У ніч проти 11 квітня 1945 року на теренах Галичини на волі не залишився жоден єпископ УГКЦ.
Разом з митрополитом Йосипом Сліпим МГБ затримало Миколу Чернецького та Никиту Будку – єпископів, які мали осідок у Львові, а також єпископа-ординарія Григорія Хомишина та його помічника Івана Латишевського – владик станіславівських. Впродовж наступних 5 днів «квітневого арешту» позбавили волі майже сотню греко-католицьких священиків (за іншими даними, їх було значно більше).
Дослідники катакомбної Церкви стверджують, що арешт церковної верхівки в 1945 року має тяглість ще від 1941-го, коли на перешкоді ліквідації Української Греко-Католицької Церкви став початок німецько-радянської війни.
«Ми досі не посідаємо архівних матеріалів, які достеменно показують подію 11 квітня 1945 року. Стаття, під яку тоді «підганяли» всіх в’язнів, була – «антирадянська діяльність». Наповнення її було надто широке і відносне, та, в будь-якому разі, вона означала, що наш греко-католицький клир діяв антидержавно, що було абсолютно нонсенсом з тих, бодай, причин, що наші західні терени зовсім мало зазнали впливу радянської держави: з 39-го до 41-го року і трохи з 44-го до 45-го – раптом три роки. Отже, як могли наші єпископи чинити антирадянську пропаганду, якщо вони не були підданими радянської влади на той період, за який їм інкримінували це як злочин? Однак прийшов 1944 рік, коли ми знову потрапили під радянський вплив. Помер митрополит Андрей Шептицький, особа, яку не посміли зачепити ні Гітлер, ні Сталін. Щоби створити «підґрунття» для переслідування Церкви, спершу дочекалися повоєнного суспільно-економічного розвитку та налагодження справ з освітою, адже це єдине, що міцно тримало УГКЦ з народом. Вона чи не єдина, хто обстоював особисті та національні права українців. Доти авторитет Церкви був непорушний. Після 11 квітня 1945 року робота офіційної верхівки Церкви разом із канцелярією була припинена в одну мить», – каже колишній постулятор Центру беатифiкацiї та канонiзацiї святих УГКЦ о. Роман Тереховський.
Як подають різні джерела, митрополита Йосипа допитували від 200 до 600 годин, доки винесли вирок – 8 років заслання в Сибіру, так і не добившись зізнання у веденні антирадянської пропаганди: видавництві антирадянських брошур і статей, членстві в «Національній Раді» під час німецької окупації, яка підтримувала ОУН тощо.
За прикладом Глави Церкви, жоден заарештований тоді єпископ чи священик не став зрадником. Це був подиву гідний і перший в історії такий безкомпромісний поступ віри священослужителів, запевняє о. Роман Тереховський. Багато єпископів, священиків, монахів та монахинь загинули як мученики за Христа. Своєю смертю померли лише поодинокі, як от митрополит Йосип, якого називають «ісповідником віри».
«В певний момент радянська система забирала того, хто їй не підходив, а їй однозначно не підходила УГКЦ, бо, як виявилося – по-перше, безкомпромісна, по-друге, справді Церква, тому що стоїть за український народ і всі інші народи, але пошановує основний принцип – Божу любов, з яким не могла співіснувати радянська – матеріалістична, соціалістична ідеологія. Тож більш непримиримого опонента вона не могла собі придумати. Всі інші прогнулися під систему. Натомість то була Церква, яка в несприятливих умовах виховала низку поколінь, пронизаних ідеєю віри в Бога, державності, особистої активної участі в побудові здорового Божого суспільства. З цим миритися не могли. І органи радянської влади втілили просту євангельську істину – «вдарю пастиря – і вівці розбіжаться», - міркує о. Роман Тереховський.
Час випробувань, які повернули Церкві назву періоду перших християн – «катакомбна», поповнив її 27 новомучениками. Їх проголосив Папа Іван Павло ІІ під час свого приїзду в Україну в червні 2001 року. Передував цій славній сторінці історії УГКЦ довгий і важкий період підготовки беатифікаційного процесу (проголошення блаженними). Як розповідає о. Роман Тереховський, найбільшою трудністю був брак спеціальних церковних інституцій, а також зацікавлення серед державних установ, які могли би займатися дослідженням життя новомучеників. Українська Греко-Католицька Церква, будучи тоді позбавленою всіх прав і структур, досі не має офіційного визнання «репресованої». «Ми є в досить цікавому стані аж до нині, бо маємо зареєстровані громади, але не маємо загальної реєстрації Церкви, яка свого часу була репресована. У 2008 році на локальному рівні – у Львові та в західноукраїнських єпархіях – була така спроба, але до законодавчого рівня не просунулася. Це стосується питання не тільки повернення майна, але й доброго імені і того статусу Церкви, який вона мала».
Спеціалісти Церкви, які вели процеси беатифікації, працювали в дуже обмеженому полі документалістики. Досі дослідники позбавлені доступу до архівів. Тоді ж в основному доводилося опиратися на свідчення очевидців. Труднощі були з роботою в закордонних архівах, адже найчастіше українські в’язні опинялися за межами рідної країни. Особливим завданням, покладеним на Центр постуляції УГКЦ, було віднайдення і перевезення мощей блаженних. Останки не всіх новомучеників вдалося знайти, адже місця поховань були забудовані, окремих людей, як-от блаженного Омеляна Ковча, було спалено, тіло владики Никити Будки розірвали дикі звірі. «Треба було їхати в Казахстан чи в глибоку Росію, залучати там місцевих людей, які могли щось пам’ятати, вирішувати проблеми із законним перевезенням тіл, - згадує о. Тереховський. – Тим не менше, зараз ми втішаємося великою кількістю мощей наших блаженних і значним почитанням їх з боку вірних».
Колишній постулятор згадав історію повернення з-за Уралу в Україну мощей сестер-йосафіток Олімпії і Лаврентії. «Ми летіли за Урал – в місто Новосибірськ, однак там лише приземлилися, а далі рухались до Томська, а потім – в поселення, тоді – до місця колишнього табору. Все це – в умовах первісної дикої тайги. Звісно, ми приїхали в хорошу пору року, природа чудова (якщо ти там тимчасово, а не постійно). Що ще вражає, то це якась дитяча безпосередність, інфантильність тих людей, з якими ти там говориш. «О так, - кажуть вони тобі, - нам переповідали, що тут були поховані такі монахині, їх ще навіть ховали не так, як усіх людей. А що ж ви будете робити?». Насправді місцеві люди священика в очі не бачили. З нами тоді була монахиня – сестра Павла, то подвижниця така: доки ми яму копаємо, вона, що називається, – катехизує. Ми, звісно, ведемо свій процесуальний протокол, як належить церковному трибуналу. За нами наглядають місцеві правоохоронці і спеціалісти санепідеміологічної служби, які ще не знають, що в них на той момент змінився порядок санітарно-епідеміологічного контролю. Відтак в нас виникають проблеми з вантажем. При його оформленні ми єдине, що можемо запропонувати – це наш протокол. Його беруть члени так званого «надзору» і кажуть: «Ух, как хорошо у вас оформлено. Можна отксерировать?» На підставі цього протоколу нам оформили вантаж. Отже, про всю серйозність УГКЦ там свідчив правильно сформульований документ. Однак то людський фактор, а був ще Божий. Доки ми в тій дикій тайзі копали на допустимо розумних глибинах, нічого не знайшли. Закінчувався відтинок світлового дня, коли могли працювати. Але ж ми проїхали-пролетіли тисячі кілометрів, невже марно? Продовжили копати – і на глибині, яка є нелогічна – три метри вниз (там була певна специфіка поховань) – попадаємо контур в контур на мощі, і саме закінчується світловий день. Я не скажу, що я став більш віруючий, але однозначно я поїхав звідти інакше віруючим чоловіком, це був досвід віри», - завершує оповідь о. Роман Тереховський.
Перша хвиля новомучеників, які вже проголошені блаженними, була лише обличчям сотень осіб, серед яких також багато мирян, що постраждали за віру від радянського маховика. Зараз до процесу беатифікації готують ще 45 людей. Труднощі, зі слів о. Романа, залишаються ті ж самі, окрім того, з кожним роком стає все менше свідків.
Незважаючи на, здавалось би, трагічну дату 11 квітня 1945 року, дослідники того періоду стверджують, що вона дає нам приклад того, як за страшних умов українці зберігали людську гідність і досягали надприродної дисциплінованості – аж до смерті за Христа. «Я собі пригадую нашого столітнього отця Миколу Пристая, якого знав кожний, хто вчився у Львівській семінарії, – каже о. Тереховський. – Сорок років поневірянь по Сибіру, а до останнього як солдат – завжди штивно вдягнутий до Служби Божої, пунктуальний, дисциплінований. В його кімнаті були картинки, на яких підписано, як те чи інше слово буде німецькою мовою – щоб пам'ять тренувати! Ми його питали, як йому вдається так триматися, а він в тих випадках любив жартувати: «Хлопці, я довго був у таких місцинах, де мав особливий дієтичний режим! Після того мусів пам’ятати, що на холоді м’ясо ся не кипарає!».