Друга частина тексту "Хорватське питання: до проблематики слов’янських племінних союзів на території Галичини".

 

Початок – "Галицькі хорвати".

 

 

Варто зауважити, що згадки про галлів, германців, слов'ян, сарматів тощо, стосуються не лише власне цих народів, а й племен, які підпали під їхній культурний і лінґвістичний влив – при тому, що могли бути й зовсім іншого етнічного походження.

 

Шлях до слов’ян

 

За даними В.Сєдова, на етапі переходу від бронзового віку до залізного внаслідок міґрацій, диференціональних і неоднакових економічних процесів із середовища індоєвропейської спільноти близько 9 століття до нової ери у процесі міґрації на Апеннінский півострів (двома великими хвилями – протолатинською та осько-умбрською) формуються італіки (культури Террамар та Вілланова), венети (культура Есте на північному узбережжі Адріатики, що датується 950-183 р. до н. е.), близько 8 століття до нової ери формуються кельти (західніий гальштат – 8-5 ст. до н. е.), близько 7 століття до нової ери – іллірійці (східний гальштат – 7-4 ст. до н. е.), ґерманці (ясторфська культура 600-300 р. до н. е. на Ельбі й у Ютландії) і слов’яни (культура підкльошових поховань 400-100 р. до н. е. у межиріччя Одеру і Вісли). Частина давньоєвропейців проникла в південно-східну Прибалтику і взяла участь у етногенезі балтів. Навпаки, окраїнні балти розселилися на території формування слов’ян і влилися до їхнього складу [19], [21], [28].

 

Розселення давньоєвропейців і утворення нових етносів:

а – ареал середньоєвропейської культурно-історичної спільноти полів поховальних урн: б – основні напрямки розселення; в – ареал западногальштатської культури; г – ясторфської культури; д – культури підклешевих поховань; е – поморської культури (окраїнні балти); ж – западнобалтських курганів; з – культури італійських племен; и – східногальштатської культури; к – культури Есте

 

Культура підкльошових поховань відповідає першому етапові розвитку слов’янської мови й етносу. Мова слов’ян у цей час тільки-но почала самостійне життя, поступово виробляючи власну структуру і лексику. Співвіднесення даних археології та мовознавства виявляє їхню повну кореляцію. Лінґвістика свідчить про контакти слов’ян у цей час із західними балтами, ґерманцями і скитами [19], [21].

 

Наступний етап історії слов’ян пов’язаний з тісними контактами з галлами. Останні, подолавши двома хвилями Судети й Карпати, розселяються спочатку на Одері в Сілезії і потім – далі на схід, де складається типова для галлів латенська культура, і на Віслі в Малопольщі, де формується тинецька культура, у якій поєднуються кельтські особливості з пшеворськими. Значний вплив культури галлів фіксується і далі до півночі Вісло-Одерського межиріччя. У результаті культура підкльошових поховань трансформується в пшеворську, спочатку з явно «галльським забарвленням». В останні століття першого тисячоліття до нової ери галли (грецька назва «кельти») приходять на сучасну територію Галичини. Одним із прийшлих, а заразом і найбільш відомих, племен галлів були бойї. Саме вони, рухаючись північним краєм гір (спочатку Альп, потім Карпат), залишили по собі назви Баварія (Бойя), Богемія, бойки.

 

Поступово слов’яни (племена, які тут жили, можна назвати протослов'янськими, адже як таких слов'ян на той час світ, принаймні письмовий, не знав) – носії пшеворської культури – асимілювали кельтів спершу Малопольщі, а пізніше й Сілезії. Галльський субстрат потужно вплинув на розвиток місцевого населення пшеворської культури, спадщина галлів проявляється в керамічному виробництві, металурґії і ковальській справі, похоронній обрядовості, у духовному житті., Наприклад, саме територією Галичини завершується багатоголовість ідолів у Европі. Вплив був і мовний. Галли, можливо, також підсилені іранським впливом, залишили назви Галич, Галичина, бойки, а також частину назв рік, гір, поселень. Цілком можливо, що саме слов'янська та слов'янізована територія від Богемії до Бойківщини пізніше стала відомою візантійським імператорам під назвою «Бойки», яка неодноразово згадана в творі «Про управління імперією» Константина Багрянородного. Таким же шляхом йде і Д.Мандіч, визнаючи Порфіроґенетових бойків предками однойменної сучасної етнічної групи [1], [11], [19], [21], [26], [28].

 

В останні століття старої та перші століття нової ер на території майже всієї Галичини (зони 1 [Звенигородська], 2 [Стільська], 5 [Перемишльська], 6 [Пряшівська], 7 [Сяноцька], 8 [Західнобойківська], 13 [Ужгородська], 14 [Боржавська], 15 [Гойнальська]) була поширена Пшеворська культура, яка мала слов'янські риси. Частина пшеворських поховань пов'язані з населенням Моравії, яке перебувало в певних міграціях, можливо, в ході «великого переселення народів». У другій половині I століття до нової ери пшеворське населення поширилося на верхньому Дністрі й у західній частині Волині, а також рухалося сучасною галицькою територією на схід, що підтверджує генетика через поширення західнослов'янської гілки R1a (коло 15% сучасних галичан мають таку гаплогрупу крові), ареал якої збігається із поширенням згаданої археологічної культури. Внаслідок змішування цього населення з місцевим, відомого за липицькими та зарубинецькими старожитностями, тут формується особлива група пшеворської культури – названа В.Сєдовим волино-подільска. Пшеворські племена витісняли чи асимілювали дако-тракійські племена, які й у пізніший період були ще представлені на південь від Дністра та в пониззі річок Стрипа, Серет, Збруч. Поодинокі поселення пшеворців зустрічаються в долині Дністра в зоні 4 (Чортківська), що свідчить про спроби освоїти цей регіон [2], [19], [21], [27], [28].

 

Пшеворська культура на території Волині й у Верхньому Подністров'ї змінилася зубрицькою, а генетична спорідненість дає підстави вважати їхніх носіїв частиною венетів. Власне венеди, венети – найдавніша назва слов'ян, жили на рубежі нової ери між ріками Одрою і Дніпром та біля Карпат. Уперше венеди (слов’яни) зустрічаються в енциклопедичній праці «Природна історія», написаній Плинієм Старшим (23/24-79 роки н. е.). У розділі, присвяченому географічному описові Європи, він повідомляє, що Енінгія (якась область Європи, відповідності якій немає на сучасних картах) «населена аж до ріки Вісули сарматами, венедами, скірами...». Скіри – плем’я ґерманців, що локалізується десь північніше Карпат. Очевидно, їхніми сусідами (а також сарматів, що на сході) і були венеди. Про те, що це дійсно були слов’яни, досить певно свідчить Йордан – автор «Гетики», написаної в середині IV століття, який повідомляє, що венети – «численне плем’я», що розселилося «від витоків Вісли на величезних просторах», відоме переважно як слов’яни й анти.

 

Судячи з ранньосередньовікових документів, венедами називали слов’ян їхні найближчі сусіди – ґерманці, і цим етнонімом німці дотепер іменують слов’ян-лужичан. Венедами називають слов’ян і прибалтійські фіни – естонці, карели, вепси і власне фіни. Етнонім венети трапляється також у працях Тацита, Птолемея, на римській географічній карті III століття н. е., відомої в історичній літературі як «Певтинґерові таблиці» (венеди-сармати позначені південніше Балтійського моря і північніше Карпат), тощо, і, ймовірно, входить до давньоєвропейської спільноти. З неї, як уже говорилося, вийшли венети Північної Адріатики, а також кельтське плем’я венетів у Бретані, підкорене Цезарем під час походів у Галлію в 50-х роках до н. е., і венеди (венети) – слов’яни. В  III столітті венети вели війни з Римською імперією. Таким чином, на початку I тисячоліття місцеве населення в плані культурного й етнічного розвитку еволюціонувало, поступово відокремлюючись від західних родичів, а не так давно прийшлі галли розчинилися серед місцевих переважно слов'янських племен, проте ще довгий час зберігали свої відмінності (антропологічні, культурні тощо) [4], [5], [7], [18], [19], [21], [25], [28].

 

У той же час, здебільшого в околицях сучасних Рогатина, Галича (зона 9 [Галицька]) та в меншій кількості нижче за течією Дністра існували поселення липицької культури, які можуть бути пов'язаними із дако-тракійськими костобоками, що були змушені з Верхнього Подністров’я відійти за Карпати [4], [5], [7].

 

Археологічні культури на території сучасної України на зламі ер

 

В II-V століттях на території зон 1 (Звенигородська), 2 (Стільська), 3 (Теребовлянська), 4 (Чортківська), 5 (Перемишльська), 6 (Пряшівська), 7 (Сяноцька), 8 (Західнобойківська) переважала черняхівська культура, яка характеризується відносною єдністю гончарної кераміки і металевих виробів – продукцією ремісничих майстерень, але значною різнотипністю поховальної обрядовості, домобудівництва і ліпного посуду, відбиваючи неоднорідну етноструктуру населення: у його складі були місцеві скито-сармати та ґето-тракійці, слов’яни та ґерманці. Спочатку вона була поширена разом із зубрицькою, але потім, мабуть, поглинула її. В окресленому регіоні населення черняхівської культури, що зазначено вище, складали як слов'янські племена, так і нащадки галлів, тракійців. Області, зайняті слов’янами в римський час (II-IV століття н. е.), не мали яких-небудь природних рубежів. Туди неодноразово вторгалися з заходу різні племена ґерманців (найвідоміше – готи, які рухалися територією сучасного волинського говору на південний схід), що документується матеріалами археології і зафіксовано античними авторами й які відіграли значну роль у формуванні згаданої культури [4], [5], [6], [21], [28].

 

У межиріччі Дністра, Пруту та Дунаю існував один з трьох локальних варіантів черняхівської культури. Також із південно-східного боку відчувався вплив сарматських чи сарматизованих племен. Враховуючи, що більшість поселень того часу були незахищеними, ймовірно, що в регіоні було мало війн. Це можливо як з причини відносного спокою, так і з причини підпадання (мабуть,  і ситуативного) під протекторат, наприклад, Риму – над Дністром збереглися залишки Траянових валів, а також частина знахідок того часу римського походження (наприклад, статуетки Ізіди з Гором-немовлям, Вести, фалічних підвісок тощо) – на певному етапі слов’яни проживали в сусідстві з римським світом і освоїли цілу низку елементів його культури. Так, на погляд В.Сєдова, не підлягає сумніву, що найменування календарних циклів (коляда, русалії тощо) було сприйнято слов’янами від римлян ще в спільнослов’янський період. Аналізи ранньосередньовічного керамічного матеріалу, виконані чеськими дослідниками Д.Бялековою та А.Тирпаковою, показали, що посудини виготовлялися відповідно до римських мір ще в той час, коли слов’яни мешкали на північ від Карпат.

 

Наприкiнцi IV століття слов’янська група «черняхiвцiв» з Поднiстров’я стала проникати у райони Верхнього Попруття. Цілком ймовірно, що в ті часи для різних етносів, які складали місцевий варіант черняхівської культури, слов'янські говори стали своєрідною мовою міжплемінного спілкування, при тому, що й самі переймали як лексику, так і морфологічні конструкції від сусідів та співжителів в краї – галлів, готів, сарматів, тракійців (наприклад, від галлів слова когут, кокош, оборіг, клітка, корова, суфікс -ин в словах типу людина, дитина; від готів слова полк, хлів, суфікс -ар в словах типу столяр, квітникар; від іраномовних слова бог, хата, корінь *дн в гідронімах Дністер, Дніпро; від тракійців – топоніми Товтри, а теж із коренем *срт, *стр – Серет, Стрипа, Стрий)  [4], [5], [6], [10], [21], [24], [28].

 

В тісних стосунках із містом, до якого начебто ведуть всі дороги, були терени на південь від Дністра – саме там, паралельно в часі до черняхівської на півночі, в зонах 9 (Галицька), 10 (Східнобойківська), 11 (Покутська), 12 (Гуцульська), ймовірно 13 (Ужгородська), 14 (Боржавська), 15 (Гойнальська), 16 (Буковинська) була поширена культура Карпатських курганів [М.Смішко, Л.Вакуленко та інші]. Її населення складали за різними згадками та здогадками карпи, костобоки – племена дако-тракійського походження, ймовірні нащадки племен ґава-голіградської культури. У складних асиміляційних процесах, які протікали тут, з часом перемогли слов'янські елементи [4], [7], [21], [22], [28].

 

Ймовірний етнічно-культурний стан в центральній Європі на початку нової ери

 

Археологічні культури на території сучасної України в 3-5 століттях

 

Наприкінці IV століття розвиток провінційно-римських культур – пшеворської та черняхівської – перервався навалою войовничих кочових племен – гунів. Північне Причорномор’я й області до півночі від Карпат були розорені. Припинили функціювати ремісничі центри, що постачали своїми якісними виробами населення великих просторів, серед яких значну частину складали слов’яни-хлібороби. Відновити колишнє виробництво було неможливо: майстри-ремісники або загинули під час гунської навали, або разом з ґотами пішли в межі Римської імперії. Продовжували працювати лише «мандрівні ремісники», які зберегли деякі навички. Спостерігається різкий занепад культури, побуту й економіки – рівень матеріальної культури слов’ян початку середньовіччя виявився набагато нижче провінційного-римського.

 

З вторгнення гунів у північну частину Римської імперії в 375 році розпочався рух племен і народів в різних напрямках – так зване Велике переселення народів, який тривав протягом IV-VI столітть. Починаючи з нижнього Дунаю і території сучасної Західної України (пересування готів, східних германських племен, з Прибалтики в Українське Причорномор'я), цей процес привласнення землі захопив також інші, більшою частиною германські племена і поширився у напрямку Західної та Південної Європи. Готські племена осіли в пониззі Дніпра (остготи) та між Дністром і Дунаєм (вестготи).

 

У 375 році гуни, розбивши племінний союз готів на чолі з Германаріхом, підкорили більшу частину остготів та інші племена. Вже у 455 році Рим зайняли і зруйнували вандали. У 476 вождь племені скирів, Одоакр, скинув останнього цісаря Ромула Августа, зайнявши його трон. У VI-VII століттях почався завершальний етап великого переселення: племена антів, гепідів, болгар, хорватів, сербів, аварів та інших вступили на територію Східної Римської (Візантійської) імперії. Близько 577 року слов'яни зайняли землі на території Тракії і Македонії, а на початку VII століття – Далмацію та Істрію.

 

На місці Римської імперії виникають держави прийшлих германців. Залишену ними місцевість на схід від Лаби заселяють слов'яни. Ситуація ускладнювалася значним погіршенням клімату. Перші століття нашої ери в кліматичному відношенні були досить сприятливі для життя та ведення сільського господарства – основи слов’янської економіки. Відбулося значне зростання населення, помітне збільшення числа поселень і розвиток техніки землеробства. З кінця IV століття у Європі наступило різке похолодання. Особливо холодним було V століття – спостерігалися найнижчі температури за останні 2000 років. Відзначалося різке зростання зволоженості ґрунту, що було обумовлено і збільшенням опадів, і трансґресією Балтійського моря. Підвищився рівень рік і озер, піднялися ґрунтові води, розрослися болота. Багато поселень римського часу виявилися затоплені або підтопленими, а орні землі – непридатними для землеробства. Значні маси населення змушені були залишити Вісло-Одерський реґіон – почалася «велика слов’янська міґрація» [19], [21], [28].

 

Археологічні культури в центральній Європі в 3-4 століттях

 

 

Хорватизація

 

На погляд А.Майорова, саме в часі Великого переселення народів в Галичину приходять хорвати. Сам етнонім має іранське походження (в тому числі суфікс -ат). Одна з найстаріших а згадка імені «Хорват» знайдена в Танаїсі, греко-іранському місті у гирлі Дону – Хороат (геленізована форма іранського імені) в історичних хроніках, записаних грецькою мовою за часів правління правителя – Савромата ІІ (175–211 роки). Ще давнішою згадкою імені «Хорват» деякі фахівці вважають стелу перського царя Дарія І, де у списку іранських племен, що складали його імперію згадано народ Харахватіш (саме цей спомин вважається найстаршою згадкою хорватського імені в історії). Харахватіш не тільки народне ім’я, а також й ім’я сатрапії, яка обіймала приблизно південну частину сьогоднішнього Афганістану, цілий Белуджістан та східну частину Ірану. Це ім’я, правда, у дещо інакшій формі, знаходиться і в зороастрійській «Авесті» у її третій книзі «Вендідад». Літописи описують жителів цієї сатрапії власне як савідів, чим вони виразно виділялися на фоні решти іранських племен. Внаслідок тривалих мовних процесів відбулася послідовна зміна хорватського імені: Харахватіш – Харават – Хархват – Хорохоад – Хорохват – Хороат – Хорват. Своє ім’я вони принесли на Дон, потім в Галичину і, в кінцевому результаті, на Балкани. Вже в III столітті іраномовні племена починають на просторах Причорномор’я розпадатися й якісь причини посприяли приходові хорватів на береги Дністра та Збруча (орієнтовно зона 4 (Чортківська)). Цілком можливо, що прийшло в окреслений регіон не ціле плем'я, а родова еліта, носії етноназви, які стали новою верхівкою для частини місцевих племен, давши свій етнонім [1], [16], [28].

 

Можливо, під впливом знакових подій IV-V століть і  розселення слов’ян на широкій території, призвело до подальшої культурної і діалектної диференціації, венеди як племінне об’єднання розпалися і стали спільною етнічною основою для формування слов'ян–славенів (предків багатьох сучасних народів), які розселилися від Балкан до Вісли, та антів (предків значної частини східних слов'ян, які заселили територію між Дністром та Сіверським Дінцем) – наприклад, Йордан повідомляє, що в VI столітті венедів частіше називали антами і склавінами.

 

Найперша згадка про славенів міститься у творі Псевдо-Кесарія Назіанзького «Відповіді на запитання» (початок VI століття). Загалом вірогідні й порівняно ґрунтовні відомості про славенів подають готський історик Йордан (у книзі «Про походження і діяння готів») та Прокопій Кесарійський (у «Книгах про війни»). За Йорданом, славени становили одне з відгалужень венетів і розселилися на південь від витоку Вісли. Обидва автори розміщували славенів між Дністром на сході та, ймовірно, басейном Тиси на заході.

 

Цілком можливо, що венеди-склавени (так їх називали греки, вставивши звук «к» в етнонім «словени» (слов’яни) через особливості своєї мови), карпи та інші племена інтеґрувалися в регіоні Верхнього й Середнього Подністров'я та Нижньої і Середньої Вісли під впливом хорватів і перейняли їхню етноназву. Вони, ймовірно, усвідомлювали свою єдність з іншими племенами празько-корчакської, пеньківської та суково-дзєдзіцької археологічних культур, але виключно на «суперетнонімному» рівні – лише зіткнувшись із сильними сусідами, як Рим, германські племена, авари, самоозначилися саме як – «слов'яни» – «ті, що зрозуміло говорять», аналогічно до «шкиптарет» – «ті, що зрозуміло говорять» (самоназва албанців), «еускалдунак» – «ті, що зрозуміло говорять» (самоназва басків), «квади» (від давньоісландського kveða «говорити») – «ті, що (зрозуміло) говорять» (ранньогерманські племена, відомі ще як «Свевський союз»).

 

У південній частині ареалу пшеворської культури, там, де в етногенезі слов’ян брав участь кельтський субстрат, складається празька культура (територія, яку займали славени), а в Галичині, верхній та середній течії Дністра виник її локальний варіант. Починаючи з рубежу V-VI століть її носії заселяють басейн верхньої та середньої Ельби на заході, Волинь і Прип’ятське Полісся на сході. У найпівнічніших районах Вісло-Одерського басейну на основі венедської частини пшеворської культури формується суковсько-дзедзицька, носії якої поступово поширилися в області, пов’язаній з Балтійським морем (від нижньої Ельби до Вісли). Помітна етнографічна неоднорідність цих культур, що проявлялася в техніці будівництва, похоронній обрядовості та формах ліпної кераміки і скроневих прикрас (останнє відноситься до VIII-XII століть) [18], [22], [24], [29].

 

Розселення слов’ян на початку середньовіччя (5-7 століття)

 

 

Південні землі хорватів піддавалися нападам аварів, які з Паннонії іноді доходили навіть до Волині. Аварський прихід на частину хорватського масиву в середині 6 століття, а також загальні тенденції по Європі (велике переселення) змусили мігрувати значну частину хорватів в Паннонію і Далмацію. Ця перша міграція на Балкани тривала орієнтовно в 587-614 роках. Між впадінням Морави і Тиси хорвати форсували Дунай, освоїли басейн Драви у 587-593 роках, стали просочуватися у межиріччя Драви і Сави, звідки перейшли у нинішню Боснію. З Боснії вони форсували прохід до Адріатичного узбережжя через Клісу та Салону в 614 році, поклавши початок завоюванню Далмації. Друга міграція на Балкани тривала у 626-630 роках на заклик візантійського василевса Іраклія проти аварів. В ній, можливо, брали участь хорвати як з Прикарпаття, так і з сучасної Чехії. Ця міграція завершилася остаточним завоюванням Далмації [10], [11].

 

Зачинки до локалізації

 

Рання згадка про хорватів міститься у доповненні англійського короля Альфреда І Великого (879-899/901) до хорографії іспанського священика Павла Орозія (кінець IV – перша половина V століття), яке базувалося на різноманітних відомостях сучасників, зокрема добутих при дворі Арнульфа, германського короля (887-899) і римського імператора (896-899), який воював проти Великої Моравії й інших сусідніх слов’ян, де хорвати (Horoti, Horiti) фігурують як північно-східні сусіди Моравії. На заході Horoti сусідили з далеминцями, які вважаються східним відгалуженням ельбських сорбів, а на півночі – з країною Мегд (Maegdaland). Також там є згадка, що «з півночі від землі знаходяться Сарменди до самих Рифейських гір» («Орозій» короля Альфреда). Далемінці-гломачі разом з сіучлами, колодицами, мільчанами і лужинами входили до союзу сорбів (сербів). Цей союз був відомий Константинові Багрянородному як Біла Сербія. Донині збереглися залишки цього союзу – лужицькі серби.

 

Землі далемінців локалізуються між р. Каменицею, притокою Мульди, Лабою до Стріли, Полуницею і Крушними горами. Тобто, у праці Альфреда відбита ймовірна межа між білими хорватами та білими сербами. Сюди доходили поселення чеських хорватів з-над Верхньої Лаби та сілезьких хорватів з над Верхньої Ниси, відомі з інших джерел. Д.Босворт поміщав Мегд у Східній Прусії та Польщі, Г.Лябуда ототожнив його з Мазовією, локалізація якої не потребує уточнень.

 

Сарменди, ймовірно, - сармати. Цим терміном вчена Європа довший час позначала населення своєї східної частини. Під Рифейськими горами в літературі, звичайно, розуміють Уральські гори. Тому і цей фрагмент “Орозія” короля Альфреда міг означати вказівку на те, що за хорватами аж до Уралу живуть сармати, тобто незнаний народ. Але трактування цієї назви досить неоднозначне. «Скіфія лежить під самою північчю і біля підніжжя Рифейських гір, звідки дує Борей», – писав Псевдо Гіпократ. «У Скіфію і в північні землі вступив жахливий Борей... І що ж? Хіба Гіпаніс, що бере початок зі скіфських гір, будучи спочатку прісним, не псується пізніше гіркими солями?» – читаємо у «Метаморфозах» римського поета Овідія, засланого у I столітті до м. Томи на побережжі нинішньої Румунії. Тут явно під Рифейськими (Скіфськими) горами можна бачити Карпати.

 

Підводячи підсумки аналізу повідомлення «Орозія» короля Альфреда про хорватів, можна стверджувати, що, уточнюючи західні та північні межі хорватського масиву, ця пам’ятка прив’язує весь масив до Карпат. 3важаючи на характер свідчень Альфреда, його «хороти» виглядають потужним етнічним і, ймовірно, політичним утворенням, адже у цього автора на просторі між Дунаєм і Балтійським морем відзначені лише найбільш відомі союзи племен (як ободрити, велети, серби) й держави (Моравія). Хоча не можна сприймати буквально вказівку на те, що «хороти» обіймають простір між Моравією і Мазовією, виглядає цілком імовірним, що хорвати на той час стояли на чолі союзу племен, що охоплював чималі терени в регіоні [8], [9], [10], [12], [13].

 

«Літопис Руський...» згадує один раз білих хорватів і тричі хорватів:

 

• «...По довгих же часах сіли слов’яни по Дунаю , де є нині Угорська земля і Болгарська. Од тих слов’ян розійшлися вони по Землі і прозвалися іменами своїми,– [од того], де сіли, на котрому місці. Ті, що, прийшовши, сіли по ріці на ймення Морава, і прозвалися моравами, а другі чехами назвалися. А се – ті самі слов’яни: білі хорвати, серби і хорутани. Коли ж волохи найшли на слов’ян на дунайських, і осіли між них, і чинили їм насильство, то слов’яни ті, прийшовши, сіли на Віслі і прозвалися ляхами. А від тих ляхів [пішли одні, що] прозвалися полянами, другі ляхи [прозвалися] лютичами, інші – мазовшанами, ще інші – поморянами».

• «...І жили в мирі поляни, і древляни, і сіверяни, і радимичі, і в’ятичі, і хорвати. Дуліби тоді жили по Бугу, де нині волиняни, а уличі і тиверці сиділи по Бугу і по Дніпру; сиділи вони також поблизу Дунаю. І було багато їх, бо сиділи вони по Бугові і по Дніпру аж до моря, і є ґради їх і до сьогодні. Через те називали їх греки “Велика Скіфія”».

• «...У рік 6415 [907]. Пішов Олег на греків, Ігоря залишивши в Києві. Узяв же він багато варягів, і словен, і чуді, і кривичів, і мері, і полян, і сіверян, і древлян, і радимичів, і хорватів, і дулібів, і тиверців... »

• «...У рік 6501 [993]. Пішов Володимир на хорватів. А коли вернувся він з війни хорватської, то печеніги прийшли по тій стороні од Сули.»

 

З тексту цих фрагментів виходить, що згадка про білих хорватів, ймовірно, стосується земель, які в часи Нестора входили до складу Чеської держави (тобто, до осередків білих хорватів біля витоків Одри, Ниси та в басейні Білої Ельстер. Із Карпатсько-Дунайського регіону частина хорватів та сербів пішли спочатку на територію сучасної Чехії – серед чеських племен, які згадані в книзі анонімного автора X століття: «Morava, Karvati, Sorbin, Lučanin, Ljachin, Krakar, Bojmin jsou pokládáni za potomky Dodanin» є хорвати та серби (сорби).

 

Вони ж згадані в Празькому документі 1086 року, який описує межі тодішнього празького єпископства: «Occidentem versus…Lucsane, Daciane ... Deinde ad aquilonem…hi sunt termini: Psouane, Crouati et altera Chrouati, Zlasane, Trebouane, Pobarane etc», причому помітно, що хорвати діляться на дві окремі групи («хорвати та інші хорвати»), перші з яких – поряд з пшованами (ввійшли в склад майбутніх чехів), а другі, «інші хорвати» окремо, правда поряд із засянами, требовлянами та поборянами.

 

З інших же фрагментів «Літопису Руського» можна зробити висновок, що якась група хорватів (не названих білими) жила в межах інтересів пізнішої Русі, правдоподібно, десь в басейні Дністра (звідки вони взяли участь у виправі Олега чи Аскольда проти Візантії і звідки Володимир встиг повернутися до Києва, якому загрожували печеніги, можливо, союзники хорватів) [3], [8], [9], [10], [13], [15], [28]. 

 

Південніше від хорватів у сучасній Чехії жили дуліби. Цей етнонім відомий як позначення одного із великих об'єднань слов'янських племен в V-VI століттях, згадуваних у давньоруських літописах і у творах арабського історика Масуді, які їх поміщають орієнтовно у верхів'я Західного Бугу та правих приток верхньої течії Прип'яті. В Галичині ареал проживання дулібів міг утворитися внаслідок міграцій, спричинених сильною поразкою від аварів (так також з’явилися чеськi, паннонськi, карiнтiйськi дуліби). При імператорі Візантії Іраклієві (610–641) аварів розбили хорвати. Згаданий арабський історик і географ аль-Масуді (друга чверть X століття) згадує про плем'я хорватів («харватин»), називаючи його в ряду слов'янських племен, що мешкали на північ і захід від Карпат: «марава», «дулаба», «сарбин» (лужицькі сорби?), «манабан» (= мазовяни?), «валінана», але, на жаль, не наводячи більш певної локалізації [3], [11], [12], [28].

 

Згідно з даними Константина Багрянородного, колись могутня Моравія в його часи виявилася зовсім знесиленою і знелюдненою через постійні набіги «турків» (угрів-мадярів), її населення розбіглось навколишніми краями. Натомість хорвати становлять потужну силу в регіоні, з турками (уграми) вони підтримують дружні стосунки й мають з ними родинні зв'язки (очевидно, маються на увазі династичні шлюби). Імператор Константин писав, що в Далмацію першими прийшли хорвати, попередньо перемігши аварів, які надокучали всім сусідам. Про локалізацію перших він знав таке: «...хорвати, що нині живуть в краях Далмації, походять від нехрещених хорватів, що називалися «білими», які мешкають по той бік Туркії [угрів], поблизу Франкії [германців], і межують зі слов'янами - нехрещеними сербами... Велика Хорватія, звана «Білою» залишається нехрещеною до цього дня, як і сусідні з нею серби».

 

Звідси також знаємо, що в час життя Константина Багрянородного (середина X століття) серби та хорвати на північ від Карпат були нехрещеними.

 

Після хорватів кращої долі почали шукати серби. По смерті їхнього головного князя, який мав двох синів, один з них уклав союз із Іраклієм і отримав край поблизу Фесалонік. Правда, з часом серби звідти піднялися на північ – в сучасну Сербію. Про вихідне місце їхнього проживання Константин Багрянородний писав: «Так буде відомо, що серби походять від нехрещених сербів, званих також «білими» і живуть по той бік Туркії [угрів] в місцевості, іменованої ними Бойкі. З ними межує Франкія [германці], а також Велика Хорватія, нехрещена, звана також «Білою». Вказана Константином обставина досягання хорватами Чорного моря непогано зіставляється зі згадкою «Повісті минулих літ» про участь хорватів у поході Олега 907 року. Хоча немає певності, чи водою чи суходолом йшли ці племена у похід, адже військо Олега йшло «на конех и на кораблех», але найбільш імовірно, що хорвати верхів'їв Дністра та сусідні дуліби з верхів'їв Західного Буга вирушили у похід переважно на човнах [11], [12], [15], [28].

 

В уривках тексту Баварського Географа – автентичного опису слов'янських земель другої половини IX століття містяться доволі цікаві дані про регіон. Назвавши народи уздовж Ельби й Дунаю (богемців, моравів, булгарів), анонімний автор опису говорить: «а поблизу від них знаходяться...», за чим слідує перелік народів і племен більш східних країв, що йде з півночі на південь (південний схід). Зокрема, в цьому ряду згадані Busani й Unlizi, що, на визнання значної більшості дослідників, ідентифікуються з літописними бужанами й уличами. Між цими двома назвами зазначені невідомі з літописання: Sittici, що характеризуються як область (країна), заповнена (різними) народами й укріпленими містами; Stadici, незчисленний народ, в якого 516 міст; Sebbirozi, які мають 40 міст. Оскільки бужани «сиділи по Бyry» – на Волині, а уличі до переселення в бік Подністров'я (між 920 і 940 роками.) мали перебувати на Бузі Південному й на Нижньому Дніпрі, зрозуміло, що Sittic'ів і Stadic'ів варто розміщувати якраз у Подністров'ї, можливо частково в Південній Волині та в Південному Надбужжі. Вочевидь саме ці, за визначенням Баварського Географа, численні народи (союзи племен) і становили населення тодішньої Галичини, об’єднане хорватами, про яких також згадує легенда про св. Вацлава, чеського князя, вбитого братом Болеславом у 929 році. Вона була сформована у 940-970 роках сучасниками, добре знайомими з фактичним перебігом подій, і лягла в основу Житія. Після загибелі Вацлава його мати Драгомира втекла до хорватів. Болеслав енергійно намагався дістати матір у свої руки, але не зміг цього зробити. Земля хорватів мусила знаходитися недалеко від пшован. Очевидно, звідти княгиня виїхала далі на схід, за межі впливу Болеслава. Схоже, що частина хорватської верхівки, яка нею опікувалася, була вже християнською або лояльною до християнства, в той час, коли загал населення ще довго залишався язичницьким [8], [9], [10], [12].

 

В IX-XI століттях на північних і східних околицях Галицько-Карпатського регіону поширювалася із сходу Лука-Райковецька культура, а більшість окресленої території мала культуру, яку О.Корчинський ідентифікує власне із хорватами. Культурні відмінності були настільки значними, що навіть після поширення тут руської культури (у зв’язку із входженням більшості Галичини в політичну орбіту Русі) на землях Середнього Придністров'я існував її окремий, галицький тип.

 

Археологічні дослідження останніх десятиліть територій карпатських хорватів (О. Корчинський, М. Филипчук та інші), в тому числі велетенських городищ типу Пліснеська, Стільська, Солонська та інших, які були у десятки разів більшими за сучасні їм міста Русі, виробничі комплекси з високим рівнем технології типу Рудниківського металургійного, відзначення економічного піднесення, що почалося на початку IX століття і спричинило ймовірно різке розшарування суспільства, в першу чергу за професійною ознакою, дозволяють припускати, що в ймовірній Великій Хорватії на землях Прикарпаття до кінця X століття, коли ці території ввійшли в політичну орбіту Русі, функціонувало розвинене диференційоване суспільство, здатне до створення державних організмів.

 

Згадані вище дані історії та археології корелюються із поширенням карпатсько-далмаційської гаплогрупи R1a, що загалом відповідає розселенню сучасних генетичних нащадків хорватів та сербів. До карпатських гаплогруп належить орієнтовно коло 9% чоловічого населення Галичини [2], [9], [10], [13], [14], [27], [28].

 

Тобто, вже в IX столітті у Великій Хорватії відбувається феодальна роздробленість – сформувалися племінні князівства засян / присян (у басейні Сяну з ймовірним центром у Перемишлі), требовлян і поборян у Прикарпатті та Земплинсько-Ужанське, Боржавське, Верхньо і Нижньотисянське у Закарпатті. Коли Карпати перейшли угри, то застали кілька окремих князівств, найпотужнішим з яких було Земплинсько-Ужанське.

 

В часи Святоплука I Моравського (871-894) в орбіту Великої Моравії ввійшли закарпатські князівства, князівства засян, поборян та західна частина князівства (князівств) требовлян, а також i вісляни (найсхідніша межа – витоки рік Буг, Стрий, Прут). Пiсля падiння Великої Моравiї поборяни і требовляни вийшли з-під моравського впливу, а засяни, схоже, потрапили під угорський, а пізніше польський впливи. Хроніст Вінцентій Кадлубек (близько 1160–1223) у фрагменті про короля Болеслава Хороброго: «Гуннів чи угрів, хорватів і мадярів, племена сильні, він перебрав під свою владу...”, можливо, відбив свідчення про боротьбу між Угорщиною та Польщею у 966–981 рр. за хорватські землі, розташовані вздовж гір на захід від Дуклянського перевалу.

 

Боротьба за ці землі йшла з перемінним успіхом. Очевидно, в ході цієї боротьби Угорщина оволоділа Перемишльською землею, про що може свідчити угорський цвинтар 10 століття у Перемишлі. Закарпатські князівства протягом X – початку XI століть були завойовані уграми.

 

Наприкінці X століття Червенські ґради (південь Волині, Перемишль, можливо навіть Звенигород і Стільсько) внаслідок кількох спустошливих походів були включені Володимиром Святославичем до політичної орбіти Русі. На східних землях требов’ян сформувалося князівство з центром у Теребовлі, яке, ймовірно, було останнім уламком Великої Хорватії й найсильнішим з князівств, які утворилися на землях карпатських хорватів й певний час ще могло зберігати відносну незалежність – у дуже коротких письмових повідомленнях, вміщених у «Повісті минулих літ», йдеться про похід київського князя Володимира Святославовича на ляхи у 981 році та наступний його похід на хорватів у 993 році, з чого випливає, що ляхи і хорвати були різними народами і проживали на різних територіях та були власниками різних ранньосередньовічних державних утворень. Якщо похід на ляхів у 981 році для війська князя Володимира увінчався успіхом («пішов Володимир на ляхів і зайняв городи їх Перемишль, Червен та інші, які є й до сьогодні під Руссю») і в його гаремі з’явилися дві «чехині», одну з яких звали Адель, то результати військового походу на хорватів літописцем були «промовчані», що є свідченням ймовірного провалу військової операції. Через те думка істориків київської школи про те, що князь Володимир подолав сепаратизм хорватів і приєднав їх до конфедерації «Київська Русь» не витримує жодної критики.

 

На користь правильності запропонованої версії свідчить факт, що карпатські хорвати володіли потужною мілітарною потугою (надзвичайно великими, міцно укріпленими городами, аналогів яким не було у тогочасній Європі, особливою організацією оборони, великим досвідом ведення бою у гірських умовах та великою демографічною чисельністю свого населення, яке не так просто було здолати), а також, що після кожного підкорення земель руськими князями, на них закладали осередки великокнязівської влади – фортеці в яких жили васали князя і здійснювали його політику. Звичайно про такі об’єкти мало би бути записано у літописах. Проте більш як 100 років після походу князя Володимира на хорватів, у писемних джерелах абсолютно відсутні повідомлення про якісь новоутворені об’єкти, ба більше взагалі про будь-які населені пункти в карпатському регіоні. Такий факт незаперечно свідчить про те, що карпатська земля, у цей час не входила до конфедерації з умовною назвою Київська Русь. А вже з часом (коло XII століття) з Теребовлянського князівства постало два – з центрами у Теребовлі та Галичі, на південь яких під натиском печенігів відійшли тиверці, розселившись серед хорватів [8], [9], [10], [13], [28].

 

Узагальнюючи дані, помітно, що починаючи з IX століття історія краю розвивалася так:

 

892 – Перемишль з околицями перейшов до Великої Моравії;

898 – через Галич перейшли угри; 907 – хорвати разом з русинами пішли на Царгород;

955 – частина Галичини (ймовірно, західна) перейшла під Чехію;

979 – ймовірно, та сама частина Галичини перейшла під Польщу;

981 - Червенські городи перейшли під Русь;

993 - Володимир зробив невдалий похід на хорватів;

1018 – Польща зайняла Червенські городи та поширила владу на схід (можливо, аж до Медоборів);

1031 – Ярослав дійшов до Сяну, Русь зайняла Галичину (чи значну її частину);

1069 – Польща зайняла Галичину;

1080 – Русь знову перейняла владу в Галичині;

1084 – Ростиславичі зайняли галицькі трони, проводили незалежну від Русі політику (в тому числі, перемагаючи руських князів військово);

1199 – Галичина анексована волинським князем Романом;

1215 – Галичина під правлінням угрів;

1221 – Галичина під правлінням Романовичів;

1349 – Галичина під владою Польщі;

1372 – Галичина під уграми;

1387 – Галичина під Польщею.

 

Тобто з IX століття землі галицько-карпатського регіону частково підпадають під протекторат Великої Моравії, польських князів, Угорщини та (потім) – Русі. Зараз дуже важко встановити, який характер мали ці васальні стосунки, але по тому, як часто змінювалася влада в регіоні і яка нетривка була влада окупантів, можна зробити висновок, як про відсутність єдиного правителя в Галичині, який би об'єднав ці землі, так і про певну потугу місцевих вельможних князівсько-боярських родів, могутність яких стала легендарною і які ще багато століть в різний спосіб відстоювали та ціною життя боронили рідні землі від завойовників. За означені століття лише за правління Ростиславичів, які пішли на згоду з місцевими родами, настало певне затишшя, відбувся новий розвиток.

 

 

Закінчення – "Припущення на основі доступних наукових даних"

 

 

Джерела

 

1. J. Marshall. Етноґенеза галичан. Або одна компіляція без жодної інклінації.

 

2. R1a1a and Subclades Y-DNA Project - Results.

 

3. Předpokládaná česká kmenová území.

 

4. Баран В.Д. Слов'янські ранньосередньовічні культури та їх підоснови // Матеріали і дослідження з археології Прикарпаття і Волині. Львів: Ін-т українознавства, 1995.- Вип.6. – С.191-204.

 

5. Баран В.Д., Баран Я.В. Історичні витоки українського народу. -Київ, 2005. − 208 с.

 

6. Баран В.Д., Баран Я.В. Черняхівська культура.

 

7. Винокур І. С., Телегін Д. Я. Археологія України. Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2008. – 480 с.

 

8. Л.Войтович. “Білі” хорвати чи “карпатські” хорвати? Продовження дискусії.

 

9. Л.Войтович. Карпатські хорвати в етнополітичному розвитку Центрально-Східної Європи раннього Середньовіччя.

 

10. Л.Войтович. Прикарпаття в другій половині І тисячоліття н. е.: найдавніші князівства // Вісник Львівського університету. Серія історична. – Вип.45. – Львів, 2010. – С.13–54

 

11. Константин Багрянородный. Об управлении империей.

 

12. Конча С. Білі хорвати і населення українського Прикарпаття у ІХ–ХІ ст.

 

13. О.Корчинський. Білі хорвати. Штрихи до маловідомої історії Галичини VIII-X століть.

 

14. О.Корчинський. Ранньосередньовічне місто на верхньому Дністрі. // Матеріали і дослідження з археології Прикарпаття і Волині. Вип. 12. 2008. С. 267-282.

 

15. Літопис Руський.

 

16. Майоров А.В. Великая Хорватия: Этногенез и ранняя история славян Прикарпатского региона/Отв.ред. А.Ю.Дворниченко. – Санкт-Петербург: Изд-во СПГУ, 2008. – 209 с.

 

17. Назін С.В. Середнє Подунав'я і Північне Причорномор'я у VI – VII стт. і проблема слов'янської міграції // ІІ Читання пам'яті академіка О. М. Трубачова (Алупка-Херсонес-Севастополь, 14-21 вересня 2004 р) (усне повідомлення)

 

18. Т.М.Рудич. Антропологический материал Черняховской культуры из раскопок И.Гереты.

 

19. Русанова И.П. Истоки славянского язычества. Культовые сооружения Центральной и Восточной Европы в I тыс. до н. э. – I тыс. н. э. Черновцы: Прут, 2002.

20. И.П.Русанова, Б.А.Тимощук. Языческие святилища древних славян. – М.: Издательство «Ладога-100», 2007. – 304 с.

 

21. В.В.Седов. Этногенез ранних славян // Вестник Российской Академии наук. – Том 73. – № 7. – С. 594-605 (2003).

 

22. Смішко М.Ю. Карпатські кургани першої половини I тисячоліття н. е. К., 1960.

 

23. Тимощук Б.О. Східні хорвати // Матеріали і дослідження з археології Прикарпаття і Волині. Львів: Ін-т українознавства, 1995.- Вип.6. – С.214-218

 

24. К.Тищенко. Правда про походження українців.

 

25. Довідник з історії України. Том 1. В.

 

26. Б. Явір Іскра. Кілька думок про слов'ян...

 

27. Б. Явір Іскра. R1a в Галичині.

 

28. Б.Явір Іскра. Хорватські та сербські племінні союзи на території Галичини | частина 1.