичай не виходило нічого. Бачив за реакцією глядача, що та робота не впливає, вона ніби трохи нежива. Потрібно ви́носити, доноси́ти ідею до того моменту, коли вона має бути реалізована і головне ‒ відчути той момент, не проспати його.

– Ваші ікони називають нетрадиційними. Де межа між нетрадиційною іконою і авторським живописом на сакральну тематику?

– Я для себе визначив, що канон – це таке одкровення, така форма Божого слова, яка відкрилася Святим Отцям подібно до того, як Євангелія відривалося Євангелістам. Той канон вони донесли до нас, і ми маємо  його наслідувати. Але канон має право звучати  в різних стилях. Так, як Євангеліє може бути перекладене різними мовами. Ніколи не було канонізації самого стилю. У канонах мова йде про символіку, про особливості кольору, багато інших богословських моментів. Розглядаючи історію ми бачимо, що ікона ніде не була реалістичною, академізованою. Це не може бути академізм на біблійну тематику, тому що йдеться про певну ірреальність. І форма  повинна нагадувати про трансцендентність, має натякати на Горній світ. Я не бачу великої революції в тому, що роблю, і не дуже сприймаю слово «нетрадиційна». Але якщо так прийнято позначати такі творчі спроби, то я не можу перечити глядачу. Традиція  в історії – це віднайдення особливої нової мови-стилю. Стиль в сакральному мистецтві у віках був найвищою формою піару християнства як релігії.

– На відкритті виставки у Варшаві ви особисто окреслили ваші ікони як «нетрадиційні»...

– Я почав промову саме з цього, бо вже звик, що мені часто закидають у нетрадиційності малювання. Ця «нетрадиційність» ‒ спроба сформувати експериментальний простір полістилізму, в який входить і неовізантія, і необароко (традиції двох шкіл – львівської і київської), і неокласицизм, і академізм на релігійну тематику, де має виокремитися низка неостилів під загальним формулюванням «нова українська ікона (модерні пошуки канонічності)». Оцих шість слів треба використати, щоб дати зрозуміти, що ми ‒ художники сучасного сакрального мистецтва ‒ намагаємося створити.

‒ Чи берете благословення, приступаючи до написання ікони?

‒ Кожен творчий об’єкт супроводжується благословенням і починається з того, що священик служить спеціальний молебень ‒ щоб Бог підтримав здоров’ям, нарозумив, допомагав у процесі. Протягом Служби Божої згадуються імена художників, які будуть працювати над даним храмом. Взагалі людина повинна брати благословіння в свого духівника на все. І, думаю, що коли священик удостоює першу ікону церковного кропила, канонічного освячення, то це вже знак, що художник готовий бути іконописцем. Тоді в подальшій праці він символічно може брати благословення в свого духівника на кожну масштабну роботу. Кожне благословення священика будь-якої мирської людини-християнина супроводжується словами: «Будь благословенний на богоугодні діла». А іконопис ‒ то найбільш богоугодна справа.

‒ Розкажіть ще про Вашу роботу з Дитячою студією сакрального малярства при Києво-Могилянській академії.

‒ Діти дуже чисті, з ними просто й легко. Студія існує від 2008 року, щоправда, дітей ми почали набирати пізніше. Зараз займається близько десятка дітей, їхні твори подаються на різні виставки. Взагалі на початковому етапі іконописання людина не повинна мати стереотипів, тягарів чи зайвих знань. Є люди, що перечитали масу книжок, в яких забороняється торкатися ікон, бо вони (люди) начебто недостойні. Такі люди себе дуже сковано почувають, починаючи вчитися іконописанню, в них нічого не виходить, і вони залишають роботу з різними висновками: що це Господь їх не благословив, що це не їхнє... Дитина ж не має такого досвіду і починає просто творити. Звісно ж, вона спершу малює карикатуру, але  в процесі асистенти-педагоги студії Анна Мусат і Людмила Нікітішина допомагають наблизити творчі спроби до ікони. Дуже часто ікона, написана дитиною в нашій студії, удостоювалася освячення священником. А коли  людина надто напружена, скована, то нічого й не виходить. У нашій студії діти працюють з дорослими за одним столом. Інколи дорослі відкладають пензлі, слухають і спостерігають за дітьми, які часто задають цікаві питання про одяг Христа, чому у Христа на одних іконах очі сині, а на інших ‒ карі... Подібні питання в віці шести років трохи наганяють на мене страх. І я не завжди знаю, хто в кого вчитися буде. Може, мені Господь приготував долю Бертольдо: коли Мікеланджело прийшов до Бертольдо, той визнав: «Я ввійду в історію тільки тому, що я був твоїм учителем».

‒ Чим саме важлива така робота з дітьми в студії у сучасному світі?

‒ Подібні іконописні гуртки ‒ це свого роду реклама християнства серед дітей. Заборони окремих «ортодоксів» Московського Православ’я, що начебто не можна дітям малювати ікони, що це наруга над священним мистецтвом – це несвідомий похорон іконопису і християнства взагалі. Я не розумію, як можна цього не бачити. Тобто, дитині можна малювати все, що завгодно, тільки не ікони. Я пригадую, як працював у художній дитячій школі у Львові. Половина з батьків казали, що їхні діти принесли додому намальованих чортів, хоча ті насправді малювали ангелів. Але як дитина шести-семи років могла скопіювати ангела Рубльова, скажімо? Коли є урок малювання на вільну тему, хтось хоче перемальовувати якусь  найклейку від жуйки з танком, хтось буде малювати літак, а хтось витягує дівчину в купальнику оголену і каже: «Я буду малювати це!» Я кажу: «Це не варто малювати». А він: «Чого? Це ж вільна тема!» А хтось ще хоче малювати іконку або Тайну вечерю... Коли малювання на вільну тему, ти розумієш, яке в дітей виховання, яке підґрунтя. Діти з тими танками не дуже оцерковлені. Їх ніхто не вчить, що треба щонеділі приступати до Причастя... Я вважаю, що момент виховання є дуже важливий, а «іконотерапія» в дитячому віці ‒ це програма, яку ніхто ніколи вже не деінсталює, і ніякі віруси її не мали би зачіпати протягом життя.

Експозиція виставки "Повернення" у Варшаві

‒ Ви планували втілити проект пам’яті Небесної сотні, де на дошках  у вигляді щитів будуть намальовані Герої в оточенні своїх молитовних заступників...

‒ Так, проект планується, але ми зараз в стані реальної війни, тому поминати тих, хто загинув учора, коли гинуть ще люди ‒ важко. Я думаю, що потрібно дочекатися, дожити до моменту, коли буде нарешті перемога. Ми думали, що Небесна сотня ‒ це остаточна перемога нашої Революції гідності, а виявилося, що це початок російської окупації... На проект пам’яті Небесної сотні ми шукаємо мецената. Усі художники, які будуть працювати над проектом, віддадуть роботи або в Могилянку на постійну експозицію, або в якийсь собор, чи в Український дім або Арсенал. Коли постало питання, скільки потрібно тих дощок-щитів під ікони, ми подивилися в Вікіпедію. Там було вказано 103 герої. Ми зарахували туди ще Сашка Білого, і дорахували ще одну дошку для тих, кого не впізнали, хто загинув, але ще не був знайдений. На тій дошці буде напис ‒ «Пам’яті невідомих загиблих». Але саме тоді розгорнулися наступні трагічні події і невідомо, коли вони припиняться. Загиблі в Одесі, Маріуполі – це наші ближні, українці, які гинуть і гинуть через політичне непорозуміння. Невідомо, коли наша війна закінчиться і в що вона переросте – в громадянську чи в російсько-українську. Цей проект ми втілимо, коли вивільниться місце для культури... Адже може дійти до того, що доведеться стати звичайним чоловіком ‒ перш за все патріотом своєї землі і просто її захищати, а пензлі відкласти. Дехто вважає, що ми, іконописці, повинні десь втікати, як виїхала наша еліта в діаспору в радянські часи. Тоді українське сакральне мистецтво три чверті століття при пануванні радянського тоталітаризму розвивалося за кордоном і не мало перерви, а на сьогодні складається враження, що «нема з ким край боронити». Це такий наш український вислів, який хочеться постійно повторювати, коли слухаєш новини і споглядаєш реакцію влади, її дії, стратегію... Я тішу себе думками, що це є серйозна військова таємниця, що розробляються серйозні плани захисту нашої незалежності і цілісності, які не можна розголошувати в новинах і писати в фейсбуку. Але я би був дуже засмучений, якби виявилося, що це просто мої ілюзії...

Довідка

Дмитро Гордіца (нар. 1981 р.) ‒ іконописець, засновник та керівник Центру досліджень української сакральної культури при Києво-Могилянській академії;  член Національної спілки художників України та Української спілки іконописців імені Святого Алімпія Печерського; учасник мистецького угрупування «Зографос»; організатор циклу симпозіумів «Українське сакральне мистецтво» в Софії Київській; учасник численних міжнародних та всеукраїнських  виставок. 

Фото Наталі Ткачик, сайт http://zografos.org.ua/gordica.html