П. Ковжун. Рідкий мистець — рідка людина.

 

Ще три дні тому Павло Ковжун прийшов до редакції, як звичайно, розпитуючи за новинами: його цікавило все, від останніх політичних і товариських новин, до фейлєтонів у чужих ґазетах про нову малярську виставу в Парижі чи Льондоні. Він на все мав час. Його спокій нераз доводив до люті тих, що працювали нервово, зайняті власними буденними справами, чи якимись конфліктами у середовищі, де всім нам жити нелегко — тісно і душно. Треба було стежити довгими роками за працею і вдачею Ковжуна, щоб зрозуміти його характер — дуже складний, наскрізь ориґінальний, неподібний до інших наших мистців, з якими ми зустрічалися.

 

Передовсім Ковжун це була людина неймовірно скромна у своїх щоденних потребах, у поглядах на власну працю і на все те, про він мав повне право бути гордий, бо добре знав і глибоко розумів. Він ніколи не говорив про себе, ні про те, що не має сьогодні на обід для себе і для родини, ні про те, над чим працює, чи що мріє колись дати, як мистець. Його цікавила передовсім сама мистецька праця — байдуже, чи він сам мав її виконати, чи його товариші. Він невпинно стежив за останніми осягами модерного мистецтва і бачив їх перед собою, навіть у тому бідному галицькому середовищі, де не було ні матеріальної, ні духової  змоги нормально та спокійно працювати для нього. Він був незвичайно суворий для самого себе і коли в нього замовляв хто обгортку на книжку чи плякат, він не вмів виконати їх тільки на те, щоб дістати гонорар, не вложивши хоч трохи творчого зусилля. Це було головною причиною, чому він так рідко міг виконати замовлену роботу на речинець.

 

Мало хто з нас розумів, що той самий Ковжун, який так тісно був звязаний в усіма нашими буденними турботами і звичайними громадськими справами, мав повсякчас перед собою перспективу мистецької праці на далеку мету. Не якісь пляни або мрії, які він буцімто обіцював собі чи іншим колись виконати; ні, він не був сентиментальний ні романтичний чванько, бо занадто тверезо дивився на обставини та власні спромоги. Зате він у кожному почині, до якого давав спонуку, хотів викресати якусь нову іскру запалу для мистецької праці, без огляду на її матеріяльний успіх. Він умів, не маючи ні золотого на прожиток, орґанізувати великі вистави, видавати мистецький журнал та вибагливі мистецькі моноґрафії. Він перший на галицькому ґрунті вмів переконати авторів та видавців, що наші книжки повинні мати мистецькі обгортки. Він перший захопився екслібрісами — книжковими знаками, що мають прикрашувати томи власників приватних бібліотек, байдуже, чи такі аматори та бібліотеки в нас істнують.

 

Не всім відомо, що вся орґанізація Асоціяції Незалежних Українських Мистців (АНУМ) трималася тільки завдяки невсипущій праці Ковжуна, який вишукував адреси наших мистців, розсіяних на чужині, листувався з ними і вмів переконати їx, що вони повинні показувати вряди-годи здобутки своєї праці землякам у краю. Він єдиний з наших мистців утримував цілий архів з історії сучасного нашого та чужинного мистецтва, щоб зняти де, що і як робиться. Ковжун мав у собі нерв журналіста, який уважає за свій обовязок інформувати широке громадянство про мистецькі справи, розяснювати його явища, наближувати навіть ляїків до складних мистецьких проблєм. Тільки тому, що він не бачив довкола себе людей, які хотіли б виконувати оцю невдячну роботу — він брав її на себе поневолі, таксамо як носив на виставу під пахою чужі образи та лазив по драбинах.

 

Одною з найбільших таємниць психольоґії Ковжуна було те, що він не мав у собі, так мовити, "бациля безсмертности". Він не відчував потреби малювати і рисувати на те тільки, щоб заспокоїти свій людський голод себелюбства або спрагу слави. Він мав свідомість свого таланту, але таку, що не потребував ні її доказувати ні показувати. Чужі критика чи злоба не вражала його. Він мав завжди вибачливу фільософічну усмішку для метушливих заходів тих мистців, які не могли обійтися без похвал, без прихильних рецензій, перебільшеної реклями і матеріяльних успіхів, але радо прикладав до них руку для чужої приємности. Якби його здоровля було йому дозволяло, він найохотніше був би заробляв на хліб якоюсь фізичною працюю — рубача чи замітача вулиць, щоб бути зовсім незалежним як мистець і працювати тільки у тих рідких хвилинах, коли він може бодай на один міліметер посунути вперед рідне мистецтво. Ковжун мав душу великого мистця, незрозумілу навіть для тих, що розуміючи мистецтво і відчуваючи власний талант, хотіли б яко-мога скорше приспішити хвилину своїх успіхів, вибороти собі самі місце належне їм за свою працю чи заслуги. Він не мав у cвoїй душі ні тіні з тої дрібноміщанської тверезости, що так запопадливо журиться льокатою свого таланту. Він увесь горів для загальних проблєм мистецтва, які міг розвязати хтобудь із його товаришів — розвязати для самої справи, без огляду на те, чия це буде заслуга, щоб тільки зробити те, що треба у дану хвилину. Водночас він мав незвичайний внутрішній спокій супроти всіх дрібних справ буденщини аж до власної особи включно. І — на жаль — журба про власне здоровля належала теж до тих маловажних, буденних явищ, яким не варт присвячувати більше уваги, коли є такі важні інші, як орґанізаційні справи свого товариства, влаштування видавництва, чи хоч-би нoвa актуальна cтаття.

 

Від кількох років поважно недужий Koвжун не робив ніколи вражіння недужої людини — завжди готовий помагати тим, які на його думку знаходилися у ще тяжчому матеріяльному та фізичному становищі, тому, що не мали cпoкійного, бадьорого погляду на світ. Ніхто ніколи не чув від Ковжуна поганого або гострого слова про людей. Навпаки: він завжди умів знайти виправдання для чужих помилок і промахів, стараючися зрозуміти навіть своїх ворогів, що не любили його за його безоглядну щирість у мистецьких справах. У тoвариських і громадських справах це була найбільше примирна і згідлива людина, що вміла порозумітися навіть з людьми найбільше протилежних поглядів. Він мав велике зрозуміння для реальної праці та всіх її труднощів, а його великий ідеалізм, непримиренне завзяття починалося щойно там, де йшло про оцінку чисто мистецьких явищ, і в цій царині він не признавав ніяких компромісів. Нема ніякого сумніву, що такий талант і така психічна орґанізація, незвичайно вражлива на чужу творчість, повна зрозуміння для великих здобутків минулого та сміливих починів сьогочасного, Ковжун міг би був проявити всі свої творчі сили в такому середовищі як Париж, де він напевне зумів би був об’єднати наших мистців у добру професійну та товариську орґанізацію, як це зробив серед зовсім несприятливих обставин у Львові.

 

Прогалину, яку він залишає по собі, не виповнить так скоро ніхто інший; навіть кілька одиниць не всилі будуть викресати зі себе стільки енерґії та запалу, що їх мав у собі той рідкий мистець і незрівняний товариш — рідка людина, заблукана в середовищі та добі, де ніхто не має часу для мистецтва.

 

[Діло]

18.05.1939