Завтра, 3 травня, у Львові, традиційно до Дня міста серед іншого відзначать і "Шляхетну львівську родину". Цьогоріч на це звання громада міста запропонувала родину Бойківих, для яких усе це стало цілковитою несподіванкою. Приводом (на жаль, сумним) згадати про них стала загибель 19 лютого Володимира Бойківа – героя Небесної Сотні – провести якого в останню путь зійшовся було увесь Львів.
Коротко про родину Бойківих "Z" розповіла сестра героя – Ірина Ільків. Отже...
В червні цього року в наших батьків Олени Андріївни та Василя Петровича (на знимці) платинове весілля. Побралися вони у Львові 5 червня 1954 року та, попри всі труднощі, щасливо прожили разом всі ці роки. В 20 років мама, після закінчення Харківського технікуму цивільного будівництва, приїхала на роботу в інститут «Львівпроект» (пізніше «ДІПроміст»). Мамин батько пропав безвісті на фронті в перші дні війни, і виховання трьох дочок лягло на плечі вдови, яка тяжко працювала в колгоспі. Мама, як найстарша, рано відчула жахіття війни та життя без батька і у подальшому покладалась тільки на свої сили.
Василь Бойків народився 1 вересня 1925 року в селі Глушків (Городенківський район Івано-Франківської області). Його батько – дід Петро був працьовитим селянином, справжнім господарем, членом «Просвіти», і свого сина виховував патріотом.
Батько зовсім юним 19-річним хлопцем, після закінчення гімназії в Коломиї, пішов добровольцем у дивізію «Галичина» – захищати рідну землю. 9 вересня 1943 року батько прибув на вишкіл на військовий полігон Гайделяґер, що у Польщі. Закінчив вишкіл уже в Нойгамері, в 12-й сотні 29-го полку, отримав звання старшого стрільця і був призначений сотенним писарем. 8 липня 1944 року сотня прибула в Ожидів на Львівщині. А далі була перша й остання битва у «Бродівському котлі», тяжке поранення та роки поневірянь… Після фільтраційного табору в Саратові батько в 1946 році з Божою ласкою та допомогою добрих людей повернувся додому та поступив на навчання до Чернівецького університету, згодом перевівся на механіко-математичний факультет Львівського університету, але захистити дипломну роботу йому не дали. Щоби довести свою «благонадійність», батько вже був готовий рушати на цілину, але доля дала кращий шанс: один із викладачів, який цінував талант успішного студента, влаштував батька техніком у вже згаданий інститут «Львівпроект» (на знимці будівля Інституту "Містопроект" – колишній "ДІПроміст", "Львівпроект").
Власне у «Львівпроекті» зійшлися долі моїх батьків, і в 1954 році народилася нова сім'я, з'єдналися Захід зі Сходом. Йти пліч-о-пліч з людиною, на якій довгий час висіло тавро «ворога народу», було нелегко, але попри всі труднощі, батьки прожили разом цікаве, насичене подіями життя. В лютому 1955 року в родині народився первісток, якого назвали Володимиром, а 1956 року народилася я.
Життя нашої родини було нелегким. Батькові треба було отримати диплом, він поступив на 3-й курс у Львівську філію Московського будівельного інституту, який успішно закінчив і став «рости» у професії. Свій трудовий шлях від техніка до головного конструктора «Діпромісту» (понад 30 років) батько присвятив будовам рідного Львова. Мама продовжила навчання в політехнічному інституті, але виховання дітей і родина переважили мрію про вищу освіту. Вона часто їздила у відрядження по всій Україні, проектувала птахофабрики та промислові бази Закарпаття й Волині тощо.
Володимир Бойків
Ми з братом жили в родині, в якій батьки віддавали дітям всю свою любов, приділяли велику увагу нашому розвитку: вчилися в Львівській школі №28 з поглибленим вивченням німецької мови, музичній школі (Володя по класу скрипки, я – віолончелі). Директор школи Петро Іванович Ковалишин велику увагу приділяв художній самодіяльності. При школі був ансамблі бандуристів, скрипалів, танцюристів, а також хор і гордість школи – симфонічний оркестр, який на той час був єдиним в СРСР симфонічним оркестром в загальноосвітній школі. Ми з братом були учасниками оркестру і виступали в численних оглядах художньої самодіяльності не тільки у Львові, а й у Києві, Ленінграді й інших містах.
З дитинства у нас було багато книжок. Батьки зібрали для дітей і онуків велику бібліотеку класиків української та зарубіжної літератури, історичних романів тощо. Основною проблемою при переїзді з квартири на квартиру були книги та піаніно «Україна»…
Родина і школа виховала нас патріотами свого рідного міста, Батьківщини.
Володя після закінчення Львівського політехнічного інституту (будівельного факультету) продовжив розбудову Львова. Остання його будова у місті, в яку він вклав свій талант – великий будинок на Стрийській, де зараз розміщена Львівська податкова інспекція. При в’їзді у Львів по цій вулиці гостей міста зустрічає автобусна станція, конструктивну частину якої виконав батько. Авторська група проекту претендувала на Шевченківську премію, але не отримала цю відзнаку.
Церква Ольги та Володимира
Церква Благовіщення Пресвятої Богородиці
Після виходу на пенсію батько вклав свої професійні знання у будівництво храмів у спальних районах Львова. Під його керівництвом і наглядом на вулиці Симоненка виросла церква Ольги та Володимира, згодом на вулиці Пасічній – церква Благовіщення Пресвятої Богородиці.
Варто зазначити, що династія будівельників в нашій родині не перервалася, справу діда та батька продовжує Бойків Андрій Володимирович.
45 років свого життя Володя прожив у Львові, але 2000 року переїхав до Києва, де народився Захар, наймолодший у нашій родині. Столичний ритм життя не давав йому змоги часто приїжджати до Львова, але при першій нагоді він провідував батьків, старшого сина, зустрічався з друзями, просто блукав вулицями старого міста, щоби зарядитися енергією. Коли підріс Захар, вони вдвох навідувалися до Львова, батько прищепив своєму синові любов до міста, в якому він виріс, яке дало йому путівку в доросле життя.
Своїм життям, чесною, відповідальною працею, патріотизмом, любов'ю до Бога та Батьківщини наші батьки є прикладом для нас, дітей і онуків. Рідня, друзі, знайомі люблять і шанують маму й тата, які ніколи не відмовили допомогою, добрим словом. Мама – берегиня, натхненник нашої родини. Хвороба серця не дозволила їй багато працювати, але її підтримка у вихованні внуків, її поради, її віра й оптимізм допомагали нам з братом ухвалювати правильні рішення у своїх родинах.
Мій брат – патріот, правдолюб, висококласний фахівець, душа компанії… Його любили всі родичі та численні друзі. Його захоплення футболом і книгами передалися його синам. В останні роки Володя зацікавився політикою. Ходив на політичні віча на Майдан, ділився з рідними своїми переживаннями за долю країни. Не вірилося, що вже в мирний час, на 23-му році незалежності син, як і батько в далекому 1944-му, стане на захист майбутнього своєї України, але цього разу куля снайпера не залишить йому шансу вижити…
Їх нарекли Небесною Сотнею – тих, хто поліг з вірою у вільну Україну. Імена героїв безсмертні, вони назавжди увійдуть в історію України.
Володимир, добре вихований, благородний, вийшов на Майдан за свою честь і свободу, гідність держави. Родина з болем переживає свою втрату. Герої не вмирають, пам'ять про них – у наших серцях.
Моральну та матеріальну підтримку рідних, друзів, знайомих, всіх небайдужих до горя родина відчуває і щиро дякує.
Бажаємо нашому Львову, рідній Україні лише шляхетних родин, вірних дочок і синів. Віримо, що з Божою допомогою ми побудуємо вільну, щасливу, багату державу, яка займе гідне місце у колі вільних народів світу. Слава Україні! Героям Слава!
Світлини з похорону – Роман Балук, Галина Терещук