Щоби здати собі справу з того, яке повинно бути становище української репрезентациї в делєґациях, треба перше всего звернути увагу на міждержавне положенє в Европі. Отже тут стоять проти себе: тридержавний союз і тридержавне порозумінє. До першого з них належить Австро-Угорщина, до другого Росия, — держави, між які розділений український нарід. Дотеперішний устрій габсбурської монархії і тенденциї її полїтичного розвитку такі, що тут український нарід має змогу здобувати правний простір, потрібний для свобідного національного житя. Натомість в сучасній Росиї така можливість виключена і ми мусимо бути приготовані на те, що доки не наступить основна переміна тих підстав, на яких доси опирала ся російська державна думка, доти українській нарід в Росиї мусить вести важку боротьбу вже навіть не за правний простір, потрібний для свобідного національного житя, а за само національне існованя, за те, щоб не бути стертим з лиця землї. Явну вагу для національного житя українського народу має серед таких обставин
істнованє української териториї поза границями росийської держави,
території, де український нарід має змогу здобувати що-раз більший простір, потрібний для побідного національного житя і на тім просторі будувати житє сучасної нациї для цілого народу, — сього не треба доказувати. А з сього випадає, що в міждержавнім положеню наші національні інтереси
покривають ся з інтересами тридержавного союза,
специяльно-ж з інтересами Австро-Угорщини.
Через те становище української репрезентациї в делєґациях принципіяльно зовсїм ясне і не представляє нїяких трудностий. Сим ріжнить ся воно корисно прим. від становища польської репрезентациї, яка по перше має з одним з членів тридержавного союза, з Німеччиною, свої національні рахунки, а по-друге, яку манить щораз більше надїя швидкого польсько-росийського порозуміня. Натомість ми анї не маємо таких рахунків з членами тридержавного союза, анї не маємо нїяких ілюзий і надїй що-до можливости зміни становища сучасної Росиї супроти нашого народу, а навпаки, польсько-росийське порозумінє наближаєть ся до здїйсненя власне в ціли скріпленя теперішної Росиї в її полїтиці проти нашого народу польським союзником, і то не тільки в росийській державі, але також в Австриї.
Та се становище української репрезентациї в делєґациях принципіяльно ясне і легке, являєть ся в переведню незвичайно важним і відповідальним. Ходить о се, щоб той капітал, який дає нашому народови його положенє на мідержавній аренї, не був змарнований, а як слїд використаний нашою репрезентациєю.
В інтересї Австро-Угорщини лежить, щоб вона була сильною державою. А такою стане вона тодї, коли устроїть свої внутрішні відносини так, що всї народи, з яких вона складаєть ся, будуть заінтересовані в тім, щоб вона була сильною державою.
Інтереси народів австро-угорської держави і інтереси держави як такої в своїй основі не є розбіжні. Треба тільки відповідних реформ, які спричинили би потрібну внутрішну консолїдацию держави. Сим реформам опирають ся ті народи держави, які почувають ся на стільки сильними, що їм добре і в теперішних відносинах, а при тім боять ся при тих реформах дещо втратити. Та сї втрати, понесені в користь національно слабших сусїдів, — властиво не втрати навіть, тільки зворот загарбаного добра, — є конечні в інтересї скріпленя держави, скріпленя, яке лежать однаково в інтересї всїх народів держави.
Починаючи від найбільш еґоїстичного народу Габсбурської монархії, від
Мадярів,
які найбільше противлять ся полїтичній рівноправности всїх народів монархії, треба звернути увагу на те, що стало ся би з Мадярами на випадок розгрому монархії. Опинивши ся між українською териториєю Австро-Угорщини, яка в такім випадку сталась-би добичею Росиї, і між південно-славянськими вазалями росийської держави, мадярський нарід попав ся б у найлїпшім разї в положенє маленької, треторядної національної держави, позбавленої природних границь і залежної від Росиї, в положенє, яке, як учить істория росийської державної експанзиї, швидко зміняло ся би на положенє Фінляндиї з усїми тими стадиями що раз більшого закріпощеня, які можемо обсервувати тепер на Фінляндиї. Не помогли би тодї горді деклямациї про державні права країв корони сьв. Стефана, в яких усї "народности" мусять стати складовою частю одної нациї", — деклямациї, які проголошують ся тепер у відповідь на домаганє полїтичної рівноправности народів,
Чехи і південні Славяни,
що так люблять деклямувати про потреби полїтики, яка запевняла би Австро-Угорщинї приязнь з Росиєю? Нехай усї вони дякують історичній долї, що не зробила їх сусїдами Росиї, — тодї вони почули би на своїм національнім орґанїзмі, що таке те панованє "брата-Славянина," як почула на собі Україна й Польща. Тепер, доки Австро-Угорщина віддїляє їх і захищає їх від Росиї, можуть вони спокійно управляти собі руссофільство, щоби "налякати Нїмця," але нехай би Росия дістала змогу безпосередно дібрати ся до них, покласти на них свою руку, тодї вони побачили би — що се значить.
А Поляки,
котрі вже від кількох років через переважну часть своїх полїтиків взяли ся кокетувати з Росиєю, заявляючи в найвпливовійших серед польської суспільности орґанах, що польська національна полїтика в теперішнім міждержавнім положеню не покриваєть ся з інтересами тридержавного союза, та обіцюючи Росиї за ціну польсько-росийської угоди помогти їй вести росийську пропаґанду серед нашого народу в Австриї, — вони самі добре знають, що Росия починає числити ся з ними аж тодї, як завдяки австрийській полїтиці в справі польського народу втратила надїю здавити їх національне житє.
Переходячи до ворожо супроти Габсбурської монархії настроєних або непевних державних сусїдів, треба запитати і в істориї росийської державної експанзиї пошукати відповіди на питанє, чи можливе було би істнованє самостійних держав
Румунїї, Болгариї, Сербії,
як би не та европейська рівновага, яку вдержує тридержавний союз. Анї одній з сих держав тридержавний союз не загрожує. Натомість Росия, як би мала вільні руки, — побачили-б ми, як швидко ті держави перемінили ся би в росийські ґубернїї!
Бо істория росийської державної експанзиї вчить, що сей ненаситний молох мав усе тільки одно змаганє:
загарбати як найбільше,
без огляду на те, чи се йому справдї потрібне чи нї, чи може він орґанїчно споїти нові здобутки з ядром своєї держави, чи нї. Нї, на все те він не оглядав ся, тільки гарбав і гарбав, давлячи скрізь окремішність і самостійність житя здобутих територий важким чоботом росийського пристава, сього сторожа, репрезентанта, символу росийського національного і державного характеру в неросийських териториях держави. І ся
історична полїтика Росиї
не змінила ся. Не вважаючи на внутрішні відносини, які вимагають столїть праці, щоби Росия могла дорівнати західно-европейським державам, росийський молох роззявляє свою пащу на всї сторони: плянує роздїл Австро-Угорщини, грозить Швециї долею Фінляндиї, хотїв би дістати ся до Царгороду, захопити Малу Азию, інтриґує в Персиї, в Китаю, в анґлїйській Індиї, готуєть ся до реванжу Японїї. І думати, що коли-б сей молох мав вільні руки, він пошанував би державну самостійність таких піґмеїв, як Румунїя чи Сербія або оглядав ся на історичні права країв корони сьв. Стефана!
Все те мусить мати на увазі й відповідно використати наша репрезентация в делєґациях, вона повинна стати речником перебудови Австро-Угорщини на державу, яка була би
охороною всїх тих народів і опорою всїх тих держав середної і південно-східної Европи,
яким грозить росийська державна експанзия. Саме від української репрезентациї повинні почути
голос поважної перестороги
ті мадярські, польські, чеські, румунські й південно-славянські полїтики, котрі не знаючи безпосередно характеру й сути росийського молоха, вдаються з ним у переговори й змов проти Габсбурської монархії й проти тридержавного союза: вони не тямлять, що роблячи таке, вони своїми-ж руками підрізують галузь, на котрій сидять, та що легкодушно, наче дїти, грають ся своєю національною будуччиною — тодї, коли здаєть ся їм, що нерозважні їx діла й слова є не знати якими мудрими потягненями на полїтичній шахівници.
Такої поважної перестороги перед нерозважною грою і наглядного з'ображеня сути poсийської небезпеки має право вимагати від українського заступництва не тільки українська суспільність, а й увесь полїтичний сьвіт.
Переходячи до подробиць, зазначимо, що українська репрезентация в делєґациях повинна більшу, нїж доси, увагу звернути на
росийську пропаґанду в Галичинї.
Поляки з "документів Крисяка" роблять цілу полїтичну акцию. А прецінь хоч-би навіть Поляки мали докази на те, що в дїйсности є тільки голословним твердженєм і сьвідомою інсинуацією: що зносини Ostmarkverein-y з о. Ганицьким є вмішуванє зі сторони Нїмеччини у внутрішні справи австрийської держави на шкоду польських горожан держави, — то те вмішуванє в кождім разї не було би вмішуванєм на шкоду держави як такої.
За те є безперечним злочином супроти Габсбурської монархії розкриті недавно орґаном рідного брата і полїтичного конфідента покійного Столипіна
петербурські змови Поляків і росийського правительства
що-до взаїмности між полїтичними уступками для Поляків у Королївстві та скріплюванєм руссофільства в Галичинї.
Факти й обставини з сього обсягу має українська репрезентация за задачу розкрити в делєґациях і має право домагатись від міродатного уряду ясної деклярациї супроти таких махінаций в Галичинї й у Росиї.
Росийська пропаґанда в Галичинї — без ріжниці в сїм, чи знарядом її є наші москвофіли, чи відомі круги польські — є вмішуванєм тих росийських кругів, які репрезентують історичну й теперішну полїтичну думку росийської держави, у внутрішні відносини Австро-Угорщини на її шкоду, вмішуванєм таким нахабним, що сього нїяка шануюча себе держава не може стерпіти. І на се певно вкаже наша репрезентация в делєґациях, репрезентация народу, який стерти з лиця землї має за ціль та росийська пропаґанда.
А в звязи з сим зверне українська репрезентация увагу угорських полїтиків на виявлену так ярко в
Марморошськім процесі
росийську роботу серед української людности в Угорщинї і покаже їм, що тільки допущенє національно-культурного осьвідомленя сеї людности зможе покласти край русифікаторським заходам ґр. Бобрінського і тих, що за ним.
В кінці ще одно: По звичаю кожда промова в делєґаціях над заграначною полїтикою кінчить ся
заявою бажаня мира
і приязни з сусїдами. Очевидно, таке бажанє висловляють і наші репрезентанти. Та ми є тут в особливім положеню. Ми знаємо, що головною причиною ворожнечі Росиї до Австро-Угорщини є свобода українського національного житя в Австриї та що приязнь між Австро-Угорщиною й Росиєю в теперішних обставинах була-б окуплена не помякшанєм протиукраїнського режіму в Росиї, тільки свободою для росийської пропаґанди серед нашого народу в Австриї. Сьвідомість сього велить нам бути трохи здержливійшими у виливах задушевних бажань приязни нашої монархії з нашим cпoконвічним і здеклярованим ворогом. Серед таких відносин, ми не можучи й не хотячи кидати погроз, до виконаня яких нема в нас сили, — мовчімо бодай. Для молоченя конвенціональних сентиментів на адрес Росиї — знайдуть ся инші уста. Нема сумніву: хотїти війни, хотіти крівавої катастрофи — ми не можемо. І ми її не хочемо, але ми не можемо бажати собі також такого мира і такої приязни, які австрийську границю отвирали би для імпортованя з Росиї україножерних заходів Росиї й її прислужників.
[Дїло]
30.04.1914