Вже ранком в квітню неділю пригадує мені моя Оленка, що це "від нині за тиждень Великдень" і треба нам піти купити лозу, але лише на інвалідів чи на "найбідніших", таку зі жовто-синьою стяжечкою або навіть з червоною калиною. І так крутиться цей мій "герцлішен " мов веретено коло мого ліктя, так приговорює своїм пискливим голосом, що нема права полежати годину довше, ніж у будний день. Треба вставати так, як це робив мій батько, якому я колись давав таку саму школу.
Увесь Львів прикрашується на приняття Воскресення і пробудженої природи. За свіжо вимитими вікнами блищать білесенькі, часто замаяні фіолєтовими, синіми або рожевими стяжечками фіраночки. З Ринку несуться пахощі великодніх квітів, різноманітних гіякинтів, білих левконій та ляків (у бордо). На столиках пороставляли личаківські і замарстинівські громадяни цілу масу гіпсових фіґур воскреслого Христа і баранчиків з червоними хоруговками. На порозстелюваних на землі плахтах зеленіє букшпан і овес у скриньочках та манять ріжними узорами крашанки і писанки. На Академічній Залєвський суперничає з Вєльцом, а на Руській без суперників пече "Фортуна нова". Перед багатими виставами львівської різницької аристократії разом із крамницями Центросоюзу і серед строгого великотижневого посту вдихаєш глибоко в себе пахощі вестфальських і праських шинок та куликівських і мазурських ковбас. Різнобарвні наливки у старого Бачевського переморгуються із принадними пляшками в Народній Торговлі, у Козьола та Атляса. По вулицях передсвяточний, нервовий рух. Все робить орудки, у всіх очі бігають нервово, а лиця червоніють на саму думку про святошну безжурність на тих кілька днів, коли забудеш про боротьбу за хліб насущний.
В хаті ґенеральні святочно-весняні порядки. Все пішло всуміш. Тут Шевченко пильно студіює кодекс цивільної процедури, там ось-ось Ваґнер заграє на піяніні пісню з Відня з "Домика трьох дівчат", а сам Шуберт штравсівські "Історії з віденського лісу". На соліднім столі їдальні пишається кухонне крісло, а макітру з якоюсь горіховою масою вкрила від пороху наша служанка анатомічним атлясом моєї жінки, яка ні трохи не виглядає тепер на доктора "всіх лікарських наук", бо голову має окутану в абсолютно негіґієнічну хустку, а в руці воює довгою щіткою з павутиною на стелі. Для мене рішуче нема найменшого кутика в цілій хаті. Утікаю мерщій до Суду чи між таких самих мучеників, як я, на Бесіду, тільки, на жаль, не вмію грати в "цинциличку".
Правдива поезія починається у великий четвер Страстями. Як лише настане вечір і делікатне зелене світло вуличної ґазової ліхтарні спочине на стінах моєї кімнати, годі вже мені втриматися при книжці чи актах. Кидаю працю, бо Кирило з Успенки тягне мене своїм маєстатичним голосом на Руську вулицю. Стаю десь у кутику церкви, як за давніх літ, коли ще був дітваком.
Велика Пятниця. Довга страсна євангелія, потім обхід з плащеницею при співі сумних пісень і глухім грехоті тарахкалок. Звичайно і небо вкрите важкими оливяними хмарами провесни cумyє з цілим народом, а навіть ратушевий і бернардинський годинник якось так твердо і таким придавленим током вибивають свої години, мовби молотки їx механізму були обвиті жалібною киреєю. Сповнилося. Всі за священиками співають "Благообразний Йосиф", а потім цілують плащеницю. Полумя свічок коло неї тремтить з жалю, а нагробні квіти неначе стараються всі свої пахощі жертвувати Тому, якого гріб припало їм вкрасити.
Зараз пополудні йдемо на "Божі гроби". Коли я був молодий, й свята обох обрядів припадали разом, як цього року, я мусів обійти всі церкви, костели і каплиці цілого Львова. Я починав від середмістя, від найдавніших Божих святинь. Tут був предивний чар, тут були найкращі квіти, тут огортав мене найбільший спокій. Я був щасливий тоді і пильно відчитував вириті в мармурі та звичайному камені староцерковні і латинські написи з прізвищами ктиторів, датами ріжних подій та цитатами зі Святого письма. Це були острови забуття і спокою, де лише часом тишу перебивали голосніші слова молитви, зідхань або виміна білими мов алябастер руками черниці, свічки, що догоряла, на нову.
Тепер ідемо з дітьми передовсім на жовківське передмістя, де був колись княжий Львів, де розсіяний був цілий ряд наших церков, з яких залишилися нині ледви церкви св. Миколая, св. Онуфрія та Пятницька. Звідти, коли разом припали і латинські свята, вступаємо до костела св. Івана Предтечі, що стоїть на місці придворної каплиці латиннички Констанції, дружини князя Льва, потім до старинного костела Марії Сніжної і Бенедиктинок. Потім до Преображенки та до улюбленої нами всіми Успенки.
За той час наближаються сутінки і час іти до семинарицької церкви св. Духа на її славну Єрусалимську Утреню. Церква битком набита і направду треба великих зусиль, щоб здобути собі в ній хоч маленьке місце.
Вступаємо врешті до моєї мами; хоч знеможені її старі зморщені бідні руки, але мусить вона вироблювати таку саму велику паску, яку вироблювала тому 60 літ в рідній Ферескулі, а саме з рожею і хрестом посередині та пташечками по боках. Давніше вироблювала вона ще одну-дві такі самі менші пасочки для нас, своїх дітей, а тепер вже одна така пасочка лежить готова для моєї Оленки.
Тільки, що цього року я хотів би одну таку саму пасочку дати ще такій самій Оленці з Рахова чи тих Устерік, де Біла Тиса здоганяє Чорну.
[Діло]