Політичні документи, які готував гетьман Пилип Орлик упродовж тридцятиліття 1710–1741 років, перебуваючи на еміграції і борючись там за самостійність України, все ще залишаються в архівній тиші за печатками латинської мови. А проте цікаво вникнути в його міркування стосовно різних українських земель, самих українців, зокрема, козаків, а насамперед – стосовно символу української державності, міста Києва. Ці тексти перегукуються з положеннями Конституції 1710 року, доповнюють їх, базуючись на тогочасних авторитетних історіографічних виданнях.
Правдиве повідомлення про козаків і про Київ
Видатний історик Андрій Целлярій погоджується в усьому з Симоном Старовольським стосовно козацького народу, як, наприклад, наголошує у своїй книзі, надрукованій в Амстердамі у липні сорок дев’ятого року [тут, очевидно, Пилип Орлик помилився: книга Regni Poloniae magnique ducatus Lituaniae omnium que regionum juri polonico subjectorum novissima descriptio... studio Andrei Cellarii gymnasii Hornani Rectore. Amstelodami. Apud Aegidium Jansonium Walckenier, anno 1659 – опублікована 1659 року]: кажуть, що назва „козаки” походить від українського* слова „козак”, яке означає „вправний воїн”. Вийшли з островів на Дніпрі, де й понині мають свій осідок, тому й називаються запорозькими козаками, які є вірними грецької [православної] релігії, дуже цінують свою свободу, люди нескорені, які зневажають смерть, готові або перемогти, або померти, тому й прийняли собі імення козаків. Мають свої домівки, господарства та ґрунти у воєводствах Київському та Брацлавському. Той же автор Целлярій в описі Київського воєводства в тій самій книзі на сторінці 373 [говорить]:
Київське воєводство – величезний терен, але попри величину небагато народу живе й займається сільським господарством, особливо на півдні. Межує на сході з Московією й Татарією, а на південь далеко тягнеться вздовж течії Дніпра аж до Чорного моря. На заході межує з Брацлавським воєводством і далі з Волинню та Білою Руссю. Бористен зачислюють до найбільших річок Європи; він розтинає [територію Київського воєводства] майже посередині. Міста і містечка там добре укріплені, переважна частина з них розміщена коло річок. Мешканці мають загартований безконечними війнами дух, а ті, що прибувають на Дніпрові острови з містечок і сіл, називають себе козаками; взимку вони живуть у Брацлавському воєводстві, а в літній час повертаються до своїх криївок на островах Бористену, якщо не ведуть воєн. Під орудою власних генералів або кошового отамана відбувають військову службу і нікому не хочуть підкорятися; навіть польські королі, скільки би не намагалися підкорити їх своїй владі, все ж не змогли заставити їх прийняти присягу. У війську служать безплатно, задовольняючись здобиччю, або й одержують гроші. Дуже часто стають дієвою підмогою Польщі у скрутні моменти, але, розгнівавшись, завдають великих втрат: мало не стали згубою для польської шляхти, особливо недавніми роками. Колись шляхта хотіла вигубити народ цей, проте намарне, лишень собі завдали великого лиха. Вірні грецької релігії не визнають у справах віри нікого, крім своїх архієпископа або ж патріарха, а в інших справах прагнуть бути вільними і керуватися своїм правом, бо не хочуть ні від кого бути залежними, окрім свого гетьмана, якого самі й обирають.
Року 1651 козаки повернули під свою владу Київ й інші міста, знову одібравши від поляків. Таке написано у цьому літописі на сторінці 383. А на сторінці 428 Целлярій це підтверджує й описує справу в такий спосіб. Року 1654 Олексій Михайлович, син і наступник московського покійного імператора Михайла Федоровича, уклав договір з козаками, які полякам до того часу протягом кількох років завдавали у війнах жорстоких поразок, вибрав час з наміром захопити Литву, ввів туди війська й обложив Смоленськ тощо.
Звідси і сліпому зрозуміло: якщо Україна по обох берегах Дніпра з давен-давна на основі права спадкоємності належала козакам, то чого ж іще треба? Козаки силою зброї знову повернули собі від поляків те, що давніше втратили. І абсолютно очевидно, що московити, облудно марнословлячи, хочуть це перекрутити, бо ж не соромляться стверджувати, що козаки – їхні піддані, що заперечує не тільки Целлярій, а й інші виклади історії, стверджуючи, що ми не були підданими, а лише союзниками московитів, та й живі сьогодні чужинці можуть засвідчити, що це найчистіша правда.
***
І ще один короткий текст, призначений турецькому султанові. Тут знову йдеться про роль Києва для України, хоча Пилип Орлик дещо змінює акценти: хоче навіяти султанові думку, що Київ вкупі з цілою Україною становить основний плацдарм для московитів у російсько-турецькій війні. Причому текст демонструє виразне розрізнення Орликом війни як „ратного, військового труда” за певними правилами воєнного часу та деморалізуючого впливу пропагандивних способів захоплення територій.
Виклад звернення до імператора
Зазвичай перед самим проханням [подається] пояснення. Яко смертним без душі, так і Україні, позбавленій Києва, незмога жити; неначе би нутрощі нашої Вітчизни вигриз московит, серце нам вийняв, коли обманом привласнив Київ, бо Київ у нашій Вітчизні – це місто столичне, добре укріплене й визначне, розміщене у самому центрі України.
Тут перебувають наші прелати й усі духовні отці, від яких ми всі – патріоти – залежимо у духовних справах і від яких у жодному разі не можемо бути від’єднаними. Там – у Києві – гімназійна освіта і духовний вишкіл нашої молоді, там також прихисток у нашій релігії, там, врешті, святі місця та мощі наших святих. За все це ціла Україна завжди готова прийняти смерть. З усього сказаного легко кожному зробити лиш один висновок: Київ не повинен належати будь-кому, а повинен залишатися для всієї України.
А що ж може бути гіршого? Коли московит вдирається у центр України, немов хижий вовк до кошари, то чи буде нам безпечно в Україні жити? Бо ж тоді московит у будь-який час, коли лиш захоче, зможе прибрати нас до своїх рук: чи то віроломно напавши на нас із Києва, чи то з допомогою доступніших засобів, як лиш буде мати наших земляків – продажних зрадників своєї Вітчизни, грішми ще й обіцянками підкуплених для вчинення зради.
А пригнобивши нас й інших оборонців Вітчизни, і змусивши простий народ до послуху залякуванням і покараннями, не посоромиться зганьбити перед цілим світом, проголосивши йому, а насамперед вашій Пресвітлій Порті, що Україна зі своєї волі приєдналася до його територій; а це в усьому світі породить підозру стосовно безневинного нашого народу, лиху славу і тавро зрадництва, а, відповідно, зумовить нечестиве ярмо, накинуте московитом нашій Вітчизні – соборній Україні, яка століттями намагалась уникати рабства.
Отож, якщо Київ буде залишено за московитами, то нам потрібно буде або не повертатися в нашу Вітчизну, або ж, повернувшись, знову розпочати нову війну проти Москви й вести боротьбу доти, аж поки і вони, і Київ, і вся Україна разом із нами не відійдуть у вічність, а ім’я козаків зникне назавжди. Бо не сьогодні, а вже раніше відомий приклад: хоча б Україна й від’єдналася від Москви, все ж не могла би повністю звільнитися із-за Києва.
1. Колись Гетьман козаків Виговський, героїчно розбивши спільними зусиллями з Кримом усі сили московитів під містом Конотопом, вигнав московитів із цілої України, а все ж таки московит здолав залишитися в Києві. Отож, через Київ знову спромігся приєднати всю Україну до своїх територій.
2. Розбивши татарськими та козацькими силами війська московитів, коли полонили Шеремета під містом Чуднів, гетьман Юрій Хмельницький намагався від’єднати усю Україну від московитів, проте не зміг це втілити, бо, хоча з одного боку Дніпра від’єднав Україну, то інша частина, натомість, яка бачила присутність сили московитів у Києві, і маючи її постійно перед очима, лишилася на боці московитів.
3. Чому саме в той час, коли гетьман Брюховецький збройно звільнив усі укріплення й усі міста, віроломно захоплені московитами, від московських залог, московит повернувся до Києва, а пізніше знову приєднав собі всю Вкраїну?
Тому то московит і тепер, надихнутий надією, вимагає собі Києва, щоби знову змогти незаконно оволодіти цілою Україною, і коли нас усіх – козаків – доведе до загибелі, то й вашій всесильній імперії не дасть спокою, більш того, закінчивши війну з ясновельможним королем Швеції і без труду приєднавши всю Україну, не пропустить нагоди без зайвих роздумів обернути зброю проти вашої Високої Порти, застосувавши перед тим до Порти той самий спосіб, що й до Києва – облудний мир, а сам нищитиме кореспонденціями і всіма брехливими засобами намагатиметься відірвати підлеглі вашій Високій Порті провінції.
Коментар з погляду XXI століття
Звернімо увагу: Пилип Орлик говорить про Києвське воєводство, про Київ як про символічну столицю України, але тут же додає: „Але це стосується й інших князівств України, як от Чернігівське чи Сіверське, щодо яких московит теж не має жодних законних підстав, бо вони ніколи йому не належали”. Отож, насправді йдеться про соборність України.
І ще раз звернімо увагу: творча спадщина та політичні маніфести Пилипа Орлика нині передані до київських архівів, скажімо, з архівів Швеції, а от ті документи, що зберігаються у Москві, нам, сьогоднішнім українцям, читати зась... Проте воно-то добре знають, що за інформація там занотована. Бояться пам’яті?!.
Київ – символ української державності та культури, традиції. Власне так бачила його тогочасна українська політична еліта. Але не тільки українська. Саме Києва – міста, благословенного апостолом Андрієм Первозванним, не вистачало російському месіанізму.
І смішно, і грішно. Декотрі з влад сусідніх держав триста років мають у своїх архівах унікальні документи, проте не лише не засвоїли шкільного курсу аксіом, а й намагаються фальсифікувати загальновідомі істини.
Мені це нагадує не те що дальтоніка, а людину в окулярах із кольоровим склом: якщо це скло, скажімо, жовте, то кожен синій чи то блакитний колір неминуче буде зеленим – і нема на те ради, якщо лишень не спробувати зняти полуду з очей.
А проте зняти ці чудо-окуляри видається психологічно неможливим, бо ж тоді втратиться почуття власної винятковості: як же без брендової оправи й концептуального бачення речей?
Розмірковуючи над природою політичного „дальтонізму”, я зрозумів, що єдині ліки від цієї „хвороби” – наявність власної національної гідності, яка породжує самодостатність.
________________________________________
* В оригіналі: Ruthenica.