Порушення Росією – в найяскравіший спосіб – міжнародного права, а також підписаних нею міжнародних договорів, цілком виправдовують зарахування Росії до категорії "бандитських держав"
В часах "холодної війни", панувала, як відомо, т. зв. доктрина Брежнєва. Зводилася вона до того, що питання соціалістичного ладу не є внутрішньою справою країни: Радянський Союз, може, не питаючи нікого ні про що, збройно інтервеніювати, щоби цю політичну систему зберегти в кожній країні, не зважаючи на принцип територіальної цілісності чи право кожної країни для самостійного визначення своєї політичної системи. Демонстрацією цієї доктрини були військові інтервенції в Угорщині та в Чехословаччині, а також численні погрози, хоча би щодо Польщі 1980 року.
Сьогодні ми є свідками народження подібної доктрини. Адже офіційним обґрунтуванням російської військової інтервенції в Криму була ж бо уявна загроза безпеці осіб російської національності, що мешкають на тій території. І не мало значення, що не було жодних фактів на підтвердження існування такої загрози - вистачило односторонньої оцінки Росії, що така загроза може з'явитися, і через це є виправданою, як в Абхазії, превентивна військова акція.
Отже, змістом нової доктрини, доктрини Путіна, є прийняття принципу, що обов'язком Росії є захищати з використанням військ інтереси етнічних росіян – якщо тільки Росія визнає, що ці інтереси є або можуть бути під загрозою. І що для такої інтервенції не треба, щоби міжнародна спільнота розділяла ці побоювання, а досить одностороннього рішення самої Росії.
Не є також важливим, чи ці інтереси є екзистенційної природи (як це було у випадку Косова), чи ж значно меншого калібру. Зокрема, основним інтересом, що підлягає захисту з боку Росії, є право російської меншини на територіальну сецесію і приєднання її до Російської Федерації. Останнім часом видно навіть тенденції до розширення дії цієї доктрини на ситуації, коли може йтися вже не про приєднання до Росії, а про сецесію навіть неросійськомовних груп з причини входження до здомінованого Росією Митного Союзу – в недалекому майбутньому Євразійського Союзу.
Прийняття цієї доктрини цілковито руйнує стабільність цілого євразійського простору. Досить згадати існування значних російських меншин хоча б у таких країнах, як Казахстан, Білорусь, Молдова, Латвія чи Естонія – щоби не продовжувати цього списку далі. Тому не дивно, що таке обґрунтовування агресії в Україну і захоплення Криму не зустрічає підтримки не лише в таких політичних союзників Росії, як інші країни СНД, але й навіть Китаю. А розгромна підтримка резолюції Генеральної Асамблеї ООН з невизнанням леґальності "референдуму" в Криму, є теж дуже вимовною.
Дії Росії, що випливають з цієї доктрини, з їх щонайяскравішим порушенням міжнародного права, а також підписаних Росією міжнародних договорів і її власних політичних запевнень, цілком виправдовують зарахування Росії до категорії "бандитських держав (rogue states)". Додатковим обґрунтуванням такого кваліфікування може бути також і брутальний грабунок, свідками якого ми є в Криму і який полягає не лише в захопленні українських підприємств і нерухомості, але також у загарбанні всього обладнання військових частин, що там перебувають.
Коли дійшло до об'єднання Німеччини після 1989 р., нікому би навіть до голови не прийшло, щоби від розташованих на території кол. НДР частин російського війська вимагати залишити все обладнання й евакуювати лише військових і їхні сім'ї. Хіба – навіть з погляду Росії – ситуація з відходом українських військ із Криму не подібна?
Ну, а кожен випадок загарбання силою кораблів українського військово-морського флоту є, з точки зору міжнародного права, не лише актом піратства, але також цілком особливим актом агресії, бо кожне судно чи корабель є частиною території держави, до якої належить.
Що ж можна зробити з бандитською державою, яка не тільки є Європі, але й диспонує так значним економічним (а перш за все військовим) потенціалом, зокрема величезними запасами ядерної зброї? Єдиним вихідом є (утримуючи, ясна річ, канали комунікації) – творити економічні, політичні та військові запобіжники повторення кримських практик у майбутньому. Зміцнювати трансатлантичні зв'язки, особливо у сфері безпеки, зокрема енергетичної, а також інтенсифікувати інтеґраційні процеси в рамках ЄС – зокрема в області спільної закордонної і безпекової політики. При цьому належить пам'ятати про 42-у статтю Лісабонського трактату: "якщо членська країна стала жертвою агресії, спрямованої проти її території, інші членські країни мають обов'язок поспішити їй на поміч зі всіма силами, які мають у своєму розпорядженні". Велику мрію Європи як континенту стабільного, з сильним розвитком механізмів співпраці та розширення взаємної довіри, треба на деякий час відкласти на полицю. До часу, поки політичні лідери Росії не дійдуть висновку, що майбутнє їхньої країни полягає не в авантюрній імперській політиці, а у співпраці та дотриманні норм міжнародного права, а також політичних звичаїв, які (хотілося би) характеризують цивілізовані, а не бандитські держави.
Януш Онишкевич – колишній міністр оборони Польщі, голова Ради євроатлантичної асоціації
Janusz Onyszkiewicz
Doktryna Putina
Gazeta Wyborcza, 04.04.2014
04.04.2014