Минулого року на 89-му році життя відійшла Нонна Хомівна Копистянська. 2014-го їй виповнилося би 90. Відомий український літературознавець – теоретик та історик літератури, богеміст, вона стала організатором Міжнародного науково-методологічного об’єднання-семінару «Проблеми художнього часу, простору, ритму», що діяв з 1997 року в ЛНУ ім.І.Франка. Працюючи над темою семінару, Нонна Хомівна виховала цілу школу молодих літературознавців. Активна дослідниця, вона зібрала навколо себе величезну мережу учнів, колег та послідовників з усього світу, і зараз продовжує жити у їх спогадах.
Н. Копистянська та І. Лозинський із професором І. Свєнціцьким.
Серед тих, хто пише, побутує думка, що лише зафіксовані на письмі знахідки мають найбільшу цінність. І тут є правда – бо це перемога над часом і джерело для актуалізацій. Але альтернативна думка теж заслуговує уваги – люди, що чогось навчилися від майстра, несуть далі його печать, його дух, і мовби теж продовжують йому життя. Спілкуючись з учнями, ти спілкуєшся і з їхнім вчителем. І часом ці учні стають своєму вчителеві дітьми – бо інших в нього нема, а вважати дітьми книжки було би занадто метафорично.
Вшановуючи Нонну Хомівну Копистянську – треба говорити про її плоди, бо й справді, найкраще пізнаєш дерево саме з плодів. Плоди Нонни Копистянської подвійні: передусім інтелектуальні – тобто книжки, статті, але й живі – тобто люди, що охоче приймали на себе передання науки. Дивлячись на повагу, з якою говорять близькі молодші колеги Копистянської про неї – Мар’яна Челецька-Барабаш, Оксана Левицька, Лариса Козак – розумієш, що це не може бути випадково чи запрограмовано. До кола Нонни Копистянської входили дуже різні люди: це справді диво, що їх так багато оберталося навколо неї.
Нашому філологічному курсові пощастило побачити серед своїх викладачів багатьох видатних вчених. Це відомі науковці, легендарні викладачі, і те, що їхнє прізвище – на підручниках, словниках, що вони упорядники книжок літературних класиків не означає, що вони існують в іншій реальності. Може, це смішно, але такі були наші вчорашньо-учнівські реалії, це було наслідком шкільного сприйняття видатних людей як більшою ми меншою мірою недоступних. Університет це спростував.
Серед цих легенд – мовознавці Дмитро Григорович Гринчишин та Ірина Йосипівна Ощипко, літературознавці Андрій Іванович Скоць та Іван Овксентійович Денисюк. Декого зі знаних учених мали за викладача лише окремі групи – як от Лідію Михайлівну Коць-Григорчук. Наш курс не встиг застати професорку Леонілу Іванівну Міщенко як свою лекторку, я лише бачив, як вона обхоплює своєю рукою велику клямку великих дверей кафедри української літератури імені Возняка, і заходить туди.
До цих легенд належала також професорка Нонна Хомівна Копистянська. Щоправда, ми про неї мало знали – адже вона була «світовиком», а ми більше знали україністів. Але відколи вона почала провадити у нас курс світової літератури, ми зрозуміли, що це – вчена всеукраїнського і навіть міжнародного масштабу. Як і у випадку з Іваном Овксентійовичем Денисюком – який контактував з Нонною Копистянською на ґрунті генологічних зацікавлень – наше сприйняття професорки доповнювалося розповідями старших колег чи наставників про минулі часи їхніх цікавих занять, розмов, поїздок, тож ми отримували суттєві доповнення до конструювання образу цієї скромної людини, яку тепер бачимо.
Наскільки могла, Нонна Хомівна активізовувала нас, а ми – як ті діти, чи мишенята, що розбіглися з Шевченкового вірша, бігали туди-суди, а вона хотіла нас втихомирити і зібрати докупи.
Хто ж ті – ми? Назву нас – це україністи Ольга Катюха-Куспісь, Марія Клех-Добуш, Юрій Римашевський і я. Ще була Ольга Федоришин-Ткачук з хорватистів, деякий час заняття відвідувала словакістка Ольга Сало, тепер знана як Оля Райтер.
Мотивація додатково вивчати світову літературу була подвійна: передусім бажання розширити свої горизонти, докладати дров до вогню, який в нас розпалили попередні викладачі цього предмету – Тарас Лучук, Назар Федорак, Галина Крук, Ірина Старовойт, Олена Галета, Мар’яна Гірняк. Але – треба сказати правду – була й суто практична мотивація: здобути посвідчення на право викладання світової літератури. Перше виявилося важливішим від другого, прагматичність була переможена евристичністю.
Згадуючи Нонну Копистянську, треба сказати про наш з нею хронотоп – сам Бог велів, враховуючи дослідницький інтерес Нонни Хомівни у цьому напрямку, що й став її візитною карткою в науці. А відтак можна сказати і про наші топоси, тропоси й антропоси.
Почну з хроносу. Наше навчання відбувалося упродовж третього-четвертого курсів. Отже, це 2005-2007 рік. Тепер топос – приміщення наших занять, місця нашого спілкування. Це була велика, осучаснена 308-ма франківська авдиторія. Пізніше – кабінет Міжнародного науково-методологічного об’єднання-семінару «Проблеми художнього часу, простору, ритму» на території факультету іноземних мов, де ми займалися, а в кінці – обговорювали наші підсумкові дипломні роботи. Також це міг бути просто коридор перед конференц-залом філологічного факультету, де відтак відбувався державний іспит.
А ще тим топосом був дріт телефону. Нонна Хомівна Копистянська належала до людей, які телефонували додому студентам і спілкувалися з ними. Тут було сполучено дві мети – бажання тримати руку на пульсі наших науково-навчальних інтересів, і просто – спілкуватися. Таких розмов з Нонною Хомівною у мене було кілька, одна з них запам’яталась найвиразніше. Вона стосувалася вужче нашого курсу, процесу і результатів навчання, організаційних питань, але й ширше – літератури. Не можу відтворити зміст розмови, але закарбувалося, що професорка ставила запитання: вона хотіла чути голоси своїх студентів, вміла вислухати. Окрім цього, розмова була предметною і відволікання на «публіцистику» не було. Пригадую стишену перш ніж підняти слухавку, музику Астора П’яцолли. Це було танґо звуками кларнета й скрипки. Диск продовжував грати і під час нашої розмови. І все воно гарно в’язалося.
Тропосів було багато. Але чи не головний серед них – «Втрачені ілюзії» Оноре Бальзака. Думаю, всі ми надовго запам’ятали цей твір. Дехто його простудіював, а дехто так і не прочитав. З відстані часу усвідомлюю, що ці заняття були чи не єдиними, де ми вчилися close reading. Це прецедент! З перспективи часу радію, що ми таки мали нагоду бути студентами-філологами у найнаповненішому сенсі. Це була противага тому університетові страху, який дивився на нас величезними списками творів літератури, що їх ми мали прочитати до іспиту. Врешті, не те що насолодитися, а навіть фізично пробігти очима ці томи текстів було неможливо. Тільки тепер додаткові заняття зі світової літератури набули іншого виміру – який, власне, пропонувала людина не з молодих, які прагнуть змінювати методи (це прекрасно), а та, яка вже з великого досвіду знає, що є ефективніше, і – «смачніше».
Врешті, антропос – люди, які були дотичні до викладів професорки Копистянської. Це передусім Надія Юріївна Поліщук – молода, кваліфікована і привітна викладачка, яка раніше була відома нам як авторка журналу про Ольгу Кобилянську зі серії «УСЕ для школи», а відтак запам’яталася тим, що ознайомлювала нас зі всіма відомими методологіями у світовій літературно-теоретичній думці і пропонувала при розмові про твір почергово застосовувати ці підходи.
Монографії Н. Копистянської 2005 та 2012 рр.
Про державний іспит варто сказати окремо. У наших знаннях були серйозні прогалини, хоча зовсім порожньо теж не було. Інформацією про сучасну світову літературу ми не надто володіли – здебільшого знаменита ґетівська weltliteratur стосувалася минулих епох. Тоді ми не читали журналу «Всесвіт», який, здається, почав серйозно відроджуватися та змінюватися, активно публікуючи переклади сучасної літератури. На іспиті мені випало питання про сучасний французький роман. Залишилося хіба що згадати кого я знаю зі сучасних французьких письменників. Переклади текстів Мішеля Уельбека, що були друковані на сторінках літературного альманаху київських журналістів «Святий Володимир», з яким ми співпрацювали, щось не спадали в той момент на гадку. Врешті-решт, «найсучасніший», кого я міг назвати – Моріяк. Нонна Хомівна сказала, що це цілком підходить. Тоді за статтею Антонича я переказав проблематику його роману «Клубок гадюк» (у сучасному перекладі – «Гадючник»): сховався за своїм об’єктом дослідження, що у цій ситуації став своєрідним патроном. Ні тогочасний варіант перекладу назви твору Моріяка, ні Антоничеві міркування не викликали у Нонни Хомівни захвату. Більше того: вона була з ними категорично не згодна. Так через моє посередництво посперечалися Антонич і Копистянська. Але цікаво те, що цим сперечанням розмова й обмежилася, і це не позначилося на оцінках – маю на увазі науковій оцінці студента й оцінці в протоколі, що були якнайкращими. Нонна Хомівна ні на краплю не принизила студента – всіх нас у схожих ситуаціях на іспиті – і залишала багато простору для майбутнього заповнення порожнин. Властиво, на іспиті не хотіла тиснути на студента. Відчувалося, що вона мислила нас як ціле, і не створювала правил гри, де ми в різних командах. Ми були одною командою, а іспит – однією з форм цієї спільної гри.
Хоча загалом Нонна Хомівна була доволі строга, стримана, відчувалася її повага до нас. І хоча професорка всіляко намагалася залучити нас до своєї тематики (час і простір у художньому творі), довго намагалася переконати займатися цим аспектом, потім з повагою відпускала, хоча й не зовсім легко. З іншого боку, чи тримала вона нас? У кожному разі – опікувала, відчувала певну відповідальність. Не всі педагоги мають таке відчуття. Одні хизуються своїми знаннями, інші – своєю можливістю бути вищим за студентів, ще інші – як вітер в полі: провів заняття, та й пішов собі. Мало хто викликає довіру. У неї була ця риса – повага до студента. На жаль, далеко не всі викладачі мають таку властивість (хоч і надворі ХХІ століття, і це славетний – національний – Львівський університет). Архетипи працюють – і в нашому контексті архетип викладача як «вищого» дуже плодовитий. У Нонни Копистянської природне ставлення до студента як до молодого колеги не було зовнішньо показовим, як, наприклад, намагання заради здобуття симпатії запобігати перед ним. Власне, її поваги зразу й не побачиш, навпаки, зовні було враження строгої викладачки. Потім з ретроспективи усвідомлюєш, що це проявлялося у робочому процесі.
Окремо згадую наші випускні роботи з цього курсу і їхнє обговорення-захист. Під час цього камерного заходу відчувалася якась зваблива атмосфера факультету іноземних мов (Європа манить?), полегшене сприйняття не-своєї території, де не так строго (так часом і сприймався курс Нонни Хомівни, бо «своєю» була україністика). Чомусь є стереотип, що факультативне – це цікавіше, живіше. На це ще й наклалася романтика студентського світосприйняття – відчуття свободи у хронотопі, насолода від ще не зробленого остаточного вибору…
А ще на цьому захисті Нонна Копистянська заінтригувала. Чим же? Йшлося про роботу Юрія Римашевського. Проаналізувавши зміст його дослідження, вона назвала цю роботу патогенним текстом. Вона не засудила, а просто висловилася, цілком спокійно про це говорила. Цим вона настільки зацікавила нас, що майже одразу захотілося прочитати роботу нашого однокурсника і друга. Що ж там такого написав Юрко? Знаючи його есеї та експерименти зі стилем у газеті «Ярослов», хотілося зрозуміти, про що йде мова? Що стало причиною такого «діагнозу», який професорка встановила роботі нашого перспективного однокурсника? Але її інтригу продовжив Юрій – так і не показавши нам свого тексту. Ні які вмовляння не діяли, ні які його грайливі обіцянки, що ними нас він годував, не реалізувалися. Нонна Хомівна, очевидно, не сприйняла цієї роботи, але її критицизм був добрий. Юра отримав позитивну оцінку. І врешті-решт, мабуть, виконав завдання Нонни Хомівни – вона сказала, що цей текст треба знищити. Достеменно відомо лише одне: Юрко порівнював «Московіаду» свого тодішнього кумира Юрія Андруховича з текстом польського письменника Тадеуша Конвіцького «Малий акопаліпсис».
Урочиста академія з нагоди 85-річчя від дня народження Нонни Копистянської.
Пригадую й свою роботу. Вона на сьогодні не витримує критики. Під час відгуку-оцінки на неї, Нонна Хомівна спокійно проаналізувала її, вказала на позитивні сторони, і загалом підсумувала, що це радше декларація наміру порівнювати Кафку і Шевчука, ніж його здійснення. Це видалося Копистянській вартим уваги, і хоч не зі всіма використаними у роботі цитатами вона була згодна, поставила відмінну оцінку. А можна було розбомбити, скритикувати. Вона ж дала простір для надії і для віри в себе – що на старті дуже потрібно. Потім і сам автор побачить всі недоліки, але тоді важливо було побачити плюси – щоб їх розвинути і суто психологічно відчути, що варто йти далі. Така от була місія в Нонни Хомівни. До самого кінця її тримало те об’єднання-семінар, і до кінця її тримали ті студенти, які хотіли вивчати світову літературу.
А ще були рецензії на її монографії і відгуки про її курс, які професорка Копистянська просила нас написати. Могло скластися враження, що вона хоче почути щось про себе, отримати рефлексію про свої праці. Але виявилося, що це не зовсім так. Це було педагогічне рішення – вона мала бажання почути студента, а студенти мали нагоду відчути, що їхня думка важлива. Плюс вправлялися у писанні в різних жанрах. Тепер розумію важливість у той час писати такі тексти, приміряючись, так би мовити, на дорослого автора.
Пригадую, що такі – здавалося би не зовсім строго наукові тексти – писалися не так легко і не так швидко. Утім, попри встановлений термін, ми мали для цього достатньо часу. Зідзвонювалися з однокурсниками, обговорювали хід писання. Ця робота мала своїх мистецьких супутників. Тексти писалися із паралельним читанням «Птахів з невидимого острова» Валерія Шевчука – це було одним із найбільших тогочасних літературних відкриттів. Розширювали цю картину світу, доповнювали її новими барвами пісні «Плачу Єремії» з альбому «Двері, котрі насправді є» (1993 р.). Читаєш доброго письменника, слухаєш співану поезію однієї з найкращих українських рок-груп, і пробуєш щось сам писати, вивчаючи світову літературу. Такий синестезійний симбіоз став образом певного періоду нашого навчання, асоціативно сплівся з курсом професорки Нонни Копистянської.
Ті тексти-відгуки цікаві як документ нашого студентського світосприйняття, нашого способу висловлюватися. Звісно, вони наївні. Звісно, ми не могли тоді писати щось критичне, а лише – позитивне. Але, думаю, наша критика – якби така була – була би сприйнята адекватно. Просто ми не мали достатньої компетентності, щоб вступати в діалог. З іншого боку, у книжках Нонни Копистянської все було доладним. Та, й зрештою, мова не могла йти про критику чи похвалу. Знову-таки, з відстані розумію, що інтенцією Нонни Хомівни був саме діалог. Розмова – ключова форма педагогічного методу Нонни Копистянської. Завдяки їй ми часто мали нагоду відчути себе не учнями у шкільному розумінні, а співрозмовниками.
Шкодую про одне – чомусь не здогадався записати на диктофон хоча би одну лекцію Нонни Хомівни. Аудіотехніка дає можливість доторкнутися до минулого часу. Заломлена пам’ять має свої переваги суб’єктивного плану, але об’єктивна даність, якою є будь-який – чи паперовий чи звуковий – запис, дає можливість відчути «запах» оригіналу. Що ж, залишається чути голос Нонни Копистянської з її книжок, і вловлювати його інтонації у голосі її учнів та послідовників.
Більше дізнатися про Нонну Копистянську можна з біобібліографічного покажчика, що вийшов у 2004 році, а також зі збірника, що його готують учні Нонни Копистянської і презентуватимуть на конференції на її честь влітку цього року в Інституті Івана Франка НАН України.