Парадокс, але на театральних сценах України в роки нацистської окупації були поставленні десятки прем’єр. Мистецтвознавець Валерій Гайдабура, дослідивши роботу 50 театрів того періоду, ствердив, що в них відбулося пересічно по 25 прем’єр. Тобто загалом по Україні – 1250. Близько 900 із них становила українська класика.
Окупувавши Україну, німці дозволи українцям відновити роботу театрів. Більшість театральних труп не встигли під час німецького наступу евакуюватися вглиб СРСР, тому лишилися на місцях.
Німецьке керівництво, піклуючись про відпочинок своїх солдатів, вирішило використати для цього місцевих артистів. Сценічне мистецтво, кінематограф і чинні музеї в окупованих регіонах, за задумом нової влади, мали забезпечувати дозвілля німецьких вояків у тилу та задовольняти їхні естетичні потреби. Власне, постановки в українських театрах, оперні концерти та кінофільми виконували своєрідну функцію психологічної релаксації, дозволяючи на певний час відволіктися від труднощів реального життя як військовим, так і місцевому населенню.
Про важливість театру для німців свідчить «Спеціальне розпорядження по тилу №4» від 24 листопада 1942 року, де йдеться про наказ Адольфа Гітлера надавати всім артистам українських художніх труп додатковий продовольчий пайок у розмірах, встановлених для військовиків вермахту, навіть тоді, коли вони тимчасово виступали перед ними. Продовольство мало видаватися безкоштовно за рахунок військових запасів. Наказувалося також піклуватися про опалення театрів у холодний період року.
Контакти з театрами йшли через військову адміністрацію, міські управи та керівництво самих театрів. Зміст вистав, сценічних програм мав бути викладений у спеціальній анотації німецькою мовою й узгоджений з відповідними інстанціями. Афіші та програми друкувалися двома мовами – українською та німецькою.
На відміну від більшовиків, німці орієнтували театри виключно на розважальний репертуар, без політико-ідеологічного спрямування. «Коли наш театр, евакуйований німцями за межі України, врешті перейшов у Чехословаччині до рук Радянської Армії, ми перед нашими військовими хотіли давати той же розважальний концерт, що й при німцях, – розповідав Гайдабурі співак Сергій Поспєлов, який за німців працював у естрадному театрі «Кляйнкуншттеатр» в Києві. – Проте нам його скориґували, і концерт вже починався з пісні «Широка страна моя родная»».
Тогочасні театральні колективи намагалися переорієнтуватися на західноєвропейських, передусім німецьких, класиків. Як результат, на сценах Києва, Львова, Станіславова, Коломиї, Маріуполя ставилися п’єси Теодора Міллера, Ґергарда Гауптмана, Макса Ґальбе, Германа Зудермана.
Також значну частину репертуару становили українські класичні твори. Найпоширенішими були: «Наталка-Полтавка» Івана Котляревського, «Запорожець за Дунаєм» Семена Гулака-Артемовського, «Циганка Аза», «Маруся Богуславка», «За двома зайцями» Михайла Старицького, «Сватання на Гончарівці» Григорія Квітки-Основ`яненка.
Українські глядачі вперше побачили на сценах вітчизняних театрів низку драматичних творів, наприклад, «Бояриня» Лесі Українки, п’єси Миколи Чирського («П’яний рейд», «Отаман Пісня»), Ярослава Барнича «Шаріка», Юрія Косача («Облога», «Марш Чернігівського полку»), «Тріумф прокурора Дальського».
Львівський оперний театр, зображений на повоєнній листівці художником Семеном Грузбергом.
Окремі театральні колективи навіть зуміли досягнути значних творчих успіхів. Особливо виділявся Львівський оперний театр під керівництвом Володимира Блавацького. Тут творили тогочасні високопрофесійні митці: режисери і актори Й.Гірняк, О.Яковлів, П.Сорока, Б.Паздрій, Я.Геляс, диригенти Л.Туркевич, Я.Барнич, Я.Вощак, Н.Горницький, балетмейстери Є.Вігілєв, В.Штенгель, М.Трегубов. Всього в театрі в 1941-1944 рр. працювали близько 600 осіб. Складався він із 4 відділів: драми, опери, оперети та балету. Лише за два перших роки роботи театр здійснив 46 постановок за творами національної та світової класики, зокрема 13 оперних, 5 опереткових і 7 балетних.
Трупа Львівського оперного театру. 1942.
Нацисти, загалом зневажаючи слов’ян, визнавали, що Львівський театр є одним із найкращих у Європі. Про нього писали італійські, іспанські, французькі та численні німецькі часописи. Найбільшим творчим досягненням театру стала постановка «Гамлета», вперше здійснена на українській сцені 21 вересня 1943 року. Це був принциповий успіх Йосипа Гірняка, який розкрив у спектаклі свій видатний режисерський талант, і В.Блавацького, який блискуче зіграв головну роль. Драму митці поставили в пам'ять про Леся Курбаса і Миколу Куліша, загиблих у катівнях НКВД.
Йосип Гірняк і Володимир Блавацький влітку 1943 року в Моршині. Тут вони зустрілися з Аркадієм Любченком – письменник у цьому краї лікувався і обмірковував для львівського театру сценічний варіант "Енеїди" Івана Котляревського.
Уже після прем’єри Й.Гірняк даючи інтерв’ю газеті «Львівські вісті» за 26-27 вересня 1943 року розповів про свої задуми у постановці: «Я ставив спектакль реалістично, хоча певний серпанок романтизму в ньому помітний. Я намагався підкреслити в «Гамлеті» волевиявлення і дієвість. Гамлет дійсно загине, але ж обставини були сильніші за нього. Мені хотілося, щоб ця трагедія в цілому прозвучала піднесено, як годиться трагедії шекспірівського масштабу, де обрії широкі, а пристрасті вражають».
У виставі була відсутня фінальна сцена з Фортінбрансом, бо актор, що мав грати цю роль перед прем’єрою захворів, саме тому спектакль уривався на словах Гамлета «Далі – тиша».
Німецьку публіку буквально полонив своєю грою у спектаклі Володимир Блавацький, який чудово впорався з головною роллю. Після прем’єри німецька преса Львова порівнювала його гру з відомими виконавцями Віллі Біргелем і Рудольфом Фернау. Сам артист аналізуючи свою роботу у виставі зауважував: «Я особливо вклав у цю працю над Гамлетом всю душу, весь мій акторський хист і досвід та довгі місяці муравлиної праці, тож без фальшивої скромності мушу признатися, що з задоволенням сприймав слова признання української критики та чужинців-акторів, які мали змогу бачити найкращих виконавців цієї ролі в європейських театрах».
Володимир Блавацький в ролі Максима у новелі "Сини" з вистави "Земля", премєра якої відбулася 30 жовтня 1941 року
Про те, на що йшли керівники театру, аби Блавацький зумів зіграти цю роль, згодом, згадував П.Крупник: «43-річний Володимир Блавацький, котрий в житті виглядав старшим, бо був виснажений сухотами та вкрай нервовою небезпечною обстановкою, в якій працював театр, витрачав великі зусилля на сценічне омолодження в ролі Гамлета. На стрункі, але вкрай худі ноги артиста одягалися спеціально викроєні чорні панчохи-товщики, і ноги видавалися молодечо мускулястими. А пластиці артиста, гнучкості його високої фігури могли б позаздрити і юнаки».
Окрім Львівського оперного театру, у місті Лева активно працював відкритий у червні 1942 року львівський театр-студія.. Очолив його відомий ентузіаст театральної справи, режисер і актор із Закарпаття Юрій Шерегій. Театр мав заповнити прогалину у репертуарі для дітей і юнацтва. Проте існування цього театру виявилося короткочасним через організаційні та фінансові труднощі. В серпні 1942 року Ю.А.Шерегій з основною групою акторів виїхав на запрошення до Дрогобича, де згодом завдяки їх зусиллям розпочав свою роботу «Підкарпатський театр».
Наприкінці 1942 р. також був організований театр легкого жанру під назвою «Веселий Львів». Активну участь у його створенні взяли молоді українські письменники, композитори, актори. Спираючись на традиції львівських театрів, вони підготували широку репертуарну програму, яка складалася з коротких скетчів, пісень, гуморесок, монологів, мистецьке виконання яких принесло колективові «Веселого Львова» заслужене визнання у театральної публіки.
Й.Гірняк у ролі Городничого у комедії М.Гоголя "Ревізор", прем’єра якої відбулася на сцені Львівського оперного театру 3 березня 1944 року.
«Львів – тогочасний мистецький Едем, а Володимир Блавацький і Йосип Гірняк – невтомні садівничі у ньому. За зроблене тоді у царині театру їх можна назвати героями. І, мабуть якби у той час в усій Україні залишився тільки цей театр, то він за сукупністю творчих чеснот міг би вважатися рятівником гідності національного мистецтва», - так охарактеризував львівське театральне мистецтво і роботу театру опери в роки німецької окупації мистецтвознавець Валерій Гайдабура.
Сцена з вистави "Ріка" М.Гальбе; Рейнгольд Ульрікс – Й.Гірняк; Рената – В.Левицька. Львів, 1942.
Світлини з книги: Валерій Гайдабура. Театр між Гітлером і Сталіним: Україна. 1941-1944. Долі митців. – К.: Факт. - 2004.